Доля архітектурних пам'яток у війнах 20–21 сторіч
 | Стаття не входить до енциклопедії. |
Актуальність порушеної проблематики визначено тією стадією російсько-української війни, що розпочалася 24.02.2022, і незліченними втратами, яких уже завдано історико-культурній спадщині України. Ця велика війна — не остання в історії Європи, проте й не перша. Тому варто оглянути способи вирішення аналогічних проблем, до яких вдавалися попередники, і зробити свої висновки.
У двох світових війнах 20 ст. не тільки мільйони людей, а й архітектурні пам'ятки стали заручниками варварської політики світових держав. Наслідками стали наймасштабніші в історії людства руйнування, спроби відплати за це й міжнародні намагання обмежити масштаби вандалізму. Ця проблематика перейшла у 21 ст. й вибухнула російсько-українською війною. Тож які уроки нам пропонують історія і сьогодення?
Перш ніж відповідати на заявлені питання варто з’ясувати: а хто першим у новий час вирішив використовувати пам’ятки в ідеологічній війні як складовій частині війни повномасштабної? З’ясовано, що французи це розпочали під час наполеонівських воєн на початку 19 ст., а німці — розвинули й скористалися повною мірою в наступні історичні епохи, повертаючи собі вивезені французами до м. Парижа як воєнні трофеї свої монументальні пам’ятки, потім зводячи численні меморіали німецької єдності, а після цього — знищуючи пам’ятки інших націй.
Огляд літератури щодо цієї тематики засвідчує, що є чимало різнорідних джерел інформації багатьма європейськими мовами. Їхній аналіз може становити предмет окремого дисертаційного дослідження. Але найзагальніший висновок очевидний — більшість публікацій заідеологізовані. Характер ідеологізації залежить від того, на чиєму боці воювала країна. Так, приміром, французи не втомлюються підкреслювати «німецьке варварство» стосовно французьких архітектурних пам’яток; його увічнили й англійці самим фактом відмови відбудовувати після війни знищений німецьким бомбардуванням готичний собор у м. Ковентрі (з публікацією відповідних текстів). Натомість німці й дуже обережно — італійці вказують на воєнну безпідставність деяких бомбардувань, учинених союзниками у 1944–1945 рр. (історичний центр м. Дрездена, монастир у Монтекассіно). Поляки про німецьке варварство (знищення історичного центру м. Варшави) писали охоче, а про російське — знищення Червоною армією історичного центру м. Гданська разом із населенням та руйнування замку Тевтонського ордена у Мальборку — донедавна воліли мовчати. У СРСР, УРСР та в пострадянській Україні було заведено в усьому звинувачувати «німецько-фашистських загарбників», унаслідок чого ми достеменно не знаємо, хто скинув авіабомбу на П’ятницьку церкву в м. Чернігові (з імовірністю 99% авіабомба була радянською). Отже, про жодну об’єктивність не йдеться там, де був смертельний конфлікт між націями.
Значні втрати об’єктів культурної спадщини в Європі внаслідок війн — не є прикрим непорозумінням — відхиленням від норми. Навпаки, це і є соціокультурна норма (на жаль). У добу двох світових війн пам’ятки архітектури зазнали цілями найбільших цілеспрямованих руйнувань.
На початку Першої світової війни в серпні 1914 р. німецька артилерія зрівняла із землею одну з перлин європейської культури — бельгійське місто Льовен (Лювен, Лувен). Це було покаранням за обстріл льовенцями німецьких вояків, які за наказом свого командування нахабно й неспровоковано вдерлися на територію суверенної держави. У підпаленому німцями місті згоріли університетське містечко і багатюща бібліотека. Більшу частину історичного центру міста було повністю зруйновано. Вражаючі фото цих руйнувань миттєво поширилися світом, тому в країнах Антанти доля Льовена стала символом «тевтонського варварства».
Проте то був тільки початок. У вересні 1914 р. німецькі війська протягом декількох діб піддавали артилерійському обстрілу м. Реймс із його знаменитим готичним собором, у якому коронували французьких королів. Спалахнула пожежа, що тривала не одну добу й була зафіксована різноманітними візуальними засобами. Це викликало загальне обурення у світі. Мистецьким відгуком на цю трагедію стала тогочасна поліхромна графічна композиція Григорія Нарбута. Зрештою, після закінчення Першої світової війни Реймський собор швидко відреставрували після візиту президента США Вудро Вільсона. Для цього значну фінансову допомогу надали меценати зі США, зокрема родина Рокфеллерів.
Зовсім іншою виявилася доля найвизначнішої французької фортифікаційної пам’ятки: 27.03.1917 р. за наказом генерала Еріха Людендорфа німецьке військо при відступі не пошкодувало 28 тонн вибухівки для знищення готичного замку Кусі, який мав найбільший у Європі донжон (головну замкову башту). У квітні 1917 р. Франція оголосила його «пам’яткою вандалізму». Згодом частину репарацій, отриманих від переможеної Німеччини, використали для консервації руїн, проте сам замок вирішили не відбудовувати. Так що пам’яткою німецького вандалізму цей об’єкт залишається й дотепер, попри франко-німецьку дружбу останніх десятиріч. Це для нас — наука й приклад для нашого повоєнного майбутнього: як слід трактувати об’єкти національної пам’яті, поруйновані агресором. Тут доречно згадати афоризм Фрідріха Ніцше про те, що зроблене не може стати незробленим, як би хто не каявся і перепрошував. У нашому випадку це означає, що жодні репарації, контрибуції, відшкодування і навіть масові страти російських військових злочинців не змінять сформованого під час цієї війни непримиренно ворожого характеру відносин між українцями й росіянами.
Тут доречно згадати одну досить скандальну подробицю: головний винуватець руйнувань Першої світової війни німецький кайзер Вільгельм ІІ Гогенцоллерн був археологом, культурологом і пам’яткознавцем — це засвідчено його друкованими працями. Звідси постає наш перший висновок щодо цієї тематики: поширені в суспільстві уявлення про руйнівників пам’яток як про диких, неосвічених і нерозумних «неандертальців» є хибними. Персонажі, які віддають і виконують накази про знищення пам’яток, добре усвідомлюють, що вони роблять, чому і для чого.
Перша світова війна нічому корисному німців не навчила, хіба що безпідставно «ображатися» на інші нації (це дуже нагадує сучасних росіян). Усі свої злочини проти культурної спадщини, вчинені у 1914–1917 рр., німці примножили у 1939–1945 рр. Знаковим для історії Європи стало знищення 14.05.1940 р. історичного центру нідерландського м. Роттердама німецькими бомбардувальниками без воєнної необхідності (з піднятим нідерландцями білим прапором). Це продемонструвало світові силу й рішучість Вермахта й Люфтваффе та забезпечило подальшу безпроблемну для німців капітуляцію м. Парижа. Хрестоматійними є приклади масового знищення в перебігу Другої світової війни архітектурної спадщини не тільки м. Роттердама, а й англійських міст (зокрема м. Ковентрі в ніч на 15.11.1940 р.), а також Варшави, Великого Новгорода, Києва, Чернігова, Полтави, Харкова та інших визначних міст Східної Європи. Це було прямим продовженням і розвитком тенденції, свідомо сформованої німецьким військовим керівництвом у роки Першої світової війни.
Німцям це не минулося безкарно. Нищівні бомбардування численних німецьких міст англо-американською авіацією за результативністю перевершили атомні бомбардування Хіросіми й Нагасакі. Зазнала втрат й Італія, незважаючи на те, що під кінець Другої світової війни війська антигітлерівської коаліції домовилися з німцями (під егідою Ватикану) не використовувати у воєнних цілях визначні пам’ятки архітектури. На виконання цих домовленостей командувач німецькими військами в Італії генерал-фельдмаршал Альберт Кессельрінг навіть заборонив своїм підрозділам зайняти стратегічно важливий монастир Сан-Беніто в Монтекассіно (заснований св. Бенедиктом Нурсійським), що високо підноситься на скелі-останці над долинами. Та це не врятувало монастир від бомбардування авіацією союзників, яка його знищила повністю.
Особливої уваги заслуговує питання про найвизначніші історичні міста Німеччини: Дрезден і Нюрнберг. Наприкінці Другої світової війни авіація антигітлерівської коаліції знищила їх дощенту, причому не стільки об’єкти воєнної інфраструктури (залізничний вузол), як історичну забудову й архітектурні, історичні, мистецькі пам’ятки. Зазвичай вважалося, що єдиною метою цих бомбардувань була деморалізація німців. Дискусію про причини цього не завершено й дотепер. Розглядають різні екзотичні версії, аж до бажання союзників догодити (або навпаки, зашкодити) Йосипу Сталіну, під владу якого мала перейти Саксонія разом із Дрезденом. Та на думку Жермена Базена «зруйнування рідного міста Альбрехта Дюрера, святилища німецького генія — Нюрнберга, — стало, в контексті європейської історії, своєрідною відплатою за бомбардування собору, в якому коронували французьких королів». Ця констатація промовиста, оскільки її висловив не маргінальний персонаж на кшталт Дугіна чи Кургіняна, а головний зберігач Лувру — провідний європейський історик мистецтва. До речі, на цьому історія не скінчилася й німецько-французьке протистоянння, започатковане під Реймсом у 1914 р., не завершено й дотепер (це велика і складна тема міжнародного рівня, має стати предметом окремої публікації).
Тож наш другий висновок такий: у разі скоєння воєнних злочинів проти культурної спадщини тієї чи іншої нації відплата, спрямована проти нації винуватців, обов’язково знайде свої об’єкти, щоб помститися. Але відплата / помста завжди була, є і буде неадекватною: вона наздожене зовсім не тих осіб, які були безпосередніми винуватцями, не тоді, коли треба (як правило, запізно) і не в тому місці. При цьому вона буде ще й неспівмірною за силою і нищівністю удару (бо «на війні, як на війні»). Адже навряд чи серед жертв бомбардувань Дрездена і Нюрнберга 1944–1945 рр. були саме ті німецькі артилеристи, які обстрілювали Реймський собор за 30 років до того. Та й тих, хто віддавав злочинні накази у 1914 р., вже не було на світі: ні кайзера Вільгельма ІІ, ані його генералів.
Щодо справедливої відплати, варто наголосити на тезі: в Європи був шанс розрядити ще у 1918–1919 рр. ситуацію, «вагітну» наступною кров’ю і руйнуванням. Слід було реалізувати слушну пропозицію повісити кайзера як воєнного злочинця-палія війни. Цього не сталося, й історія, яка вже відбулася, не має альтернативних варіантів розвитку. Проте є підстави припустити, що належне покарання призвідців Першої світової війни могло б запобігти виникненню Другої.
Прикладів воєнних руйнувань культурної спадщини в історії є дуже багато. Проте наведених найвідоміших достатньо для третього висновку: про необхідність запровадження хоч якихось обмежень. Після Першої світової війни в очікуванні Другої розроблено й підписано міжнародний Пакт Реріха — зовсім не дієвий, але важливий як приклад. Після Другої світової війни на основі Пакту Реріха ухвалено Гаазьку конвенцію 1954 про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту. Вона хоч і не дає пам’яткам стовідсоткової гарантії від знищення (це засвідчили руйнування міста-пам’ятки Дубровника під час війни між сербами, чорногорцями й хорватами в колишній Югославії), але намагається хоча б поставити все в цивілізовані рамки. Це дає свої наслідки бодай у морально-політичній площині, оскільки варварські обстріли міст Дубровника, Задара і Шибеника розглядав Гаазький трибунал, визнавши їх воєнними злочинами.
Теперішня російсько-українська війна, й особливо її активна фаза, показала, що всі ці документи для країни-агресора не мають ніякого значення: вона жодних правил і законів не дотримується і дотримуватися не буде. Проте це явище не є чимось новим чи несподіваним. Високопоставлений американський дипломат і фахівець з питань поборювання міжнародного тероризму Річард Хаас ще кілька років тому фахово проаналізував міжнародну ситуацію і дійшов висновку, що в сучасному світі, сповненому безладу, незважаючи на Гаазьку конвенцію пам’ятки знову опинилися під загрозою. Хаас робить висновок про те, що «збереження і захист минулого є вкрай важливим для всіх, хто хоче гарантувати, аби небезпечні фанатики сучасності не досягли успіху. Пам’ятки, музеї та бібліотеки неоціненні не просто тому, що в них зберігаються та експонуються красиві предмети, а й тому, що вони захищають спадщину, цінності, ідеї та факти, які роблять нас тими, хто ми є, і допомагають нам передати ці знання тим, хто прийде після нас.» За кілька років до повномасштабного російського вторгнення він нас попереджав: «Сувора й сумна правда полягає в тому, що міжнародна спільнота сьогодні слабка. Світ, який не готовий виконувати свої обов’язки щодо захисту людей, навряд чи об’єднається заради храмів, статуй, рукописів чи живопису». Із цього зроблено висновок: немає жодної іншої альтернативи, окрім як зупиняти тих, хто має намір зруйнувати культурні цінності, до того, як вони це зроблять. Це означає доручати поліцейським і військовим формуванням захищати пам’ятки й музеї, атакуючи терористів превентивно, перш ніж вони завдадуть свого удару. Якщо джерелом загрози є уряд країни (РФ), то найвідповіднішими є санкції. Завершує свої висновки Хаас чітким і недвозначним формулюванням щодо персональної долі воєнних злочинців: «Звинувачення, переслідування, засудження та ув’язнення тих, хто займається такими руйнуваннями, може виявитися реальним інструментом. Поки цього не станеться, пам’ятки минулого будуть у небезпеці.»
Міркування Хааса не були марними. Рада Безпеки ООН на засіданні 24.05.2017 ухвалила резолюцію щодо захисту культурної спадщини під час збройних конфліктів. Ініціаторами резолюції виступили Італія та Франція; Україна — серед співавторів цього документа. Резолюція засуджує незаконне знищення культурної спадщини, а також її розграбування, і підтверджує, що такі дії можуть бути визнані воєнним злочином. Суть полягає в тому, що згідно з резолюцією відтепер захист культурної спадщини буде включатися у мандат (завдання) миротворчих місій ООН. Показово, що ЮНЕСКО видало англійською мовою посібник для військових щодо принципів, правил і процедур захисту культурної спадщини, підготовлений спільно фахівцями з Азербайджану, Великої Британії та Італії.
У сучасних українських реаліях не просто актуальними, а дуже болісними стали питання про знищення агресором наших пам’яток і музеїв та нашу відплату йому за це. Тут варто згадати, як подібні питання країна-агресор вирішувала в минулому. 1943 р. у листі до голови Надзвичайної державної комісії із встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників Миколи Шверника російський мистецтвознавець етнічний українець Ігор Грабар запропонував компенсувати втрати і руйнуванння, яких під час Другої світової війни зазнало культурне надбання СРСР, за рахунок примусового вивезення в СРСР музейних, бібліотечних, архівних збірок із територій Німеччини, Австрії, Італії, Угорщини, Румунії та Фінляндії. Політбюро Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) цю пропозицію схвалило. Було створено спеціальні підрозділи (трофейні бригади) і 25.02.1945 р. укладено список предметів загальною вартістю 70 587 200 доларів США, які заплановано вивезти з окупованих Червоною армією територій. Цим започатковано безпрецедентне державне пограбування музейних, архівних і бібліотечних фондів Німеччини, точна кількість яких не піддається підрахунку: за оцінкою д. і. н. Сергія Кота, 2021 р. це понад шість мільйонів одиниць зберігання.
Чи маємо ми чинити аналогічно? Чи варто нам у відповідь на знищення нашого меморіального музею Григорія Сковороди на Харківщині стерти на порох, приміром, їхнє пушкінське «Міхайловскоє»? На перший погляд, це було би справедливо, оскільки злопам’ятність і мстивість є визначальними рисами української національної вдачі. Проте насправді наша продумана й адекватна відповідь на такі питання — категоричне ні! Пояснюється це просто: ми працюємо на контрасті з РФ, і в цьому нас підтримує цивілізований світ. Цей контраст формулюється так: культура — проти варварства; цивілізація — проти дикого вандалізму. Зрозуміло, що культура і цивілізація — це ми, а варварство й вандалізм — це вони. Нам виходити за межі цієї опозиції не можна, оскільки вона є однією із запорук нашої перемоги.
Проте це не означає заборони наводити порядок у власній країні. З цієї точки зору важливо випрацювати й послідовно втілювати підтриману суспільством державну політику щодо тих об’єктів в Україні, які уособлюють російську колоніальну експансію на наші терени, російське панування. Своєрідним загальнонаціональним маркером тут стала дискусія про низку пам’яток у м. Полтаві. Там ветерани російсько-української війни порушили питання про пам’ятки, які є пам’ятниками російської колоніальної експансії на українську землю. Йдеться про все, пов’язане з російським царем Петром І і Полтавською битвою 1709, — монументами в історичному центрі міста та пам’ятником царю на полі Полтавської битви перед фасадом відповідної музейної будівлі. Полтавці запропонували вилучити все це з публічного простору (що давно вже варто було зробити). У місті розпочалася публічна дискусія, у межах якої до автора цієї статті за порадою звернулася провідна полтавська пам’яткознавиця й пам’яткоохоронниця, кандидат архітектури Оксана Белявська.
Наша відповідь її шокувала, оскільки в ній політичні резони переважили все, що стосувалося основних постулатів пам’яткознавства. Тож наводимо її повністю: «Пам’ятки з ознаками російськості маркують (позначають) нашу територію як їхню (тобто кацапську). Жодна нормальна нація не має цього допускати. Бо слідом за кацапськими «какошнікамі та лукавчнимі купаламі» приходять російські танки й солдатня. Завжди. Полтавські пам’ятники і пам’ятки, пов’язані з тематикою Полтавської битви — це пам’ятки європейського (а по суті й світового) рівня. Саме тому їх необхідно знищити безслідно, без жодних перенесень, музеїв, «парків якогось там періоду» та інших дурниць. Усе імперське й російське на території України має бути безумовно знищене. І це треба зробити не тільки в Полтаві, а по всій Україні. Що стосується скульптури Петра І на Полі Полтавської битви, то її слід зберегти до повного звільнення Маріуполя, а тоді пустити на переплавку на тамтешньому металургійному комбінаті. Підсумовуючи: якщо Полтава започаткує такий загальнонаціональний рух — честь і хвала цьому славному місту».
Наскільки українське суспільство готове до сприйняття таких ідей та реалізації їх? Автор ризикнув провести відповідний тест під час Двадцятої Міжнародної наукової конференції «Церква — наука — суспільство: питання взаємодії», яка відбулася 23–24.06.2022 р. у Національному заповіднику «Києво-Печерська лавра». Доповідь на цю тему відкривала конференцію. Наприкінці виступу було процитовано зазначену вище рекомендацію, надану полтавцям. При цьому доповідач був готовий до звинувачення у політизації та руйнуванні найголовніших принципів пам’яткоохоронної діяльності, яка має бути поза політичною кон’юнктурою. Натомість доповідь була зустрінута аплодисментами. Тож відповідь на питання отримано: українське фахове середовище готове до життєво необхідних змін, продиктованих війною.
У цій проблематиці найбільшого принципового значення набуває засновок, яким і визначається коректність чи некоректність висновку. А засновком, тобто основою наших логічних розмірковувавань є дилема: пам'ятники, наставлені у Полтаві та її околицях померлою Російською імперією — це наща рідна спадщина, чи може символ колишнього ворожого панування над нами? Якщо визнати цю спадщину своєю, то того, хто пропонує її знищити, слід або ізолювати, або лікувати. Але якщо визнати цілком очевидний факт — що це символіка ворога, силою і облудою накинута нам задля продовження ворожого панування над нами, то в такому разі цілковите й безслідне знищення всієї цієї «високохудожньої» погані — є доконечною необхідністю. Підкреслюємо: це слід знищити, у тому числі, і як історичне джерело. Бо що таке історія? — це наше уявлення про нашу історичну минувшину, що базується на історичних джерелах і наративах. Тож знищення джерел і переформатування наративів здатне звільнити націю від рабської спадщини, що і є метою сучасного українства. Основою національної пам'яті мають стати не прикрі спогади уярмленості, а героїчні наративи визвольної боротьби.
Прикінцеві висновки: Світовий досвід дуже різноманітний і дає нам повчальні приклади на будь-який смак. Тож із посиланням на нього можна спробувати довести будь-що. І це добре, бо дає нам широкий вибір різноманітних методик на різні життєві ситуації. Догм тут не може бути, але загальних правил варто дотримуватися. Вони теж бувають різними. Але найважливішими є практичні міркування й фаховий підхід реставраторів. Прикладом цього є відновлення Старого міста у Варшаві після Другої світової війни: спершу практичні міркування зумовили вибір польськими фахівцями оптимальної стратегії у цій справі, а потім під це підвели ідеологічну базу. Нам слід діяти аналогічно. При цьому непорушними мають лишатися засадничі вимоги Венеційської хартії, а саме: застереження від практичної реалізації гіпотез та самоуправства архітекторів — авторів проєктів реставрації, котрі не вправі самочинно вирішувати долю тієї чи іншої пам'ятки.
На цій основі можна запропонувати 5 принципів повоєнного відродження пам’яток архітектури в Україні:
- Пам’ятки національного значення слід відреставрувати всі.
- Пам’ятки місцевого значення — вибірково, тобто там, де збережено предмет охорони, де на відродженні старовинної споруди наполягає місцева громада, де немає рації у збереженні руїни як пам’ятки російського варварства.
- Не підлягають відновленню будівлі й споруди в стилях російської окупації: російському, неоросійському, російсько-візантійському тощо. Такі об’єкти мають або зноситись, або відновлюватися з ліквідацією московитської стилістики і всіх її ознак та елементів. Те саме пізніше стосуватиметься будь-яких будівель і споруд: московитські стилістичні ознаки мають бути знищені. Зрештою з часом в Україні не має бути жодної споруди з московитськими ознаками, бо це питання національної бузпеки, тобто виживання української нації на своїй землі.
- Всі роботи мають виконувати архітектори, які мають спеціальну підготовку, хоча б короткочасні курси після бакалаврату й магістратури (їх можна організувати у Харкові, Дніпрі, Києві, Львові, Одесі, де є відповідна навчальна база).
- Жоден, навіть найкваліфікованіший архітектор-реставратор не має права сам-один ухвалювати рішення щодо подальшої долі архітектурної пам’ятки — це має бути гласне колегіальне рішення, при якому обов’язково враховується думка місцевої громади.
Цитата
«Через лінію фронту летіли не тільки снаряди,
але також і наукові аргументи,
з метою переконати супротивника
у своїй перевазі у сфері культури».Цит. за: Жермен Базен
Література
- Базен Ж. История истории искусства: От Вазари до наших дней: Пер. с фр. / Послесл. и общ. ред. Ц. Г. Арзаканяна. Москва : Прогресс-Культура, 1994.Protection of Cultural Property: Military Manual. Published in 2016 by the United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization
- Хаас Р. Політика історициду // День. № 35. 2017. URL : https://day.kyiv.ua/uk/article/svitovi-dyskusiyi/polityka-istorycydu
- Кот С. Переміщені культурні цінності на території України: компенсація чи «трофеї війни» // Пам’яткознавчі студії: проблеми, практики, перспективи розвитку. Збірник наукових праць. Вип. 2. Ніжин, 2021. С. 83–99.
- Вечерський В. Руйнування культурної спадщини у найбільших війнах 20-21 сторіч та її захист // Українська енциклопедистика як складник інформаційного спротиву: колективна монографія / За заг. ред. д. і. н., проф. А. Киридон. Київ : Державна наукова установа, «Енциклопедичне видавництво», 2022. С. 340-360.
Автор
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 12.04.2025
