Елюар, Поль

Елюа́р, Поль [ фр. Éluard, Paul; справжні прізвище та ім’я — Грендель, Ежен Еміль Поль (фр. Grindel, Eugène Émile Paul); 14.12.1895, м. Сен-Дені, тепер регіон Іль-де-Франс, Франція — 18.11.1952, м. Париж, Франція] — поет, класик французької літератури, представник символізму. Писав французькою мовою.

Життєпис

Народився у сім’ї бухгалтера, який невдовзі відкрив власне агентство з нерухомості, та швачки. Родина переїхала у м. Ольне-су-Буа (1898; тепер регіон Іль-де-Франс), згодом у м. Париж (1908). Навчався у місцевих комунальних школах, а потім у Вищій школі імені Кольбера (1909–1912; тепер ліцей імені Кольбера). Перші вірші, присвячені невідомій дівчині, написав 1911 під час поїздки до м. Саутгемптона (Велика Британія) для вивчення англійської. Через слабке здоров’я (туберкульоз) перебував на лікуванні у Швейцарії, зокрема у грудні 1912 — лютому 1914 у санаторії Клавадель неподалік м. Давоса. Там познайомився з О. Дьяконовою (1894; тепер РФ — 1982; Іспанія), яку називав Гала. Вона надихнула його на створення збірки «Перші поеми» («Premiers Poèmes»; 1913) і згодом стала його дружиною (1917). Під час Першої світової війни був мобілізований, спочатку у березні 1915 до 21 піхотного полку, а потім у квітні 1915 переведений за станом здоров’я до 22 медсестринської частини. Згодом служив у військових шпиталях як телефоніст, поштар, санітар. Однак наприкінці 1916 попросив про переведення до піхотної частини на фронті та був призначений до 95 піхотного полку. У травні 1917 його евакуювали, госпіталізували, а потім призначили на допоміжну службу військових писарів і робітників у м. Ліоні, згодом — на базу у м. Мант-Гассікур (тепер Мант-ла-Жолі, регіон Іль-де-Франс), де він служив як адміністративний офіцер 3-го класу. Був демобілізований у травні 1919 і став працювати у бізнесі з нерухомості свого батька.

Того ж року познайомився з письменниками Ж. Поланом (1884–1968; Франція), А. Бретоном, Л. Арагоном, Ф. Супо та іншими членами групи, що утворилася навколо заснованого дадаїстами (див. Дадаїзм) журналу «Літтератюр» («Littérature»). Заснував і очолив власний журнал «Проверб» («Proverbe»), п’ять випусків якого були опубліковані між 01.02 і 01.05.1920, та шостий улітку 1921. Журнал присвятив питанням мови, таємниці слів. Група дадаїстів розпалася 1922.

У квітні — жовтні 1924 подорожував, вирушив до Антильських островів, Панами, Океанії, Сінгапуру. Після повернення долучився до діяльності групи сюрреалістів (див. Сюрреалізм), співпрацював із журналом «Сюрреалістична революція» («La Révolution surréaliste»). У вересні 1926 вступив до Французької комуністичної партії (ФКП). Став на бік А. Бретона під час кризи, яка розколола сюрреалістичний рух, підтримав Другий маніфест сюрреалізму (грудень 1929) та перетворення журналу «Сюрреалістична революція» на «Сюрреалізм на службі Революції» («Le Surréalisme au service de la Révolution»; липень 1930).

Брав участь разом з Л. Арагоном у підготовці антиколоніальної виставки «Правда про колонії» (1931). Приєднався до Міжнародного конгресу проти імперіалістичної війни, що відбувся в м Амстердамі (серпень 1932) за ініціативою А. Барбюса та Р. Роллана. Підписав разом з письменниками А. Бретоном, Р. Шаром, Р. Кревелем (1900–1935; Франція), Б. Пере (1899–1959; Франція) та іншими листівку «Мобілізація проти війни — це не мир», яка засуджувала нереволюційні пацифістські погляди, що переважали в організації конгресу. Іноді стверджують, що Елюара виключили з ФКП у липні 1933 за підписання цієї листівки. Однак він просто перестав брати участь у діяльності свого осередку.

Елюар разом із А. Бретоном був прийнятий до Асоціації революційних письменників і митців Франції, активно діяв там у першій половині 1933. У лютому 1934 після заворушень у м. Парижі підписав листівки «Заклик до боротьби» (10.02) та «Анкета щодо єдності дій» (18.02). Наприкінці березня 1935 він разом з А. Бретоном поїхав до м. Праги на виставку сюрреалістів і зустрівся з поетом В. Незвалом. У серпні 1935 підписав колективний листок «Коли сюрреалісти мали рацію», який ознаменував розрив між сюрреалістичною групою та комуністичною партією. Співпрацював із журналом «Контратака» («Contre-Attaque»; жовтень 1935), підписав його маніфест «Союз боротьби революційних інтелектуалів» (07.10.1935). На початку 1936 вирушив до Іспанії з лекційним туром, пов’язаним з ретроспективою П. Пікассо. 24.06.1936 прочитав лекцію («Поетичні свідчення») у м. Лондоні на Міжнародній виставці сюрреалістів. У 1938 Народний фронт та Громадянська війна в Іспанії загострили розбіжності між А. Бретоном та Елюаром, що призвело до розриву між ними.

На початку Другої світової війни у вересні 1939 мобілізований як лейтенант інтендантської служби. У 19.07.1940 демобілізований, повернувся у м. Париж. Під час окупації Франції нацистами життя поета пов’язане з Рухом Опору. Переховуючись, він очолював Національний комітет письменників у північній зоні. 1942 попросив про поновлення в ФКП, яка тоді діяла підпільно. У листопаді 1943 — лютому 1944 був змушений переховуватися в психіатричній лікарні Сент-Альбан у департаменті Лозер (тепер регіон Окситанія). У лютому 1944 повернувся до м. Парижа. У червні разом із поетом Л. Парро (1906–1948; Франція) заснував журнал «Вічний огляд» ( «L’Éternelle Revue»), у червні та липні вийшли підпільні випуски, після визволення м. Парижа виходив відкрито до вересня 1945.

Після Другої світової війни інтенсивно займався поетичною творчістю. У квітні 1946 поїхав до Чехословаччини, де прочитав кілька лекцій («Поезія на службі правди», «Сучасна французька поезія»); потім до Італії (міст Мілана та Риму), а згодом мандрував Югославією та Грецією. Запрошений до багатьох країн, дедалі більше залучався до політичної діяльності. Був присутній разом із П. Пікассо, Ф. Жоліо-Кюрі та ін. на Всесвітньому конгресі інтелектуалів за мир у м. Вроцлаві в серпні 1948, а також 20–25.04.1949 брав участь як делегат Всесвітньої ради миру в роботі Всесвітнього конгресу прихильників миру у м. Парижі.

У травні — червні 1949 подорожував Грецією та провів кілька днів у грецьких партизан. З їхніх окопів 10 червня звернувся через гучномовці до солдатів королівської армії із закликом припинити братовбивчу війну. Його промову, перекладену грецькою, транслювали 200 передатчиків.

У вересні 1949 був присутній у м. Мехіко як делегат Всесвітньої ради миру. Вирушив до Угорщини, Чехословаччини, Болгарії, а потім СРСР, де був присутній на святкуванні 1 Травня як член делегації товариства «Франція — СРСР». Удруге був у СРСР у лютому — березні 1952, брав участь у відзначенні у м. Москві 150 річниці з дня народження В. Гюго і 100-річчя з дня смерті М. Гоголя.

Творчість

У доробку Елюара понад 100 поетичних збірок, опублікованих між 1916 і 1952. Поряд із творами, в яких зробив жінку музою та оспівував кохання, створив поезії, що свідчать про відданість гуманістичним і революційним прагненням.

Уперше псевдонімом Елюар молодий поет підписав збірку віршів «Обов’язок» («Le Devoir»; 1916). Він використав дівоче прізвище бабусі за лінією матері. Псевдонім мав прихований сенс: його початкові звуки збігалися з прикінцевими справжнього прізвища (Грендель — Елюар), спільна частина звучала французькою так само, як слово «крило» (франц. аіlе).

Творчість поета можна поділити на кілька періодів. Перший (1913–1918) пов’язаний з подіями Першої світової війни. Провідна тема віршів цих років — заперечення війни, зображення повернення фронтовиків до мирного життя та праці. Збірку з 11 віршів «Поезії для миру» («Poèmes pour la Paix»; 1918) він надрукував як листівку та розіслав письменникам і політикам.

Трагічний досвід війни, обурення та бунтівні настрої привели молодого поета до дадаїзму. Для цього періоду (1919–1922) характерні формальні вправи та експерименти зі словом, прагнення оновити поезію, вивільнити, очистити від традиційної впорядкованості, логіки. Ці ідеї втілені у віршах зі збірок «Потреби життя і наслідки снів» («Les Nécessités de la vie et les conséquences des réves»; 1921), «Повторення» («Répétitions»; 1922).

Після розпаду групи дадаїстів шукав нових шляхів у мистецтві, долучився до сюрреалізму. Прийоми автоматичного письма, алогічність, нанизування різних образів поєднується у віршах Елюара сюрреалістичного періоду зі справжніми почуттями та емоціями. У ці роки він опублікував збірку, яка утвердила його як поета, «Столиця болю» («Capitale de la douleur»), а також збірки «Любов поезія» («L’Amour la poésie»; 1929) та в «Уповільнити роботи» («Ralentir travaux»; 1930, у співавторстві з А. Бретоном та Р. Шаром). Приблизно в цей час його дружина Гала покинула його заради художника С. Далі. Настрої, пов’язані з розлученням з нею та зустріччю з танцівницею М. Бенц (Нюш; 1906–1946; Франція), яка 1934 стала його другою дружиною, відображені у збірках «Саме життя» («La Vie immédiate»; 1932) і «Троянда для всіх» (1934). Про захоплення образотворчим мистецтвом і дружбу з П. Пікассо свідчить збірка «Плідні очі» («Les Yeux fertils»; 1936), видання якої було ілюстровано 5 офортами художника.

Поступово Елюар став відмовлятися від автоматичного письма, а також, порушуючи канони сюрреалізму, почав звертатися до громадянської лірики. Напередодні Другої світової війни розпочався останній період творчості Елюара. В його поезію увійшла тема боротьби з нацизмом, символом злочинів якого для нього стало зруйноване іспанське місто Герніка. Він присвятив йому вірш «Перемога Герніки» («La Victoire de Guernica»; 1938), а згодом сценарій документального фільму «Герніка» (1950, режисери А. Рене, Р. Ессанс). У збірках часів війни та підпілля облишив формалістичні експерименти, поезія набула патріотичного звучання, залишаючись ліричною. Визначним твором літератури Опору стала його поема «Свобода» зі збірки «Поезія і правда 1942 року» («Poésie et Vérité 1942»; 1942; назва запозичена в Й. В. Гете). Написання поеми почалося з любовного вірша, який спочатку називався «Єдина думка» («Une seule pensée»). Первісно це була думка про жінку, яку він кохав, але згодом поет усвідомив, що його вірш має стосуватися не лише чоловіка, який пише ім’я своєї коханої, а й усіх чоловіків світу, які тоді перебували в лещатах рабства, і підсумком має стати ім’я свободи. Вірші збірки мали великий успіх, розповсюджувались у Франції нелегально, розходилися в списках, їх передруковували підпільні журнали. Примірники, опубліковані в Алжирі, були скинуті на парашутах до партизан (макі) Королівськими повітряними силами Великої Британії. До Дня Бастилії взяття (14 липня) підпільне видавництво «Едісьйон де мінві» («Éditions de Minuit») опублікувало антологію «Поети Опору», укладену Ж. Лескюром (1912–2005; Франція) та Елюаром під назвою «Честь поетів» («L’Honneur des Poètes»). Елюар під псевдонімом Моріс Ерван опублікував у ній кілька віршів і написав вступний текст до збірки. У грудні 1943 Елюар опублікував під псевдонімом Жан дю О «Сім віршів про кохання на війні» («Les Sept poèmes d’amour en guerre»). У лютому 1944 почав готувати другий том «Честь поетів» («L’Honneur des poète»), який був опублікований у травні. Свої патріотичні політичні вірші зібрав у книгу «Віч-на-віч з німцями» («Au rendez-vous allemand»; 1944). Після закінчення війни Елюар опублікував збірку «Неперервна поезія» («Poésie ininterrompue»; 1946), яка відображала ентузіазм, народжений Визволенням.

Трагічними почуттями після смерті його другої дружини Нюш у листопаді 1946 сповнені збірки «Час через вінця» («Le temps déborde»; 1946), «Незабутні тіла» («Corps mémorable»; 1947), написані під час найбільшої самотності.

В останні роки життя став політичним поетом, творчість — більш відкритою до соціальних та універсальних тем. Опублікував збірки «Політичні вірші» («Poèmes politiques»; 1948), «Моральний урок» («Une leçon de morale»; 1950). Враження від подорожі до Греції лягли в основу збірки «Греція, моя троянда розуму» («Grèce ma rose de raison»; 1949). Опублікував вірші «Вшанування мучеників і бійців Варшавського гетто» («Hommage aux martyrs et aux combattants du ghetto de Varsovie»; 1950), «Ода Сталіну» («Ode à Staline»; 1950). У жовтні 1951 вийшла збірка «Обличчя миру» («Le visage de la paix») з 29 літографіями П. Пікассо. Тема збірки «Зуміти все сказати» («Pouvoir tout dire»; 1951) — обов’язок поета перед людьми. Збірка була ілюстрована портретами Елюара, Л. Арагона і В. Маяковського.

Громадянські мотиви в творах Елюара невіддільні від інтимної лірики. У вересні 1949 у м. Мехіко він зустрів О. С. Лемор (Домінік; 1914–2000; Франція), яка стала його останньою дружиною в 1951. З нею він знову відкрив радість життя та присвятив їй збірку «Фенікс» («Le Phénix»; 1951), де домінує тема кохання, жінка постає як незамінний посередник між поетом і світом.

Наприкінці 1952, через місяць після смерті поета, вийшла книжка «Вірші для всіх» («Poèmes pour tous»), однотомник вибраних творів різних років, відібраних поетом незадовго до смерті.

Окремі вірші Елюара українською мовою переклали М. Москаленко, В. Карачинцев, І. Драч, В. Вовк, А. Болабольченко, О. Жупанський.

Нагороди та визнання

Лауреат Міжнародної премії миру (1953, посмертно).
Нагороджений медаллю Опору (1947).
На честь поета названо астероїд 15752 Елюар, відкритий 1992.
На вшанування Елюара у Франції випущено пам’ятну бронзову медаль (1969).
Товариством французьких поетів щорічно присуджується премія Елюара.
Багато творів Елюара покладено на музику різними композиторами. Ф. Пуленк написав низку творів, серед яких кантата «Людське обличчя» (1943) на слова, зокрема, поеми «Свобода».

Додатково

Стосовно політичної поезії останніх років життя Елюара, за словами К. Руа, іноді шанувальники Елюара шкодували, що поет піднесеного кохання занурився в політику. Але коли простежуєш за довгим, безперервним подихом поезії Елюара, здається, навпаки, що неможливо відокремити «поета-закоханого» від «поета для всіх».

Художник Ж. Люрса (1892–1966; Франція) зробив 2 ескізи для килима за мотивами поеми «Свобода». Один із килимів був таємно виготовлений 1943 на окупованій нацистами території у м. Обюссоні (тепер регіон Нова Аквітанія), другий виготовлений 1952 у тому ж місті.

Цитати

Є палкий закон у людей
З винограду робити вино
Добувати з вугілля вогонь
З поцілунків творити людей
Є суворий закон у людей
Берегти чистоту хай там що
Попри війни і злигодні
Попри те, що загрожує смерть
Є духовний закон у людей
Обертати воду на світло
Мрію на дійсність
І ворогів на братів
Закон давній і зовсім новий
Вдосконалюється розпросторюється
З глибини дитячого серця
До найвищої мудрості йде
(Елюар П. Добра справедливість // Елюар П. Вибрані вірші. / Пер. О. Жупанського. Київ : Видавництво Жупанського, 2011. С. 311).

Твори

Œuvres complètes. 2 tomes. Paris : Gallimard, 1968.
Укр. перекл. — Вірші // «Всесвіт». 1972. № 3. С. 71–74.
Поезії / Пер. М. Москаленка. Київ : Дніпро, 1975. 270 с.
Le Poète et son ombre. Paris : Seghers, 1979. 234 р.
Lettres à Gala (1924–1948). Paris : Gallimard, 1984. 544 р.
Вірші // Всесвіт. 1985. № 12. С. 85.
Вірші // Болабольченко А. Книга перекладів. Київ : Щек, 2007. С. 15–42.
Вибрані вірші. / Пер. О. Жупанського. Київ : Видавництво Жупанського, 2011. 230 с.

Література

Великовский С. И. ...К горизонту всех людей. Путь Поля Элюара. Москва : Художественная литература, 1968. 246 с.
Драч І. Сповідь Поля Елюара // Всесвіт. 1972. № 3. С. 70.
Коптілов В. Поезія і життя // Елюар П. Поезії. / Пер. М. Москаленка. Київ : Дніпро, 1975. С. 5–34.
Пащенко В. І. Поет життєвої правди. // Всесвіт. 1985. № 12. С. 86–90.
Великовский С. И. В скрещенье лучей. Групповой портрет с Полем Элюаром. Москва : Советский писатель, 1987. 399 с.
Vanoyeke V. Paul Éluard. Le poète de la liberté. Paris : Éditions Julliard, 1995. 444 р.
Наливайко Д. Горизонти і міражі французької поезії кінця XIX–XX століть // Всесвіт. 1999. № 3. С. 95–105.
Луков В. Триков В. Елюар П. // Зарубіжні письменники. Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2005. С. 607–608.
Barbarant O., Laby V. Paul Eluard, comme un enfant devant le feu. Paris : Éditions Seghers, 2024. 288 р.

Автор ВУЕ

Глухова С. В.

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 21.01.2026

FREEARTICLES