Гоголь, Микола Васильович

Го́голь, Мико́ла Васи́льович [прізвище при народженні Яно́вський, від 1821 — Го́голь-Яно́вський, від 1832 — Го́голь; криптоніми і псевдоніми — Пасічник Рудий Панько; Рудий Панько; В. Алов; П. Глечик; Н. Г.; ОООО; Г. Янов; N. N.; 20.03 (01.04).1809; с. Сорочинці, тепер с. Великі Сорочинці, Миргородський район, Полтавська область, Україна — 21.02 (04.03).1852; м. Москва, тепер Росія] — письменник, класик української, російської та світової літератури. Писав російською мовою.

Життєпис

Рід Гоголів-Яновських шляхетного, українсько-польського походження, представники якого належали до козацької старшини й духовенства. Батько письменника, поміщик Василь Опанасович (Афанасійович) Гоголь-Яновський (1777–1825), вчився у Полтавській слов’янській семінарії, знався на латині й літературі, малював і віршував. Служив при Полтавському поштамті. Після відставки (1805) одружився з Марією Іванівною Косяровською (1791–1868), небогою відставного вельможі Д. Трощинського, і оселився у родовому маєтку у с. Василівка, що неподалік від Диканьки. Д. Трощинський довірив В. Гоголю-Яновському керівництво домашнім театром, для якого той писав «малоросійські п’єси» (С. Скалон). В атмосфері духовної, інтелектуальної і митецької напруги «українських Афін», як називали Кибинці Трощинського, відбувалося формування особистості майбутнього письменника (Ю. Барабаш), перші віршовані проби якого оцінив В. Капніст: «З нього виросте великий талант, дай лише йому доля в провідники вчителя-християнина».

У 1818–1819 Гоголь вчився у Полтавському повітовому училищі, у 1821–1828 — у престижній, позаяк за статусом прирівнювалася до університету, Ніжинській гімназії вищих наук кн. О. Безбородька. Гоголь не був зразковим учнем, у кондуїтах є записи про його «неохайність» і «лінощі». Математика, латина й німецька мова давалися йому важко. Його пристрастю були література і гімназичний театр. Гоголь брав участь у виданні рукописних журналів, де з’являлися його балади, трагедії, повісті, назви яких збереглися у спогадах однокашників. Дослідники вважають, що в гімназії Гоголь почав роботу над сатирою «Дещо про Ніжин, або Дурням закон не писаний» (не збереглася).

Залишаючи гімназію в грудні 1828, Гоголь мріє про державну службу, щоби «зробити життя корисним для вітчизни». Він вирушає в столицю імперії, Петербург, і везе з собою «Книгу всякої всячини» ― зібрання нотаток, українських народних пісень, прислів’їв і переказів, які стануть підґрунтям для «Вечорів на хуторі біля Диканьки». А готовою до друку була написана в Ніжині поема-ідилія «Ганц Кюхельгартен» (1829), на яку він покладав великі надії і на друк якої, під псевдонімом Алов, витратив ледь не всі кошти. Очікування не справдилися, реакція критики була нищівною, Гоголь скупив наклад і спалив.

Шукаючи свого життєвого призначення, а до літературного провалу додалися невдалі спроби стати актором, Гоголь почувався непевно і, як це стане в нього за звичку, зненацька рушив у дорогу — за кордон, у Любек. У вересні 1829 повернувся до Петербургу і на розпитування знайомих відказував, що то Господь його напоумив поїхати в чужі землі.

Від квітня 1830 до 1832 Гоголь працював у Департаменті наділів, але й чиновником виявився невдатним. За цей час він зазнайомився з письменниками і, за підтримки В. Жуковського, став викладачем історії у Патріотичному інституті СПб, а в 1834–1835 — професором Петербурзького університету. Водночас він напружено й плідно займається літературною діяльністю, що засвідчив успіх «Вечорів на хуторі біля Диканьки» (1831–1832).

«Вечори…» зробили Гоголя знаменитим, і саме в цей час він відтинає другу, полонізовану, частину свого прізвища, про що пише матері 6 лютого 1832: «…надалі прошу вас адресувати мені просто — Гоголю, тому що кінчик мого прізвища я не знаю, де подівся. Можливо, хтось підняв його на великій дорозі і носить, як свою власність. Як би там не було, тільки я ніде не відомий тут під ім'ям Яновського, і листоноші майже завжди складно відшукати мене під цією вивіскою». Відтоді твори й листи письменник підписує лише першою, українською частиною прізвища — Гоголь.

Наприкінці 1833 Гоголь захопився думкою переїхати до Києва, де саме готувалося відкриття університету святого Володимира. Він розраховував на посаду професора історії, щоби працювати разом з М. Максимовичем, який 1834 став першим ректором. Широко цитовані висловлювання з листів Гоголя до Максимовича: «Киньте, насправді, кацапію і їдьте на гетьманщину. Я думаю те ж саме зробити і наступного року гайнути звідси» (липень 1833); «Туди! Туди! До Києва! До древнього прекрасного Києва! Він наш, він не їхній — чи неправда? Там або довкола нього робилися справи старовини нашої» (грудень 1833). Але, як і передчував Гоголь, призначили «туди якихось німців», він, натомість, прийшов на кафедру історії в Петербурзі, прочитав кілька успішних лекцій, втім, і педагогічно-наукова діяльність не стала тим «поприщем», якого він шукав. У 1835 він назавжди відмовляється від викладання, хоч і написав кілька статей з історії і мистецтва, які увійшли до збірки «Арабески» (1835).

У червні 1836 Гоголь поїхав за кордон — спочатку в Німеччину, потім до Швейцарії. Зиму 1837 провів у Парижі, де спілкувався з А. Міцкевичем та іншими діячами польської еміграції, з якими дискутував про креативний і дієвий потенціал ідей «нового християнства». У березні 1837 Гоголь переїхав до Риму, де, з перервами, жив упродовж 10 років до осені 1847. Водночас він не полишав розпочату в Петербурзі роботу над поемою-романом «Мертві душі», перший том якої вийшов у 1842. Про реакцію російського суспільства Гоголю написав С. Аксаков: «…кажуть: ‘Гоголь не любить Росії: подивіться, яка гарна Малоросія і яка Росія’, додають: ‘і зауважте, що сама природа Росії не помилувана, і погода навіть уся мокра і брудна’». Своєрідною реабілітацією «російського царства мертвих душ» мав стати другий том, а свої болісні рефлексії про сучасність і призначення письменника Гоголь викладе у «Вибраних місцях з листування з друзями» (1847).

Важливою подією для Гоголя, до якої він тривалий час готувався і на яку покладав потаєні сподівання, мала стати проща до Гробу Господнього в Єрусалимі, куди він вирушив на початку 1848. Але жаданого очищення і одкровення так і не пережив: «…біля Гробу Господнього я був начебто для того, щоби там на місці відчути, як багато в мені холоду сердечного, як багато себелюбства і самолюбства» (лист до М. Костянтиновського від 21 квітня 1848). При цьому він виокремлював і понад усе цінував у своїй особистості іпостась християнина, про що писав матері у 1844: «Намагайтеся краще бачити в мені християнина і людину, аніж літератора». Тож С. Аксаков мав достатньо підстав вважати Гоголя «мучеником християнства».

1848-го Гоголь повернувся до Росії у стані духовної кризи і розладу. «Вибрані місця» викликали загальне обурення, його духівник М. Костянтиновський назвав книгу «шкідливою», а прочитавши рукопис другого тому «Мертвих душ», вимагав його «знищити». Зрештою, незадовго до смерті Микола Гоголь спалив і цей рукопис. Він помер 21 лютого 1852, залишивши дослідникам ще одну загадку — «таємниця смерті Гоголя», а читачам Заповіт: «Будьте не мертві, а живі душі. Немає інших дверей, окрім вказаних Ісусом Христом».

Творчість

Творча діяльність М. Гоголя збігається у часі з поширенням романтичної естетики, що була близька йому з багатьох причин, серед іншого і інтересом до містичного, надзвичайного у його християнському і народно-фольклорному вимірах. Відомо, що Гоголь був вимоленою дитиною — до нього у подружжя Гоголей-Яновських народилося двоє мертвих дітей. Побожна Марія Іванівна звернулася за покровительством до Миколая Чудотворця, ревно молилася перед його іконою у Миколаївській церкві в Диканьці і пообіцяла назвати очікувану дитину іменем святого. Гоголь знав цю історію і вважав себе покликаним до виконання щонайменше апостольської місії (П. Михед), відшукуючи в своєму житті ті таємничі знаки, що мали його скерувати до заздалегідь визначеного поприща.

Літературний дебют Гоголя припав на лютий 1830, коли в «Отечественных записках» з’явилася перша частина повісті «Бісаврюк, або Вечір проти Івана Купала». У вересні 1831 вийшла перша книжка «Вечорів на хуторі біля Диканьки», яка викликала загальний захват. Гоголь працював над матеріалом, який гарно знав. У листах до матері він просить надсилати легенди та обряди, адже «тут так займає усіх усе малоросійське». Це було зумовлено романтичними тенденціями в літературі, що спричинило зростання масового інтересу до історії, фольклору і містики горору. Про те, що він знайшов свого масового читача, свідчить і ремарка Гоголя у листі до О. Пушкіна (від 21 серпня 1831) про сміх робітників у друкарні, які вважали його повісті «вкрай забавними». Також це відповідало світовідчуттю раннього Гоголя, а відтак і творчості: «аби лишень слухали і читали, а в мене набереться на десять таких книжок».

Сприяла успіху й обрана наративна стратегія — пряме звертання до читача (у передмові Рудий Панько починає: «У нас, мої любі читачі, не до гніву буде сказано…»; у «Травневій ночі» оповідач риторично запитує: «Чи знаєте ви українську ніч?» і т. п.), при цьому в тексті поступово формується постійна опозиція: «О, ви не знаєте української ночі! Вдивіться в неї…»; «Це у нас вечорниці! Вони… схожі на ваші бали, тільки не можна сказати, щоб зовсім…»), щиро і наївно-безхитрісно припрошуючи: «Приїздіть лишень, приїздіть швидше; а нагодуємо так, що будете розповідати усім і кожному…» Важливу роль у формуванні комунікації з читачем і його рецепції в циклі «Вечорів…» відіграє біблійний підтекст. Він домінує у «Страшній помсті», де Господь вершить суд над душами обох братів»; героїня «Вечора проти Івана Купала» йде в монастир, і навіть у на позір комічній «Ночі перед Різдвом» Вакула лише за допомогою хресного знамення долає чорта. Дієвість духовно наснаженого художнього слова, у розумінні Гоголя, стає запорукою порятунку від демонічного зла і його впливів.

Вихід другої частини «Вечорів...» (1832) збігся з початком творчої кризи, що тривала до кінця 1833 й болісно переживалася Гоголем. Радість від успіху витіснило розпачливе розуміння, що від нього й надалі чекають «казок» подібного штибу у запланованій третій частині. У листі до М. Погодіна від 01.02.1833 Гоголь відхрещується від «Вечорів...»: «хай приречені вони будуть на безвість!», оскільки хоче протиставити їм «щось вагоме, велике, мистецьке».

На початку 1835 з’явився «Миргород», збірка чотирьох знакових повістей: «Старосвітські поміщики», «Тарас Бульба», «Вій», «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». У «Миргороді» безтурботний сміх Диканьки заступив жахний «мир-город», що облаштувався навкруг величезної калюжі, світ, де речі важливіші за людину, але саме вони — так чи інакше — розкривають її внутрішній світ і суперечливі глибини душі. Персонажів повісті «Старосвітські поміщики» прийнято вважати бездуховними міщанами, примітивними й пустими, та за їхнім буденним спілкуванням і постійними розмовами про наїдки ховається турбота і, ймовірно, любов — довжиною в життя. Про це Гоголь: «як там не було, але в той час мені здавалися дитячими всі ці пристрасті супроти тривалої звички». І його слово «звичка» відразу збурило хвилю критики сучасників. Композиційно продумано і визивно, Гоголь за цією повістю помістив «Тараса Бульбу» — твір про братерство, про необхідність жити за законами моралі і обов’язку, про високе почуття подвигу і про сутність українського національного характеру — нестримного і буремного, як Дніпро. Якщо серед епіграфів до повістей «Вечорів…» Гоголь помістив фрази з комедій свого батька, у такий спосіб вписавши його, як предтечу української комедії (Л. Білецький), у канонічний ряд класиків — І. Котляревського і П. Гулака-Артемовського, то для себе він знайшов ще більш виразний і промовистий контекст. Це фінальний абзац «Тараса Бульби», коли по смерті отамана козаки пливуть Дністром, великою рікою, на якій «багато … заток, річкових густих очеретів, мілин і глибокодонних місць, блищить річкове дзеркало, видзвонюючи ячанням лебедів, і гордий гоголь швидко мчить по ньому…». Це до питання про українськість Гоголя, яку він на позір непомітно, але настійливо демонстрував у своїх творах. А за «Тарасом Бульбою» Гоголь розташує «Вія» — історію про містичний світ зла, яке не можна впускати в душу, бо перед ним не вистояти.

Славетному минулому України і неповторній своєрідності української народної пісні Гоголь присвятив праці «Погляд на утворення Малоросії» і «Про малоросійські пісні», які увійшли до зб. «Арабески» (1835).

Упродовж кількох років Гоголь виношував задум п’єси «Ревізор» (1836). Тут письменник вперше постає ревізором, власне суддею сучасного світу, даючи можливість чиновникам, яких цікавлять винятково «мерзоти в іншій людині», «зненацька і враз подивитися на самих себе» «хоч скільки-небудь очима Того, Хто покличе на очну ставку всіх людей», що й дозволяє говорити про символічність сцени «закам’яніння» — пряму алюзію на неминучий останній, Страшний Суд.

У Римі (1837–1847) Гоголь продовжує працювати над текстом поеми «Мертві душі» (І том, 1842), поставивши грандіозне завдання — зобразити всю Росію, все життя росіян. Про це в листі до В. Жуковського (від 12 листопада 1836): «Якщо звершу це творіння так, як треба його звершити, то який величезний, який оригінальний сюжет! Яка різноманітна купа! Вся Русь явиться в ньому! Це буде моя перша порядна річ — річ, яка принесе мені ім’я». Попри неоднозначність сприйняття твору — саме через огром і суперечливість зображуваного, поема Гоголя і нині справляє надзвичайне емоційне і естетичне враження. Досі дослідники дискутують з приводу жанру — поема, назви — наскільки вона універсальна і водночас символічно-метафорична, і, звісно, образу птаха-трійки, асоційованого з Руссю.

Бажання бути корисним і допомогти Словом усім, хто того потребує, лежить в основі Гоголевого задуму збірки «Вибрані місця з листування з друзями» (1847). Він переконаний: «Це буде невеликий твір і не галасливий за назвою,.. але потрібний багатьом…» (лист до О. Смірнової від 2 квітня 1845); «Я саме переглянув усе те, що писав до різних осіб останнім часом, особливо до тих хто потребував від мене душевної допомоги, бачу, що з цього може скластися книга, корисна для людей, котрі страждають на різних поприщах…» (лист до М. Язикова від 22 квітня 1846). Гоголь скористався текстами листів, які писав друзям і знайомим, усього 31 лист, сукупність і цілісність яких свідчить, з одного боку, про філософічність твору, а з іншого — про проповідницько-настановчу мету автора, тобто намагання вкоренити у свідомість читача засади високої моралі. Гоголь знову напряму звертається до читача: «Друже мій! Вважай себе не інакше, як школярем і учнем… Для християнина немає закінченого курсу; він вічно учень і до самої труни учень» («Християнин йде уперед»). Гоголь і до себе виставляв найвищі вимоги — як до християнина, людини і митця: «Письменник на поприщі слова повинен бути таким самим бездоганним, як і всякий інший на своєму поприщі. … Поводитися зі словом треба чесно. Воно є вищий дарунок Бога людині». Ця книга і про самого Гоголя — головного її героя, який крізь відверту і гірку саморефлексію, ретельний аналіз буття свого страдницького «я» не тільки споглядає дійсність, але рухається під прискіпливим поглядом читача від біблійних постулатів до істини, до «абсолютного знання. Для В. Зеньковського, «особистість Гоголя розкривалася не тільки в художній чи ідейній творчості, — але в ньому завжди було живе розуміння того, що він стоїть перед Богом».

З листа Гоголя до С. Аксакова: «Вкотре повторюю вам ще раз, що ви помиляєтесь, підозрюючи в мені якийсь новий напрямок. Із ранньої юності моєї у мене була одна дорога, якою я йду» (серпень, 1847). Послідовно розвиваючи вчення про вагомість духовного начала, Гоголь приходить до думки про відповідальність людини перед самим життям і його моральними засадами, бо інакше неминуча руйнація гармонічного буття суспільства. Його гірка філософська книга не викликала розуміння сучасників.

Визнання

Гоголівська традиція віддавна визнана і залишається об’єктом постійних дискусій та академічних студій, які почалися ледь не відразу по смерті письменника. Біля витоків, певно, був один із його перших біографів і критиків, Пантелеймон Куліш, який 1857-го у журналі «Русская бесeда» [№7. С. 123-145] надрукував епілог до свого роману «Чорна Рада» під промовистою назвою «Об отношении малороссийской словесности к общерусской». Його тези статтею «Об историческом романе г. Кулиша «Черная Рада» («Русская беседа», 1858) спростував Михайло Максимович. Відтоді цей критичний дискурс перетворився ледь не на самостійне відгалуження гоголезнавства. До дискусії долучилися Ю. Луцький і Ю. Барабаш, Е. Бояновська і П. Михед, Г. Грабович і П. Савчак і багато інших. Дискусія триває, то спорадично стихаючи у періоди відносного політичного спокою у стосунках між сусідніми країнами, то затято кружляючи «зачарованими місцями» у періоди загострення. В окуляр уваги диспутантів з обох боків, що відстоюють прямо протилежні, а відтак непримиренні позиції, втрапляють принаймні дві проблеми: 1) Етнічна приналежність Гоголя та форми її маніфестації. Залежно від відповіді на це питання, формується доказова база другої. 2) Якщо Гоголь український або російський письменник, то який його вплив на українську та російську літературу — шкідливий чи все ж позитивний, адже поняття «гоголівська традиція» існує в обох літературах. Українські дослідники різними словами говорять про зраду Гоголем України. Є. Маланюк наводить фаустівський варіант продажу «душі чортові», коли письменник, вихований у культурних і духовних традиціях однієї цивілізації, переходить «до цивілізації істотно відмінної, властиво протилежної й ворожої. Т. Гундорова осучаснює цю тезу: «Гоголь у певний спосіб «продає» свою «старосвітську» Україну імперії. … Це був своєрідний колоніальний контракт, на зразок диявольського: за ім’я, за славу платилося тим, що було своє, питомо-оригінальне, народно-національне… І родовий Батьківський закон замінюється на безкінечний Колоніальний контракт…». За всього цього неспростовний сам факт канонічності Гоголя в обох, українській і російській, літературах. Це стало можливим через усвідомлену і послідовну реалізацію Гоголем проєкту з власного входження в імперський культурний простір саме в якості українця.

Поступовість і несхибна поступальність у посиленні звучання «українського голосу» — визначальна ознака художньої стратегії письменника-українця у формованому ним упродовж десятиліть діалозі з читачем-росіянином. Гоголь у «Вечорах…», сховавшись за машкарою Рудого Панька, говорить про те, що він, «хуторянин», витикає «ніс зі своєї глушини у великий світ… А показався — плач не плач, давай відвіт». Так Гоголь позиціонує українство і говорить про свою відповідальність письменника за ту систему опозицій, яку поступово формує Серед них головна і домінуюча — Україна vs Росія або Малоросія vs імперія, і для Гоголя Україна і Малоросія — не тотожні поняття. Російського читача Гоголь привчає до своєї щедро просякнутої українізмами російської. Гоголь розчиняє субстрат, саме тіло російської мови, оманливо затишними і такими комічними, на погляд росіянина, реаліями, звичаями, прізвищами. Такою бачиться Малоросія невсипущому імперському окові. Гоголь повільно рухається від безпечного використання українізмів і захопленого опису «чарівного» ландшафту околиці імперії до непомітної заміни колоніального маркеру «малоросійський» на етнонім «український». «Малоросія» — колоніальний маркер, що має акцентувати спорідненість з Великоросією (Е. Бояновська). «Україна» — сигніфікат втрачених козацьких свобод і вольниці, денотат козацького спротиву і неприйняття малоросійства.

Гоголь писав матері про І частину «Вечорів…»: «Твір мій, якщо колись вийде, буде іноземною мовою, і тим паче мені потрібна точність, <щоб> не спотворити неправильними назвами сутнісного імені нації» (лист від 24.07.1829). «Нація», зрозуміло, українство, а «іноземна мова» Гоголя — його ідіолект, його свідомо сформований варіант російської. Гоголь не збагатив російську мову новими словами, повторювані ним українізми та діалектні вирази не увійшли до активного вжитку — їх поблажливо-пасивно сприймають за ознаки екзотизму меншин і дозволений їм невеликий привілей, як це робить Катерина, слухаючи запорожців, або іронізують, пояснюючи незнанням «великодержавної».

Гоголь прийшов у літературу в добу панування романтизму, коли національний колорит і «народний дух», за Й.-Г. Гердером, убезпечували неповторність національного профілю та унікальність національної культури. У Петербурзі він завжди почувався чужинцем в оточенні домінуючого культурного дискурсу, тому, за Е. Бояновською, «Україна Гоголевих «Вечорів…» постає як така собі органічна національна спільнота, що бореться проти розчинення в імперській російській державі». Цю думку Гоголь відверто і неприховано обстоював в «українських» творах і опосередковано в «російських», але при цьому художній, інтелектуальний та духовний простір його творів завжди охоплював обидва національні дискурси. Росія — це те буквально величезне географічно і політично владне, домінуюче імперське середовище, що лещатами охопило Україну. Тому Гоголь і обирає питомо український локус — хутір — за осередок максимальної концентрації і конденсації, квінтесенції національного життя.

Російські критики ставили під сумнів можливість світового визнання Гоголя. В. Бєлінський іронічно запитував: «Де, вкажіть нам, де віє у творах Гоголя цей всесвітньо-історичний дух, рівно спільний для всіх народів і віків зміст? Скажіть нам, щоби стало з будь-який твором Гоголя, якби його переклали французькою, німецькою чи англійською мовою?»

Переклади творів Миколи Гоголя європейськими мовами почали з’являтися ще за його життя. Першою, 1854, вийшла збірка перекладів французькою мовою в Парижі під назвою «Nouvelles russes» («Російські повісті»). Над текстами працював Луї Віардо, зокрема, переклавши повісті «Тарас Бульба», «Вій», «Записки божевільного» та ін. 1846-го у Лейпцигу був опублікований німецький переклад Генріха Боде, що базувався на французькому виданні Луї Віардо. Англійською мовою роман «Мертві душі» вийшов у Лондоні під назвою «Home Life in Russia» («Домашнє життя в Росії», 1854). Ім’я перекладача невідоме, а сам текст був адаптований до запитів вікторіанської публіки. 1860-го англійською вийшла збірка «Cossack Tales» («Козацькі оповідання»). Перекладач George Tolstoy (Юрій Толстой) включив до книги повісті «Ніч проти Різдва» і «Тарас Бульба», і його переклад донині вважається одним із кращих англомовних варіантів козацького епосу Гоголя. Поширення популярності Гоголевих творів у англомовному світі пов’язане з діяльністю Ізабель Флоренс Хепгуд (Isabel Florence Hapgood, 1850—1928), яка перекладала безпосередньо з оригінальних текстів. Її англійські версії «Тараса Бульби» і «Мертвих душ» (1886) вважалися канонічними упродовж 20 століття. Тож відомі сьогодні компаративні студії творчості Гоголя і Ф. Кафки, зіставлення гротеску С. Рушді і абсурдистського гумору в зображенні «маленької людини» Е. Керетом категорично спростовують «міноритарний» присуд російської критики.

Вшанування пам’яті Миколи Гоголя

Пам’ятники

Перший у світі пам’ятник Миколі Гоголю 1881 відкрили в м. Ніжині Чернігівської обл. На кошти громади скульптор Пармен Забіла (Забелло) створив бронзове погруддя Гоголя, встановивши його на гранітному постаменті. За традиціями іконописців, скульптор заховав на скульптурі автопортрет — справа внизу у складках одягу вимальовується профіль митця, над яким автограф — «П. Забелло» і нижче дата — «1881 г.». Пам’ятник розташований у центрі Ніжина у сквері Гоголя, поруч із вул. Гоголя (Гоголівською).

У Києві монумент Миколи Гоголя стоїть на Русанівській набережній (1982); на Десятинній (2006) — жартівливий пам’ятник Носу Гоголя, 2021 на Андріївському узвозі з’явився пам’ятник, що зображує молодого Гоголя. На Полтавщині пам’ятники Гоголю є в Полтаві, Великих Сорочинцях, Миргороді та с. Гоголеве (колишня Василівка). В Одесі, Харкові, Запоріжжі, Могилеві-Подільському і Дніпрі образ Гоголя теж увічнений у монументах. Пам’ятники Гоголю встановлені в кількох європейських містах, зокрема у м. Рим (Італія, 2002) і у м. Веве (Швейцарія, 2009). Меморіальні дошки ушановують пам’ять про письменника на більшості будинків, де він мешкав, перебуваючи закордоном.

Вулиці, топоніми, локації

Ім’ям Гоголя названі центральні та історичні вулиці майже у кожному місті країни: у Києві є вулиця Гоголівська і Гоголівський провулок; вулиці Гоголя — у Львові, Одесі, Черкасах, Броварах, Борисполі, Ірпені, Бучі, Фастові і т. д. У с. Гоголеве розташований Національний музей-заповідник М.В. Гоголя. Це реконструйована 1984-го родова садиба, відтворена за планами, малюнками і листами Гоголя. У с. Великі Сорочинці діє Літературно-меморіальний музей М.В. Гоголя. В передостанній тиждень серпня упродовж 5-6 днів проводиться Національний Сорочинський ярмарок — масштабний етнографічний фестиваль, до органічно співіснують торгівля, культура і шоу.

Ім’я Гоголя носить Ніжинський державний університет, біля історичних початків якого ніжинська Гімназія вищих наук кн. О. Безбородька, де вчився Микола Гоголь.

Від 2007 широку популярність утримує фестиваль сучасного мистецтва ГогольFest.

В Італії щороку проходить премія «Gogòl — Ambasciatori del sorriso» («Посмішка Гоголя», інша назва — «Сицилійський Оскар»), яку вручають за соціальні проєкти, благодійність та розвиток регіону.

Фільми та екранізації

Твори Гоголя стали основою для десятків кіноверсій: «Сорочинський ярмарок» (1938, 2004); «Вій» (1967, 2014, 2018); «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1961, 2001); «Тарас Бульба» (1962, 2009): «Пропала грамота» (1972) та ін.

Премія імені М.В. Гоголя

Від 2009 до дня народження письменника українським авторам щорічно присуджується державна премія України за літературно-мистецькі твори, що потверджують творчі традиції Миколи Гоголя, сприяючи формуванню національної ідентичності.

Твори

1829. «Ганц Кюхельгартен» (ідилія в картинах, опублікована під псевдонімом В. Алов).
1831—1832. Збірка «Вечори на хуторі біля Диканьки»:
- Частина 1 (1831): «Сорочинський ярмарок», «Вечір проти Івана Купала», «Травнева ніч, або Утоплена», «Втрачена грамота».
- Частина 2 (1832): «Ніч проти Різдва», «Страшна помста», «Іван Федорович Шпонька та його тітонька», «Зачароване місце».
1835. Збірка «Миргород»:
- «Старосвітські поміщики», «Тарас Бульба» (перша редакція), «Вій», «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем».
Збірка «Арабески» (включала перші «петербурзькі повісті»):
- «Невський проспект», «Портрет», «Записки божевільного».
1836. «Ревізор» (комедія). «Ніс» (повість).
1842 «Мертві душі» (перший том).
«Шинель» (повість).
«Одруження» (п'єса).
«Гравці» (п'єса).
«Тарас Бульба» (друга редакція).
1847 «Вибрані місця з листування з друзями».
1852 (посмертно) Вцілілі фрагменти другого тому «Мертвих душ».
1857 (посмертно) «Роздумування про Божественну Літургію».

Література

Попович М. Микола Гоголь: роман-есе. К.: Молодь, 1989.
Маланюк Є. Книга спостережень: Статті про літературу. К. : Дніпро, 1997.
Савчак П. Хто боїться Ніколая Гоголя? До питання «малої літератури» // IV міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26 — 29 серпня 1999. Літературознавство. Книга І. Доповіді та повідомлення. К., Обереги, 2000.
Ковальчук О. Г. Гоголь: Буття і страх // Гоголезнавчі студії. Вип. 10. Ніжин, 2002.
Луцький Ю. Страдництво Миколи Гоголя, знаного також як Ніколай Ґоґоль. К., 2002.
Михед П. Основні напрямки вивчення творчості Гоголя: Підсумки і перспективи // Михед П. Крізь призму бароко: Статті різних років. К., 2002.
Гундорова Т. «Вечори на хуторі біля Диканьки»: диявольський контракт і культурна ініціація: Вступне слово // Гоголь М. В. Вечори на хуторі біля Диканьки. Тарас Бульба. Вій: Повісті. Тернопіль; Київ, 2004.
Михед П. Апостольський проект Миколи Гоголя (спроба реконструкції) // Слово і час, 2004, № 7.
Бояновська Е. М. Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом. К.: Темпора, 2013.
Барабаш Ю. У напрямку до Гоголя. Студії різних літ. К.: Темпора, 2015.
Звиняцьковський В. Сучасні підходи до проблеми національної ідентичності Миколи Гоголя // Національна ідентичність в мові і культурі: збірник наукових праць / за заг. ред. А.Г. Гудманяна, О.Г. Шостак. К.: Талком, 2019.
Киченко О. «Вечори на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя: міфопоетичне віддзеркалення українського світу. Черкаси: ФОП Гордієнко Є. І., 2019.
Самойленко Г. Микола Гоголь і Україна : енциклопедія. Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2020.
Михед О., Михед П. Живі. Зрозуміти українську літературу. Львів: ВСЛ, 2024.
Михед Т. Про Миколу Гоголя і його стратегію імплементації українського коду у соціокультурний простір імперії // Національне і транснаціональне в контексті літератури. Всеукраїнська наукова конференція (ХХІІ Філологічні читання пам'яті Н. С. Шрейдер): Матеріали / Упорядник Т. Є. Пічугіна. Дніпро: Тріменс ЛТД, 2025.
Ільницький О. Микола Гоголь — український письменник в імперії. Дослідження ідентичності. Львів: Літопис, 2026.

Автор ВУЕ

Т. В. Михед

Покликання на цю статтю: Гоголь, Микола Васильович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/FREEARTICLES:Гоголь, Микола Васильович (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 07.05.2026