Давня архітектура Вірменії
 | Стаття не входить до енциклопедії. |
Зміст
Загальні відомості
Характер вірменської архітектури визначили географічне розташування країни в межах високогірного плато Вірменського нагір’я (висота над рівнем моря понад 1000 м) із суворими природними умовами. Вони набагато суворіші, ніж на території сусідньої Грузії: тут мало води й обмаль родючих долин. Основний будівельний матеріал — туф. Це вулканічна порода каменю рожевого кольору, що добре піддається обробці. На формуванні середньовічної архітектури позначилася й історична спадщина, яка лишилася в цьому регіоні від держави Урарту. Крім того, Вірменія у добу античності була в зоні впливу Стародавнього Риму. Пам’яткою про це лишився точно не датований римський храм у Гарні 2–3 ст. — периптер іонічного ордера. Найважливіші дати в історії країни припадають на 4 ст.: 301 — хрещення Вірменії за царя Трдата Аршакіда ІІІ; 396 — винайдення вірменської писемності Месропом Маштоцем. Відтоді Вірменія, як і Грузія, потрапила в коло візантійської культури на цивілізаційному фронтирі (пограниччі) між християнським та ісламським світами. На формування багатьох типів житлових і громадських будівель вплинув традиційний тип вірменського житла центричної композиції — ґлхатун (аналог грузинського «дарбазі»).
Загальновизнаною є така періодизація розвитку вірменської архітектури:
- Ранньохристиянська доба: 4–7 ст.
- Раннє Середньовіччя: 9–11 ст.
- Розвинуте Середньовіччя: 12–14 ст.
- Пізнє Середньовіччя і Новий час: 15–18 ст.
Історичний огляд
Ранньохристиянська доба
Столицею царства тоді було місто Двін. Споруджували храми двох типів: центричні (хрещаті й октогональні) та базилікальні (у тому числі й купольні). Базиліки були тринавові й однонавові, часто з зовнішніми галереями на поздовжніх фасадах; ці галереї призначалися для розміщення під час літургії оглашенних, тож вони найхарактерніші для етапу християнізації країни. Найдавніші храми — тринавові базиліки з підковоподібними у плані апсидами. Вони домінували в 4–5 ст. Це базиліка в Касах — тринавова, перекрита циліндричним склепінням; церква Саркіса в Текорі первісно була безкупольною базилікою, її глухий купол зведено пізніше. Купольна базиліка в Узунларі 6–7 ст. вже розвиненіша, бо має трансепт і тромпи, за допомогою яких на середохресті поставлено восьмигранний купол. Усі куполи Вірменії мають наметове завершення у вигляді гранчастої піраміди. Велика купольна базиліка з трансептом — храм Святого Іоанна в Багавані 639, що його звів зодчий Ісраел; менша купольна базиліка з трансептом — церква Гаяне в Ечміадзині 630. Перехід від купольної базиліки до хрестовокупольного храму оприявнює церква у Мрені 640. Цей епохальний перехід стався набагато раніше, ніж у провідній архітектурі тогочасного світу — зодчестві Візантійської імперії.
Хрещаті храми демонструють поступове ускладнення композиції і перехід до тетраконхів: церква Кармравор в Аштараку 7 ст. Досить складні за композицією і конструкцією так звані вписані тетраконхи — це церкви Теодороса в Багарані 624–631, Іоанна в Мастарі початку 7 ст., Ріпсіме в Ечміадзині 618. В останньому храмі вперше застосовано глибокі трапецієподібні в горизонтальному перерізі ніші на фасадах, що стали з того часу недмінною прикметою вірменської церковної архітектури.
Найвизначніший архітектурний витвір цієї доби — Звартноц (храм Архангелів або Святого Григорія) поблизу Вагаршапата, збудований католікосом Нерсесом ІІІ 641–661 як кафедральний храм усієї Вірменії (збережено частково; зруйновано землетрусом у 10 ст.). На освячення храму приїздив візантійський імператор Костянтин, котрий захотів збудувати такий само храм у Константинополі. Тепер за результатами архітектурно-археологічних досліджень достеменно відомий тільки план споруди. Існують і поширені у світовій фаховій літературі дві принципово різні графічні й об’ємні реконструкції об’ємно-просторової композиції Звартноца: Т. Тораманяна (триярусна ротонда) та С. Мнацаканяна (ажурний тетраконх, вписаний у понижену ротонду). З точки зору логіки побудови архітектурної форми реконструкція С. Мнацаканяна видається найадекватнішою, з огляду на збережену цокольну частину споруди. Але в людській діяльності, у тому числі й архітектурній, логіка панує не завжди. У цьому випадку історично достовірнішою є цілком нелогічна з архітектурно-конструктивної точки зору реконструкція Т. Тораманяна. Справа в тому, що точною копією Звартноца був збудований значно пізніше храм Гагікашен в Ані. Він також не зберігся, проте відомі його середньовічні зображення дуже високої якості, які демонструють триярусну ротонду. Тож невідповідність плану й об’ємного вирішення споруди Звартноца слід пояснити необхідністю дотримання певних вимог літургії та християнської символіки.
Раннє середньовіччя: 9–11 ст.
У 8 ст. Вірменія опинилася під владою Арабського халіфату, а в середині 9 ст. знову стала незалежною. Столицями були послідовно міста Багаран, Карс і Ані. Правили царі династії Багратидів (у Грузії їх називали Багратіоні). Наймасштабнішим явищем в архітектурі й містобудуванні була розбудова міста Ані, його фортець, храмів і палаців. Тут зведено кілька ліній мурованих укріплень, найзначнішу з яких почали будувати 989 за царя Смбата ІІ і розбудовували до 13 ст.: з напівкруглими в плані баштами та брамами, влаштованими між парними баштами (за взірцями пізньоантичного Риму). У цитаделі Ані містився двоповерховий царський палац Багратидів нерегулярного розпланування, що відрізняє його від більш ранніх палаців у Двіні та біля Звартноца. Це пояснюється як складним рельєфом Ані, так і різночасовістю зведення окремих частин споруди. Поширені тоді типи храмів — тетраконхи і вписані тетраконхи: церква Хреста на острові Ахтамар 915–921 (зодчий Мануел). Принципово інший тип храму демонструє перехід від типу купольної зали до хрестовокупольного — церква Святих Петра і Павла в Татеві 906.
Знаковою спорудою столиці й усієї вірменської архітектури є Кафедральний собор в Ані зодчого Трдата (989–1001). Тут відбулося перетворення базиліки на справжній хрестовокупольний храм — тринавовий, триапсидний, чотиристовпний, з дуже вузькими бічними навами. Автор цієї архітектурної концепції Трдат був найвидатнішим архітектором тогочасного світу: він єдиний, хто зумів здійснити відбудову купола собору Святої Софії Константинопольської 1000 після того, як попередні куполи зруйнували землетруси. Собор в Ані у контексті світової архітектури містить низку новацій, які значно пізніше увійшли в європейську архітектуру: це форма пучкових пілонів (протоготична), застосування на фасадах глухої аркатури, стрілчаста форма підпружних арок, нервюрні хрестові склепіння — все це дозволяє ставити питання про південнокавказьке походження основних елементів, що сформували романську й готичну архітектуру Західної Європи.
Згадана вище церква Гагікашен (Святого Григорія) в Ані зодчого Трдата, збудована 1001–1010 як точне повномасштабне відтворення храму Звартноц, у т. ч. і його розмірів, була триярусною ротондою. Вона, хоча й не збережена дотепер, стала популярним взірцем для багатьох інших ротондальних храмів Вірменії (церква Саркіса в Хцконку 1027).
Характерними пам'ятками епохи є архітектурні ансамблі монастирів, серед яких найвідоміші Татев і Хцконк. Татев міститься на пласкій верхівці гори, має центричний нерегулярний план із центральним великим храмом Святих Петра і Павла та іншими спорудами по периметру двору. Основне будівництво виконано протягом 9 — початку 10 ст. Монастир Хцконк складається з 5 невеликих центрично-купольних храмів 10–11 ст. У цю добу значного розвитку набуло будівництво великих церковних притворів — гавітів, а також широке застосування конструкцій тромпів для переходу від четвериків до восьмериків і куполів. Національною прикметою вірменів стали відомі від 851 хачкари — кам'яні різьблені пам'ятні хрести висотою від 0,4 до 3 м, неодмінний атрибут вірменської культури й архітектури зокрема не тільки в самій Вірменії, а й у вірменській діаспорі.
Розвинуте середньовіччя: 12–14 ст.
На початку 12 ст. Вірменія звільнилася від експансії турків-сельджуків і Візантійської імперії, проте в середині 13 ст. була завойована монголо-татарами. Згодом Вірменія з Грузією утворили єдину державу з центром у місті Ані. Важливою новацією в архітектурі стало винайдення нового типу безстовпного перекриття приміщень на основі перехресних арок. Його застосовували для перекриття гавітів, трапезних (трапезна монастиря Агарцин 1248, гавіт головної церкви монастиря Гегард 1230). Широко застосовували центричні кам'яні перекриттів гавітів, створені на основі народної дерев'яної конструкції ґлхатуна, як стовпово-аркові й купольні структури.
Це доба найвищого розвитку монастирів, коли розбудовували старі комплекси й створювали нові. При цьому першорядного значення надавали раціональному використанню ландшафту й органічному входженню архітектурних комплексів у краєвиди. Шедеврами світового зодчества є монастирські ансамблі Санаїн, Ахпат, Гегард зі зблокованими основними будівлями, розташованими в центрі монастирського двору, та допоміжними спорудами, що прилягають до зовнішніх мурів. Найбільш регулярну і компактну композицію має монастир Санаїн, в якому всі будівлі згруповано довкола церква Аствацацин. У монастирі Гегард рельєф скелястої гори зумовив оригінальну композицію, в якій тільки головна церква і її гавіт є наземними спорудами, а решту — вирубано у скелях. У цей час будували храми тих розпланувально-просторових типів, що виникли у попередні епохи: центричні — церква Рипсіме Дівочого монастиря в Ані 13 ст.; «купольний зал» — церква Григорія роду Тиграна Оненца в Ані 1215, церква Маріне в Аштараку 1281. Проте економічний занепад поступово призвів до поширення значно простіших і менших храмів — однодільних зального типу (церква Арутюна в Санаїні 13 ст.).
Вплив східної ісламської архітектури демонструє палац Саркіса в Ані 13 ст. та будівництво численних караван-сараїв на торговельних шляхах. Одноарковий міст в Санаїні на р. Дебед 1192 свідчить про живучість на Кавказі інженерних традицій античного римського мостобудування.
Окремим явищем є архітектура Кілікійської Вірменії, що розвивалася протягом 1080–1375. Це країна на малоазійському узбережжі Середземного моря, пов'язана з Вірменією і заселена мігрантами з Вірменії від 1 ст. до н. е. Після захоплення власне вірменської території Візантійською імперією і частково — турками-сельджуками в гірській частині Кілікії 1080 виникло князівство Рубена, яке 1198 перетворилося на царство і 1375 у боротьбі проти ісламської експансії втратило незалежність. Архітектура Кілікійської Вірменії пов'язана з архітектурою основних вірменських земель, проте має особливості. Найрозвиненішим тут було будівництво мурованих замків, в основному гірських (Левонкла, Сис), а також приморських укріплень, які захищали порти на узбережжі Середземного моря, що мали велике стратегічне значення (Корикос). Досвід і прийоми фортечного будівництва у вірмен з Кілікії потім запозичили хрестоносці, котрі прийшли на Святу Землю (у Палестину). Споруджували багато невеликих одноаркових мостів, а також багатоаркових, значної довжини зі стрілчастою формою арок (міст на р. Пірам у Мсісі). Храми Кілікійської Вірменії належали до двох типів — одно- або тринавової базиліки (тринавова базиліка Зараваранц початку 12 ст. у Аназарба) й купольної базиліки (кафедральний собор Святої Софії в Сисі 1230-х). Тепер це територія Туреччини, в межах якої вірменські пам'ятки потребують виконання ґрунтовних натурних досліджень.
Архітектура Пізнього середньовіччя і Нового часу 15–18 ст.
Монголо-татарське панування над Вірменією тривало 120 років. Після того Вірменія зазнала нових спустошень унаслідок воєнних походів Тимура, турків-османів, спроб завоювання Іраном (Персією). Протягом 16–18 ст. за вірменські землі змагалися Персія і Османська імперія. Від Персії вірмени звільнилися тільки на початку 19 ст., потрапивши під владу Російської імперії, причому тільки східні області, бо Західна Вірменія з безліччю пам'яток вірменської архітектури дотепер лишилася під Туреччиною. Тяжкі історичні умови зумовили масову еміграцію вірменів, зокрема у Крим, який за доби середньовіччя навіть називали Великою Вірменією або Заморською Вірменією. Відтак доба 15 — початку 17 ст. була вкрай несприятливою для розвитку архітектури Вірменії. Приміром, після нашестя Тимура наприкінці 14 ст., за наступні 120 років було заледве збудовано 4 муровані храми.
Будівництво дещо пожвавилося тільки від середини 17 ст. переважно на території Східної Вірменії, через яку проходили основні торговельні шляхи. Проте сакральне будівництво вже не відігравало провідної ролі. Зводили тринавові базиліки, перекриті склепіннями (церква Аствацацин монастиря Севан 17 ст.), купольні базиліки (церква Катогіке в Єревані), хрестовокупольні храми. Класичним зразком останнього є церква Георгія в Мугні, збудована зодчими Сааком і Муратом 1661–1669, що має циліндричний підбанник і ребристу гофровану баню, а з заходу — відкриту аркаду, увінчану ажурною ротондою дзвіниці. Гавіти будувалися рідко, проте поширення набули дев'ятипільні чотиристовпні гавіти, перекриті купольними чи хрестовими склепіннями (церкви Аствацацин у Вагараванку 17 ст. та на острові Ахтамар 1763). Зводили також дзвіниці (дзвіниця кафедрального собору в Ечміадзині, 1653–1658), лазні східного типу (лазня 18 ст. у Єревані) та аркові мости (міст на р. Касах в Ошакані 1706).
Підсумки
Загалом, архітектура Вірменії близько споріднена з архітектурою Грузії в царині типології, композиції, конструкцій, декору, мала власні, суто національні риси. Висока професійна майстерність вірменських зодчих зробила їх відомими по всьому Середземномор'ю. І це справедливо, бо є чимало архітектурних елементів, форм і конструкцій, винайдених вірменськими будівничими. Так, поширена в ісламській архітектурі підковоподібна форма арки була відома вірменським зодчим ще від 5 ст., розвинена форма купола на підбаннику у Вірменії поширено від 6–7 ст., тобто раніше, ніж у Візантійській імперії, а гурти чи нервюри у Вірменії з’явилися від 7 ст., тобто на кількасот років раніше, ніж у Західній Європі. Окремі вірменські пам’ятки присутні й на території України (у Криму, містах Львові, Кам’янці-Подільському тощо).
Науковцем, праці якого започаткували всесвітнє визнання вірменської архітектури, став мистецтвознавець Віденської школи історії мистецтва, професор Віденського університету, керівник Віденського інституту історії мистецті, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, австрієць польського походження Йозеф Стжиговський (1862, тепер Польща — 1941, тепер Австрія). З допомогою вірменських колег Тороса Тороманяна (1864, тепер Туреччина — 1934, тепер Вірменія) та Левона Лісіціяна (1892, тепер Грузія — 1921, тепер Вірменія) він 1915 особисто дослідив значну кількість вірменських архітектурних і мистецьких пам’яток. Результатом стала видана у Відні 1918 двотомна добре ілюстрована монографія «Вірменська архітектура та Європа», у якій доведено, що європейська ґотика є прямою спадкоємицею давньої вірменської архітектури.
Найвизначніші досягнення вірменської архітектури
Найвизначнішими досягненнями вірменської архітектури є пам’ятки, включені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. З огляду на історичні обставини вони тепер містяться у межах трьох країн.
Ахпат і Санаїн монастирі (англ. Monasteries of Haghpat and Sanahin) — храмово-архітектурні комплекси головних християнських монастирів Лорійського (Ташир-Дзорагетського) царства, розташовані на території Лорійської області (Вірменія); пам’ятка всесвітньої спадщини ЮНЕСКО з 1996.
Гегард і долина верхів’я річки Азат (англ. Monastery of Geghard and the Upper Azat Valley) — монастирський комплекс 4—13 ст. (Вірменія); пам’ятка всесвітньої спадщини ЮНЕСКО з 2000.
Ечміадзінський кафедральний собор, церкви та археологічні залишки храму Звартноц (англ. Cathedral and Churches of Echmiatsin and the Archaeological Site of Zvartnots) — комплекс головного храму Вірменської апостольської церкви та руїни храму Звартноц 3–7 ст. у м. Вагаршапат (Вірменія); пам’ятка всесвітньої спадщини ЮНЕСКО з 2000.
Вірменські монастирські ансамблі Ірану (англ. Armenian Monastic Ensembles of Iran) — 3 середньовічні вірменські монастирі (Іран); пам’ятка всесвітньої спадщини ЮНЕСКО з 2008.
Ані археологічний комплекс (англ. Archaeological Site of Ani) — архітектурно-археологічні пам’ятки середньовічної столиці Вірменії (Туреччина); пам’ятка всесвітньої спадщини ЮНЕСКО з 2016.
Галерея
Джерело усіх ілюстрацій: Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : Видавництво «АртЕк», 2007. С. 53–63.
Вірменія. Римський храм в Гарні
Вірменія. Вірменський глхатун
Вірменія. Церква Саркіса в Текорі
Вірменія. Храм Іоанна в Багавані
Вірменія. Церква Гаяне в Ечміадзині
Вірменія. Аксонометричний розріз церкви в Мрені
Вірменія. Церква Теодороса в Багарані. Північний фасад
Вірменія. Церква Теодороса в Багарані. Аксонометричний розріз
Вірменія. Ечміадзін. Храм Звартноц. Розріз і план. Реконструкція Т. Тораманяна
Вірменія. Аксонометричний розріз храму Звартноц за реконструкцією Т. Тораманяна
Вірменія. Монастир на острові Ахтамар
Вірменія. Монастирський храм на острові Ахтамар
Вірменія. Монастирський храм на острові Ахтамар. Східний фасад з рельєфами
Вірменія. Церква Петра і Павла в Татеві
Вірменія. Кафедральний собор в Ані
Вірменія. Хачкар 9 ст. в Котаванку
Література
- Strzygowski J. Die Baukunst der Armenier und Europa. Bde. I-II. Wien : Kunstverlag Anton Schroll & Co., 1918.
- Токарский Н. Архитектура Армении IV-XIV вв. Ереван, 1961.
- Мнацаканян С., Степанян Н. Памятники архитектуры Советской Армении. Ленинград : Стройиздат, 1971.
- Халпахчьян О. Гражданское зодчество Армении. Москва : Стройиздат, 1971.
- Халпахчьян О. Восьмиапсидные центрально-купольные сооружения средневековой Армении // Архитектурное наследство. Вып. 30. Москва : Стройиздат, 1982. С. 60–76.
- Маилов С. Некоторые особенности крестово-купольных церквей раннесредневековой Армении // Архитектурное наследство. Вып. 33. Москва : Стройиздат, 1985. С. 235–242.
- Маилов С. К вопросу о крестово-купольных храмах Армении IX–XIII вв. // Архитектурное наследство. Вып. 34. Москва : Стройиздат, 1986. С. 176–185.
- Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : АртЕк, 2007. С. 53–63.
Автор
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 02.10.2025
