Білопілля — історичне місто
 | Стаття не входить до енциклопедії. |
Білопілля належить до найстародавніших, проте маловідомих історичних міст України. Тепер це мале місто Сумського району Сумської області, що лежить на автошляху загальнодержавного значення Харків–Новгород-Сіверський. Воно змінювало свою назву: у давньоруських літописах згадується місто Вир, яке за результатами археологічних досліджень локалізовано на городищі, що збереглося в центрі сучасного Білопілля.
Місто розташоване в межах лівобережного плато р. Сейму. Охоплює заплави р. Виру (лівого допливу р. Сейму) та р. Криги, що є правим допливом р. Виру, а також міжрічкове підвищене плато. Перепад позначок заплави і плато – близько 30 м. Обидві річки мають звивисті річища з багатьма стариками, протоками й озерами. Заплави, завширшки 1,5–2 км., рівнинні, затоплювані під час весняних повеней. Як показують картографічні матеріали, з кінця 18 ст. річки неодноразово змінювали свої річища. Таким чином тільки міжрічкове плато, на відміну від заплави, було і є територією, придатною для заселення і будівництва. На цьому плато й розвивалося місто з епохи Давньої Русі. Його розвиток має чотири основні етапи:
- 11–13 ст.: формування і розвиток давньоруського міста Вир, яке припинило існування внаслідок монголо-татарської навали.
- 1672–1786: формування і розвиток міста Білопілля; період екстенсивного розширення, освоєння терену, формування системи укріплень, розпланування, основ об’ємно-просторової композиції.
- 1786–1917: доба реконструкції розпланування, ліквідації укріплень, упорядкування масової забудови, розвитку об’ємно-просторової композиції зі збільшенням масштабу забудови.
- 1917–1990: доба насичення міста капітальною забудовою, подальшого збільшення масштабу забудови, часткової деструкції об’ємно-просторової композиції, спроб реконструкції та впорядкування містобудівної структури.
З 1991 розпочався сучасний етап розвитку міста в незалежній Україні, про результати якого судити ще зарано. 1096 Літопис Руський уперше згадує у Посейм'ї город Вир, який потім упродовж 12 ст. неодноразово фігурує в писемних джерелах у зв’язку з княжими усобицями та війнами з кочівниками. Тоді Вир, В’яхань і Попаш були прикордонними фортецями Чернігово-Сіверської землі, у яких мешкали князі чи їхні посадники. На зламі 11–12 ст. утворено Вирську волость, функції якої «Слово о полку Ігоревім» визначає як «Полю ворота». Археологічні дослідження довели, що це — не поетична метафора, а термін, який відповідав військово-стратегічній ситуації: ще в 11 ст. половці спалили багато руських укріплень, проклавши собі шлях між Посейм’ям і верхнім Посуллям, яким вони вдиралися на незахищені зовні терени Чернігівської і Переяславської земель. Вхід на цей шлях від степу й мали захистити укріплення Вирської волості — Вир, В’яхань та «Юр’єве городище на усті Куриці». Ці три городи утворювали «замо́к» воротам з добре продуманою і глибоко ешелонованою системою оборони. Город Вир містився на наріжній мисовій ділянці високого міжрічкового плато при впадіння р. Криги у р. Вир. Тут був дитинець площею 1,5 га. З південно-східного боку його відділяв від решти плато глибокий рів — перекоп. На південний схід від дитинця на плато лежав ремісничий посад площею 7–10 га, спершу неукріплений, а згодом оточений невисоким земляним валом оборонним із дерев’яною стіною. Тож структура міста традиційно дводільна: дитинець+посад. Характер укріплень дитинця і посаду був приблизно однаковим з тією лише різницею, що вал дитинця потужніший, із широким і глибоким ровом. У північно-західній частині дитинця містився княжий двір, відділений ровом від решти території дитинця.
1239 Вир і його округа розділили долю всіх південноруських земель: після монголо-татарської навали край спустошився і місто припинило існування. У 16 ст. тут проходила межа між осілим землеробським населенням та кочовим Степом. 1571 на Вирському городищі стояла друга Путивльська сторожа, що складалася з чотирьох кіннотників і пильнувала татарські переміщення в степу. Ці землі остаточно закріплено за Московським царством Межовим актом 1647. Вони лежали в глибокому запіллі Бєлгородської засічної лінії, були добре захищеними від татарських нападів, проте аж до 1670-х лишалися незаселеними. Пояснюється це протидією Мовчанського монастиря в Путивлі, якому належали ці угіддя. Тож заснування нового міста Білопілля пов’язане з самовільним захопленням цих земель вихідцями із правобережної України й подальшою легалізацією цього акту урядом московського царя Олексія Михайловича.
1672 на «старе Вирське городище» прибула організована група з 1352 українців із містечка Білопілля на Брацлавщині (тепер село Козятинського району Вінницької області). Керував ними Фома (Хома) Федоров, котрий став закликати до себе «на слободу» нових поселенців. Путивльський воєвода князь Григорій Григорович Ромодановський (до 1628 – 1682; тепер РФ) вирішив, що нове поселення при злитті річок Вир і Крига, якраз на татарській сакмі (дорозі) матиме важливе стратегічне значення, тож і наказав збудувати «город». Сотником у ньому призначили Степана Фоменка, сина Фоми Федорова. 1674 його змінив Стефан Куколь з молдавського міста Ясси, котрий започаткував відомий на Слобожанщині рід Куколь-Яснопольських. Серед засновників міста були й козацькі роди Зарецьких і Кандиб, вихідцями з яких пізніше були місцеві уродженці В. Зарецький і О. Олесь. Загальний нагляд за будівництвом міста й укріплень здійснював сумський полковник Герасим Кіндратович Кондратьєв (рік і місце народження невідомі — 1701; тепер Україна).
Одночасно з Білопіллям заселили довколишні села і слободи — Кригу, Ворожбу, Проруб, Павлівку, Старосілля. 1680 всі вони відмежовані від Путивльського повіту й включені до складу Білопільської сотні Сумського слобідського полку. Уся заселена територія міста й навколишніх слобід і сіл була освоєна й заселена протягом одного-двох років. Це — особливість розвитку Білопілля, в цьому полягає його відмінність, приміром, від міст Сум чи Охтирки. Ще одна особливість полягає в тому, що сельбище опанувало не тільки сприятливу для заселення територію на плато, а й заплавні луки, які періодично затоплювалися повенями. Це зумовлено господарськими потребами— тут містилися млини та інші виробничі споруди.
Структура укріплень Білопілля, як і за Княжої доби, була дводільною: на Вирському городищі містився Замок (Город, Городище, Малий Городок), площею, як і в 12 ст., близько 1,5 га. На південний схід від нього розташовувався укріплений Острог (Великой осадний город) площею близько 50 га. Згідно з описом 1678 укріплення Замку складалися з земляного валу і дубової стіни з 7 глухими та 2 надбрамними баштами. З напільного боку проходив сухий рів глибиною 4 й шириною 5 сажнів. Острог або Великий осадний город у плані мав форму неправильного прямокутника. Лінія укріплень периметром близько 2600 м складалася з земляного валу з дубовою стіною і 9 глухими та 4 надбрамними баштами, а також рову, глибиною 3 й шириною 4 сажні. На початку 18 ст. укріплення модернізовано, а в середині 18 ст. збудовано чотири земляні бастіони й один редут.
Ландшафт і система укріплень визначили формування розпланувальної мережі міста. На відміну від Сум, Лебедина чи Охтирки, розпланування Білопілля в цілому близьке до порядкового, проте воно нерегулярне навіть у фортеці. Розпланування ж численних слобід, що оточували середмістя, близьке до гіллястого, з елементами перехресно-рядового або порядкового. Трасування основних вулиць — Покровської, Кулішовки, Савчуківки, Старопутивльської, Шереметовки, Старосілля — пов'язане з формами рельєфу. Ці вулиці проходять або вододілами, або пругами рельєфу. Розпланування ж у заплаві р. Криги є настільки довільним, що його неможливо віднести до певної системи.
Об’ємно-просторова композиція Білопілля поєднує особливості міст, розташованих на високому надрічковому плато (Путивль, Ромни) з особливостями, властивими містам, розташованим у долинах невеликих річок (Тростянець). Це зумовлено просторово-візуальними характерстиками місцевого ландшафту. Найдавнішою архітектурною домінантою тут була дерев’яна соборна церква Різдва Богородиці 1672, посталена на центральному майжані у фортеці на плато. Тоді ж збудовано головний храм с. Криги — Петропавлівський, а 1674 — Стефанівську дерев’яну домову церкву сотника С. Куколь-Яснопольського. Описи 1682 та 1685 фіксують уже вісім дерев’яних церков у місті й навколишніх слободах: у фортеці — соборну, Стефанівську, Покровську й Миколаївську; на плато за межами фортеці — Спасо-Преображенську й Іллінську; у заплаві р. Криги — Михайлівську й Петропавлівську. Щодо усіх цих храмів маємо деякі відомості тільки про один — Михайлівський 1779, оскільки збережено його фотографію: дерев’яний, тридільний, архаїчної структури, двоверхий. Його розібрано 1914 після того, як поряд збудували однойменний мурований храм, який зберігся і є пам’яткою архітектури.
Протягом другої половини 18 ст. адміністративний статус сотенного міста Білопілля неодноразово змінювався: з 1765 воно стало центром комісарства Слобідської Української губернії, 1780 — повітовим центром Харківського намісництва, з 1791 — заштатним містом Сумського повіту Слобідської Української (з 1835 — Харківської) губернії. 1784 у Білопіллі з населенням понад 9 тисяч осіб було 755 приватних будинків та кілька казенних будівель. Усі вони були дерев’яними.
Новий етап містобудівного розвитку ознаменовано затвердженням імператрицею Катериною ІІ 20.04.1786 нового плану міста, тобто проєкту його радикальної реконструкції з переплануванням. Проєктна концепція передбачала створення регулярного міста з ортогональною мережею вулиць й квадратною площею в центрі. Все місто вирішувалося одним розпланувальним прийомом. У межі проектування потрапила лише частина сельбища на міжрічковому плато. Усі довколишні слободи проігноровано. Цей проєкт реалізовано частково, з помітними відхиленнями. Але в цілому, за рахунок розпланування нових вулиць і підключення до них тих вулиць, які збережено з 17–18 ст., у середмісті склалася регулярна перехресно-рядова система розпланування. Всі лінії укріплень на початку 19 ст. знесено. Композиційна роль архітектуриних домінант зросла внаслідок зведення на місці дерев’яних попередниць нових мурованих церков у стилі класицизму з високими дзвіницями: соборна Різдва Богородиці (1817–1827), Покровська (1827) та Іллінська (1876, з елементами стилістики історизму в його неоросійському варіанті). При цьому загальна кількість церков зменшилася, оскільки 1797 скасовано Стефанівську церкву, а 1827 — Миколаївську.
Три муровані храми, зазначені вище, не збережено. Натомість колишнє передмістя Кригу прикрашає Петропавлівська мурована церква, збудована у середині 19 ст., перебудована 1886 під патронатом родини Зарецьких за проєктом харківського єпархіального архітектора Володимира Християновича Нємкіна (1857–1908, тепер Україна) у формах неоросійського стилю. У зв'язку з прокладенням 1869 поблизу міста Курсько-Київської залізниці з 1870-х намітилося спрямоване зростання сельбища на захід, у бік залізничної станції. Там у 1870–1880-х сформовано невеликий житловий район. У 1880-х з містом остаточно злилися Крачківка, Шереметовка, Крига, Климівка, Проруб та інші колишні передмістя.
Перші муровані житлові будинки з’явилися в Білопіллі в 1830-х: 1839 їх було 2 (і 1211 дерев’яних), 1863 — 28 (1548 дерев’яних). Головним типом житлового будинку була традиційна для цього етнографічного реґіону на межі Слобожанщини й Сіверщини українська хата з побіленими дерев’яними стінами, під солом’яною стріхою. Одна з таких будівель — будинок другої половини 19 ст. на вулиці О. Олеся, у якому 1878 народився поет О. Олесь. 1912 з 2349 міських будинків 46 були двоповерховими: у 1880-х на вулиці Сумській збудовано двоповерховий будинок міського громадського банку, 1911— двоповерховий корпус чоловічої гімназії, 1912 — великий будинок земської школи, 1913 — корпус жіночої гімназії. Найвиразнішим прикладом цивільної архітектури доби історизму є двоповерховий будинок ремісничого училища кінця 19 ст., вирішений у неороманській стилістиці. До раціоналістичного напрямку пізнього історизму належать будівлі навчальних та лікувальних закладів. Загалом для забудови Білопілля другої половини 19 — початку 20 ст. характерні змішування різнорідних елементів, відсутність яскравих проявів певних стилів.
Останньою архітектурною домінантою Білопілля дорадянської доби стала мурована Михайлівська церква, збудована 1907–1912 за проєктом харківського єпархіального архітектора Володимира Миколайовича Покровського (1863–1924, тепер Україна) в стилі, наближеному до українського модерну.
За радянської влади, яку в Білопіллі встановлено 1919, місто стало районним центром Харківської області (з 1932), а з 1939 — новоствореної Сумської області. Попри розвиток містоутворювальної бази (поява Білопільського машинобудівного заводу, інших промислових підприємств), функціональна і розпланувальна структура міста не зазнала радикальних змін. Проте цього не можна сказати про його композицію, яку зруйновано внаслідок знищення основних архітектурних домінант у нагірній частині міста: 1939 висаджено в повітря собор, Іллінську й Покровську церкви; соборну дзвіницю зруйновано наприкінці 1940-х.
1961 Харківський філіал інституту Діпромісто опрацював генеральний план двох парних (розташованих поряд) міст — Білопілля й Ворожби, плануючи об'єднати їх в один наседений пункт з чисельністю населення до 60 тисяч осіб. Цей прогноз розвитку виявився завищеним і тому більшість заходів, передбачених генпланом, лишилися не реалізованими. Новий генплан розробив 1979 інститут Харківпроект. У ньому були закладені такі чудернацькі пропозиції, як, приміром, будівництво нового житлового району в заплаві річки на намиві, площею 100 га, а також триступінчаста система культурно-побутового обслуговування (раціональна тільки для найбільших міст — Харкова й Києва). Ці надумані прожекти не здійснено. Протягом 1977–1979 інститут КиївНДІПмістобудування розробив проєкт детального планування центру міста. Він передбачав забудову кварталів історичного середмістя п’ятиповерховими житловими будинками зі створенням напівзамкнутих житлових груп і організацією житлових дворів. Проте реалізована п’ятиповерхова забудова сформувала похмуре середовище не масштабне й чуже традиційному архітектурно-містобудівному устроєві цього міста.
Спільним для всіх цих містобудівних проектних розробок радянської доби було цілковите ігнорування нерухомої культурної і природної спадщини Білопілля й околиць, яка частково збереглася, попри всі руйнування. Тож коли 1990 харківський інститут Укрміськбудпроект почав розробляти новий генеральний план Білопілля—Ворожби В. Вечерський виконав Історико-архітектурний опорний план і Зони охорони пам’яток м. Білопілля. За результатами дослідження в місті виявлено 5 пам'яток архітектури та 5 історико-меморіальних будівель, які слід внести до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, 15 будівель, що мають певну історико-архітектурну цінність і тому повинні зберігатися при реконструкції міста; складено також перелік будівель традиційної міської забудови. Для збереження пам’яток міста та традиційного характеру середовища запропоновано систему охоронного зонування. За результатами цих досліджень м. Білопілля включено до затвердженого Урядом Списку історичних населених місць України.
Література
- Вечерський В. Втрачені об'єкти архітектурної спадщини України. Київ : Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування, 2002. С. 264–266.
- Вечерський В. Білопілля // Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико-містобудівних пам’яткоохоронних досліджень населених місць. Київ : Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування, 2003. С. 421–433.
- Вечерський В. Пам’ятки архітектури й містобудування Лівобережної України: Виявлення, дослідження, фіксація. Київ : Видавничий дім А.С.С, 2005. С. 280–282.
- Вечерський В., Сохань П. Білопільський район // Звід пам’яток історії та культури України: Сумська область. Київ : Інститут історії України НАН України, 2017. С. 225–238.
- Вечерський В. Пам’ятки сакральної архітектури м. Білопілля Сумської області // Церква — наука — суспільство: питання взаємодії. Матеріали Сімнадцятої Міжнародної наукової конференції (28 травня — 1 червня 2019 р.). Київ : Національний Києво-Печерський історико-культурний, 2019. С. 196–200.
Автор
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 19.05.2023
