Глієр, Рейнгольд Моріцевич
Глієр, Рейнгольд Моріцевич (11.01.1875 м. Київ, Україна – 23.06.1956 м. Москва, Росія) – композитор, диригент, педагог, піаніст, музично-громадський діяч, доктор мистецтвознавства (1941).
|
Глієр, Рейнгольд Моріцевич | |
|---|---|
| Народження | 11.01.1875 |
| Місце народження | Київ |
| Смерть | 23.06.1956 |
| Місце смерті | Москва |
| Місце поховання | Новодівичий цвинтар |
| Alma mater | Київська муніципальна академія музики ім. Р. М. Глієра, Московська державна консерваторія імені П. І. Чайковського |
| Місце діяльності | Національна музична академія України імені П. І. Чайковського, Московська державна консерваторія імені П. І. Чайковського |
| Напрями діяльності | музичне мистецтво |
|
Відзнаки | |
|---|---|
| Ордени | Трудового Червоного Прапора, Знак пошани, Леніна |
| Премії | М. Глинки, Сталінські премії, Державна премія (І ст.) |
Зміст
Життєпис
Походив з музичної родини. Батько – Глієр Моріц Ернст Карлович (01.10.1834 – 13.(01) 05. 1896 – власник майстерні мідних і дерев'яних духових музичних інструментів у м. Київ, вул.. Басейна, 6. Магазин був головним постачальником інструментів для музичних оркестрів та навчальних закладів Києва у період 1882–1910 років. За документом генеалогічної бази сім'ї Глієрів, батько Рейнгольда, Моріц Ернст народився у м. Унтердасенберг (м. Клігенталь), Саксонія (тепер Німеччина). Вивчав ремесло виготовлення валторн у свого батька Карла Фрідріха Глієра. У 1854 р. направився до Варшави, де правцював у майстерні по виготовленню духових інструментів, на фабриці свого дядька Фрідріха Вільгельма. Як майстер з виготовлення духових інструментів емігрував через Варшаву до Києва, де успішно працював на фабриці свого тестя Вікентія Корчака (Wincenty Korezak). Із 1860-го став майстром валторн у Київській майстерні. Моріц Ернст Карлович мав дружину Глієр (Корчак) Жозефіну Вікентіївну та дітей:
- Глієр Моріц Моріцевич
- Глієр (Стригуновська) Цецилія (Цеся) Моріцевна
- Глієр Рейнгольд Моріцевич
- Глієр Карл Моріцевич.
У 1891 році поступив у Київське музичне училище (клас скрипаля О. Шевчика та Є. Риба), де вчився до 1894 р. великий вплив на молодого музиканта мала дружба в Києві з піаністом Л. Ніколаєвим та теоретиком Б. Яворським, а також приїзд П. І. Чайковського, під впливом музики якого вирішує їхати вчитись до Москви.
1900 р.– закінчив московську консерваторію (золота медаль, клас композиції І. Іполітова-Іванова, теоретичні предмети у А. Аренського, Г. Конюса, поліфонію та музичні форми у С. І. Танєєва). Серед учнівських творів виділимо Симфонію, присвячену В. Сафонову, що виконана під його орудою (1902).
З 1901 р. почалася самостійна творча педагогічна дорога, дружба з сестрами Гнесіними та викладання музичних предметів у їх приватному музичному закладі,далі музичному технікумі та училищі. З 1944 – Державний музичний педагогічний інститут ім. Гнесіних. 1904–1905 поїздка до Варшави, Праги, міст Італії та Швейцарії. У Берліні навчався диригуванню у С. Кусевицького, твори композитора отримали популярність у Берліні, Франкфурті-на-Майні.
1908 повернувся з сім'єю додому та завершив симфонічну поему «Сірени» по Гомеру. Як диригент дебютував у Києві, у липні 1909, виконавши Першу симфонію. Прем'єра Третьої симфонії «Ілля Муромець» відбулася 23.03.1912 під орудою Е. Купера (Великий зал Московської консерваторії), що привернуло увагу багатьох диригентів – Л. Стоковського, Ю. Орманді, Ф. Стока, Д. Митропулоса, Г. Шерхена.
1913 – професор композиції Київської консерваторії. 1914–1920 – її директор.
Виступав у концертах Київського відділення ІРМТ, запрошував до виступів і вперше презентував твори О. Гольденвейзера, С. Рахманінова, С.Кусевицького, П.Ауєра, Я. Хейфеца, своїх учнів С. Прокоф'єва, Б. Лятошинського. Організація оперних класів і симфонічного оркестра дала можливість організації серйозних сучасних мистецьких проектів, концертних програм з творів видатних світового рівня композиторів та виконавців. Запросив до педагогічного колективу Г. Нейгауза, Ф. Блуменфельда, Б. Яворського, П. Коханського, С. Козолупова, М. Ерденко.
З 1920 жив і працював у Москві, викладав у Москвоській консерваторії (1921–1941, композиція, поліфонія). Повернувся до роботи в училище Гнесіних (курс гармонії), Третьому Московському музичному державному музичному технікумі.
1920–22 – завідувач музичної секції Московського відділу народної освіти, співробітник Музичного відділу наркомпросу, 1938 – Голова Московської організації Спілки композиторів СРСР, 1939–1948 – оргкомітету СК СРСР.
У 1920-ті роки організовував камерні та симфонічні концерти в робочих клубах, військових частинах, брав шефство над дитячою колонією, де вчив дітей хоровому співу, розповідав про музику. Протягом п'яти років працював у комуністичному університеті трудящих Сходу, де керував хоровими гуртками китайців, індійців, азербайджанців, узбеків, татар та інших народів. Результатом зацікавленості культурами цих народів були створені опери «Шахсенем» (1923–25), «Лейлі і Меджнун» (1940), «Гюльсара» (1949) – у співпраці з Т. Садиковим.
Одночасно вів активну концертну діяльність, гастролюючи по республіках СРСР.
Під час Другої світової війни перебував в евакуації у Свердловську, виїжджаючи до Куйбишева, де знаходився Большой театр. Працював над замовленням одноактної опери «Рашель» (лібрето М. Булгакова та М. Алігер) за новелою Гі де Мопасана «Мадемуазель Фіфі» протягом 1941–1943 років.
Після повернення до Москви знаходився переважно на творчій роботі, зберігаючи тісні контакти з українськими діячами культури – Л. Курбасом працюючи над задумом опери «Маруся Богуславка» на лібрето П. Тичини), Б. Лятошинським, який допомагав з оркеструванням його творів (балет «Червоний мак», «Есмеральда», балет Ч. Пуні, «Комедіанти» за драмою Лопе де Вега «Овече джерело» («Фуенте овехуна»), К. Квіткою та М. Рильським (балет «Тарас Бульба»). Глієру належить інструментовка творів М. Лисенка (кантата «Б'ють пороги», Гавот, Інтермеццо, опера «Наталка Полтавка», «Понад полем іде», «Урочистий марш», оперета «Чорноморці». На українську тематику написано симфонічну поему «Заповіт» (пам'яті великого поета Тараса Шевченка), музика до п'єси Т. Шевченка «Гайдамаки», симфонічна картина «Запорожці», симфонічна поема для читця та оркестра «Подражаніє Ієзекілю» на слова Т. Шевченка, балети «Тарас Бульба» та дві українські народні пісні «Ой, у полі жито» для септету чоловічих і жіночих голосів, «Засвистали козаченьки» для змішаного хору та симфонічного оркестру.
23 травня 1956 року Рейнгольд Моріцевич Глієр помер на 82 році життя. Похований на Новодівочому цвинтарі Москви.
Важливі дати життєтворчості, пов'язані з Україною
1875 – Київ. Народження в сім'ї майстра музичних інструментів Моріса Карла Глієра;
1884 – зустріч в Києві з П. І. Чайковським на авторському симфонічному концерті, де своїми симфонічними творами диригував автор. Це вирішило подальшу долю молодого митця;
1884 – приватні уроки з класу скрипки викладачів Нюрнберга та Воута;
1891 – студент київського музичного училища до педагогів О. Шевчика (скрипка), Є. Риба (музично-теоретичні предмети); 1913 – початок діяльності у якості професора, далі – директора Київської консерваторії. Серед учнів – Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Фролов, А. Альшванг, В. Дукельський, Ю. Скрябін (син композитора О. Скрябіна);
1913–1920 – активна концертна діяльність у Києві. Диригує симфонічними програмами сучасних київських композиторів В. Пухальського, М. Лисенка, запрошує до Києва С. Прокоф'єва, А. Нежданову, К. Шимановського у якості виконавців; Г. Нейгауза, П. Коханського, Б. Яворського, Ю. Пуліковського, Є. Риба, В. Яблонського – до викладання;
1918 – написані вокальний септет «Ой, у полі жито», хор «Було літо», закінчена інструментовка опер М. Лисенка «Наталка Полтавка» та «Чорноморці»;
1919 – перше виконання симфонічної поеми для читця та оркестру «Подражаніє Ієзекілю» на сл. Т. Шевченка Міський драмтеатр. Постановка п'єси Т. Шевченка «Гайдамаки». Автор музики до спектаклю Р. Глієр;
1921 – симфонічна картина-балет «Запорожці» за сюжетом одноіменної картини І. Рєпіна;
1925 – перше виконання симфонічної картини «Запорожці» в Одесі;
1927 – прем'єрний спектакль балета «Червоний мак» в Харкові;
1928 – постановка балета «Червоний мак» в Києві. Диригент Р. Глієр;
1935 – написана обробка української народної пісні «Засвистали козаченьки» для хора з симфонічним оркестром;
1939 – Р. М. Глієр обраний Головою оргкомітету Спілки радянських композиторів;
9 березня – Москва. Колонний зал Будинку Союзів. Урочисте засідання до 125-річчя Т. Шевченка. Перше виконання «Симфонічної поеми «Заповіт» пам'яті великого народного поета. Диригент Р. Глієр;
1941 – Р. М. Глієру присуджено вчений ступінь доктора мистецтвознавства;
1945 – 11 січня Р. Глієр нагороджений орденом Леніна за видатні заслуги у галузі музичного мистецтва у зв'язку з 70-річчям від дня народження;
1946 – нагороджений Державною премією І ступеня за Концерт для голосу з оркестром;
1950 – Р. М. Глієр обраний делегатом на Всесоюзну конференцію миру 1 лютого – вдруге нагороджений орденом Леніна за видатні заслуги у галузі музичного мистецтва у зв'язку з 75-річчям від дня народження;
1952 – закінчено балет «Тарас Бульба», написаний до 100 річчя від дня смерті М. В. Гоголя;
26 січня – Москва. Перше виконання сюїти з балету «Тарас Бульба». Диригент – автор;
1954 – 18 травня. Москва. Великий зал консерваторії. Виконання симфонічної поеми «Заповіт»;
1955 – 10 січня. Москва. Урочистий твір з нагоди 80-річчя від дня народження;
18 жовтня – лист від Л. Стоковського про успіх виконання симфонії «Ілля Муромець» в США;
1956 – 21 травня. Одеса. Оперний театр. Авторський симфонічний концерт: останній гастрольний виступ. В програмі: сюїта з балету «Тарас Бульба», концерт для арфи з оркестром. Диригує автор, солістка В. Дулова;
– Київ. Музичному училищу присвоєно ім'я Р. М. Глієра. Нині – це Київська академія музики ім. Р.М. Глієра;
1957 – урочисте відкриття меморіальної дошки на будинку, де жив Р.М. Глієр з 1938 по 1956 рік по вул. 3-тя Міуська (нині Чаянова), буд. 46;
1959 – 20 вересня. Перше виконання по радіо Концерта для скрипки з оркестром (посмертний твір), закінчений та оркестрований Б. М. Лятошинським, редакція К. Г. Мостраса. Диригент – Є. Янсонс, соліст Б. Гольштейн;
1960 – 23 червня на могилі Р. Глієра встановлено надгробок роботи скульптора М. Анікушина.
Музичний доробок
Поєднував у творчості та діяльності традиції романтизму ХІХ століття з новими полістильовими тенденціями ХХ століття. Як у композиторських опусах, так і діяльності директора Київської консерваторії, професора, диригента, засновника нових сучасних проектів у царині музичної культури, мав риси лицарського служіння мистецтву. У найважчі історико-політичні ситуації вмів знайти мудрий, толерантний, дипломатичний вихід, зберігаючи склад викладачів, студентів, тримаючи високий культуро-мистецький рівень у Києві та інших містах, де приходилося знаходитися.
Зберігаючи професійний погляд на мистецтво і його значення для виховання молодого покоління, підтримував увагу до індивідуальності, плекав високу етику та моральність у стосунках і задумах творчих проектів.
Музична мова заснована на реалістичних естетичних традиціях. Проте романтизм, як стильова компонента, полягав у новій якості, поєднаний з героїко-епічним напрямком («Запорожці», «Тарас Бульба»). Поряд з цими якостями залишався яскравим мелодистом з темами широкого вокального дихання, що генетично поєднує тематизм творів з українським мелосом , співучістю кожного голосу як в оркестрі, так і камерній музиці. Багата гармонічна мова, ясність формотворення, театралізована пластичність. Протягом життя звертався до українського фольклору як і до зразків творчості різних народів.
Жанрова палітра
Писав твори в усіх жанрах:
Опери – опера-ораторія «Земля і небо» (за Д. Байроном, 1900); «Шахсенем» (1923–25), друга редакція 1934 азербайджанською мовою; «Лейлі і Меджнун» (за поемою А. Навої, співавтор Т. Садиков, 1940); «Гюльсара» (співавтор Т. Садиков, постановка 1949); «Рашель» (за Гі де Мопасаном, постановка 1949).
Балети –– «Хризис» (1912), «Клеопатра» («Єгипетські ночі» за О. Пушкіним, 1926), «Червоний мак» 1927, (з 1957 «Червона квітка», друга редакція 1949), «Комедіанти» («Дочка народу» за п'єсою «Фуенте Овехуна» Лопе де Вега, 1931. Друга редакція під назвою «Дочка Кастилії», 1955), «Мідний вершник» (за поемою О. Пушкіна, 1949), «Тарас Бульба» (за повістю М. Гоголя, 1951–52).
Музика до театральних вистав – «Гюльсара» (текст К. Яшена та М. Мухамедова, музика зібрана Т. Джамловим, записана Т. Садиковим, 1936, у 1949 році перероблена у одноіменну оперу), «Гайдамаки» (за Т. Шевченком, 1920), «Вихрь» (Е. Верхарна, 1921), «Цар Едип» (за Софоклом, 1921), «Лістрата» (за Аристофаном, 1923), «Клабунд» (А. Геншке), «Мелове коло» («Чан Гайтан», 1924), Е. Любимов-Ланский «Саранча», 1926, «Отелло» (за Шекспіром, 1930), «Мольєр» (за Булгаковим, 1934), «Фархад і Ширін» Самед Вургун, 1946, містерія «Великий льох» за поемами Т. Шевченка, «Іван Гус».
Кантата – Слава радянській армії (1953).
Для оркестру – Три симфонії ( Es-dur (1899-1902); C-molle (1907); «Ілля Муромець» (1909-1911) H-molle.
Симфонічні поеми – «Сирени» (1904-1906), «Тризна» (1911-1915), «Подражаніє Ієзекіілу», для чтиця з оркестром (1919), «Запорожці» (1921), «Заповіт» (пам'яті великого народного поета Т. Шевченка 1939-1941), «Урочиста увертюра» (1937), «Увертюра на слов'янські народні теми» (1941), «Перемога» (1945), «Концертний вальс» (1950), «Сюїта з балету «Тарас Бульба», Урочиста увертюра (1955). Концерти – для арфи (1938), для голосу (колоратурне сопрано) 1942-1943, для віолончелі з оркестром, валторни з оркестром, для скрипки з оркестром 1955-1956), завершений Б. Лятошинським.
Твори для духового та оркестру народних інструментів – «Походний марш» (1941), фантазія-симфонія (1943), «Перемога» (1945) ще 4 позиції.
Камерно-інструментальні твори – ансамблі для струнних інструментів (секстети, квартети, октети).
Твори для струнних і духових інструментів у супроводі фортепіано, фортепіанні твори, фортепіанні ансамблі, вокальний септет для чоловічих та жіночих голосів (1918). «Ой, у полі жито».
Хорові твори – для жіночих, дитячих, чоловічих та змішаних голосів; масові пісні; вокально-оркестровий твір «Засвистали козаченьки», українська народна пісня для змішаного хору з симфонічним оркестром (1935).
Музика до кінофільмів – «Конвеєр смерті» (співавтори В. Кочетов, Н. Крюков, С. Ріузов (1931); «Алішер Навої» (співавтор Т. Садиков, 1947).
Нагороди та звання
Тричі нагороджений премією М. Глінки (1905 – за Перший струнний секстет; 1912 – за симфонічну поему «Сирени»; 1914 – за Третю симфонію «Ілля Муромець»).
Професор (1913), заслужений діяч мистецтв РСФСР, народний артист Азерюайджанської РСР (за розвиток нової тюркської культури 1934), Народний артист РСФСР (1935). Народний артист Узбецької РСР (1937), орден Трудового червоного прапора (1937), орден «Знак пошани» (1938), вчений ступінь доктор мистецтвознавства (1941), орден Леніна (1945), державна премія І ступеня за музику до балету «Мідний вершник» (1950), другий орден Леніна (1950), третій орден Леніна (1955).
Вшанування
1956 – присвоєно ім'я дитячій музичній школі м. Калінінград, Київському музичному училищу (нині Київська академія музики імені Р. Глієра)
1957 – відкрита меморіальна дошка на будинку, де жив Р. Глієр з 1938 по 1956 рік по вул. 3-тя Міуська (нині Чаянова), буд. 46
1960 – встановлено на могилі надгробок роботи скульптора М. Анікушина
1993 – присвоєно ім'я ДМШ № 7 м. Москва
Література
- Леонова М. Український елемент в симфонічній творчості Р. М. Гліера // Народна творчість та етнографія. 1965. № 4. С. 50–54.
- Шамаєва К. Симфонічні концерти в Києві 20-х років // Музика. 1971. № 4. С. 13–14.
- Копиця М., Царевич І. Листи Лятошинського // Арт-лайн. 1998. № 1. С. 30–33.
- Скорульська Р. «Скерцо» на тему історичного «папірця» // Музика. 1998. № 4. С. 25.
- Спис-Кревська А. Р. М. Гліер — директор Київської консерваторії // Науковий вісник Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. 2004. Вип. 42. С. 27–39.
- Рейнгольд Глієр — Борис Лятошинський. Життя і творчість в контексті культури / Ред.-упоряд.: І. Є. Копоть, К. І. Новосельський. Житомир : Євенок О. О., 2014. 327 с.
- Лятошинський Б. Борис Лятошинський — Рейнгольд Глієр: Епістолярна спадщина. Київ : Музична Україна, 2016. 768 с.
- Павко А. Універсальні мистецькі цінності та етнокультурні чинники музичної творчості Р. Глієра: історико-культурний аспект // Українознавство. 2023. № 2. С. 222–233.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Глієр, Рейнгольд Моріцевич // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/FREEARTICLES:Глієр, Рейнгольд Моріцевич (дата звернення: 11.10.2026).
