Броварництво

Броварництво — це галузь харчової промисловості, що займається виробництвом пива та пивних напоїв шляхом замочування джерела крохмалю у воді та ферментації отриманого солодкого рідкого середовища дріжджами.

Серед алкогольних напоїв пиво за поширенням займає одне з перших місць в світі, що обумовлюється різноманітністю сортів, смаковими властивостями, здатністю втамовувати спрагу та навіть голод.

Пінний напій містить в середньому близько 0,5% білків та 6% вуглеводів, енергетична цінність одного літра світлого пива становить від 400 до 500 ккал, темних сортів — близько 800 ккал. Пиво також багате на вітаміни групи B, антиоксиданти та мінерали, що робить його не лише напоєм, а й джерелом поживних речовин у помірних кількостях.

Історична довідка

Виникнення і розвиток

Пивоваріння пройшло довгий шлях від простих ячмінних відварів до пастеризованого хмільного напою високої якості. Історія виробництва пива сягає в глибину століть: знайдені археологами фрагменти солодового сусла в печері Ракефет (Ізраїль) датуються XI тис. до н. е., що вважається найдавнішою відомою броварнею. Ці знахідки свідчать про використання ячменю для створення ферментованих напоїв ще в натуфійській культурі.

У стародавніх цивілізаціях, наприклад в Єгипті, пиво (зв. «хекет») було основним напоєм і навіть використовувалося як платіжна одиниця, та Китай, де знайдено кераміку з залишками рисового пива, датовану 7000 р. до н.е. Найдавніші письмові свідчення датуються 3500–3100 рр. до н.е. серед шумерів Месопотамії (сучасний Іран), де богиня Нінкасі вважалася покровителькою пивоваріння, а рецепти записувалися на глиняних табличках.

Ферментація сприймалася як природна сила, що асоціювалася з магічними або божественними процесами, а практичні знання передавались з покоління в покоління, особливо в монастирях, які відігравали ключову роль у розвитку технологій у середньовічній Європі. У цей період монастирі, такі як баварський Вайхенштефан (заснований у 1040 р.), стандартизували використання хмелю, що покращило смак і термін зберігання пива.

До Промислової революції пиво вироблялось переважно в домашніх умовах або невеликих ремісничих броварнях, а з XVIII–XIX ст. перейшло до промислового масштабу завдяки механізації та урбанізації.

У XIX ст. винаходи, такі як термометр і гідрометр, дозволили точно контролювати температуру та щільність сусла, а пастеризація Луї Пастера (1860-ті рр.) революціонізувала збереження пива, зменшивши ризик псування. У XX ст. розвиток холодильних технологій і дріжджових культур сприяв масовому виробництву лагерів, які домінували на світовому ринку.

Сучасні інновації включають біотехнології (генетично модифіковані дріжджі для нових смаків), автоматизовану ферментацію, IoT для моніторингу температури, тиску та інших параметрів у реальному часі, а також AI для аналізу даних і оптимізації рецептур та виробництва, що дозволяє створювати унікальні сорти з високою ефективністю.

Розвиток броварництва в Україні

Броварництво на території сучасної України — це не просто ремесло, а культурний феномен, що відображає економічні трансформації, регіональні впливи та повсякденні звичаї. Від примітивних солодових напоїв до промислових гігантів галузь еволюціонувала, поєднуючи локальні традиції з європейськими інноваціями.

Археологічні знахідки, зокрема відбитки ячменю в поселеннях трипільської культури (V–III тис. до н.е.), натякають на ранні форми бродіння, подібні до браги, хоча прямі докази пива з'являються пізніше. Давньоримські джерела, зокрема поема Вергілія «Георгіки» (I ст. до н. е.), згадують про скіфів на території сучасної України, які виготовляли брагу з горобини, подібну до пива. В тому числі в скіфських курганах були знайдені рештки хмелю та зерна свідчать про прототипи напою, що слугував ритуальним і харчовим елементом.

У Давній Русі (IX–XIII ст.) пиво, відоме як «солод» чи «перевар», увійшло в повсякденний раціон як доступний і безпечний напій. «Повість минулих літ» зафіксувала його в ключових історичних моментах: у договорі з болгарами 985 р. хміль символізував незламність («Тоді не буде між нами миру, коли камінь почне плавати, а хміль тонути»); під час Хрещення Русі 988 р. князь Володимир пригощав киян бочками з пивом («і по вулицях возити бочки з медом, і з квасом, і з пивом»). Водночас, звід законів «Руська правда» Ярослава Мудрого регулював солод і хміль як податок, підкреслюючи економічну вагу галузі. Монастирі, як Києво-Печерська лавра, готували квас і мед для братії, але пиво в їхньому побуті фіксується лише з XVI ст.

У XVI–XVIII ст. броварництво на українських землях набуло чітко регламентованого характеру через систему пропінації — монопольного права магнатів і шляхти на виробництво та продаж алкоголю, включно з пивом. Ця практика, поширена в Речі Посполитій (до якої входили значні території сучасної України), забороняла селянам і більшості міщан варити напій самостійно, за винятком кількох святкових днів на рік. Порушення каралося конфіскацією обладнання чи штрафами. Лише привілейовані верстви — шляхта, козацька старшина та цехові майстри — мали право на постійне виробництво. У Гетьманщині пропінація діяла м'якше, але козацька верхівка також контролювала шинкарство. Така система стимулювала цехову організацію: пивовари об’єднувалися в гільдії, де ретельно охороняли рецепти, стандарти якості та корпоративні привілеї. На західноукраїнських землях, що з 1772 р. увійшли до складу Австро-Угорської імперії (Галичина), галузь отримала імпульс від європейських реформ — скасування кріпацтва та вільної торгівлі.

Серед найдавніших підприємств — Микулинецька броварня на Тернопільщині (перша згадка 1497 р.), заснована монахами-домініканцями при місцевому монастирі. Вона виробляла темне й світле пиво на основі ячменю та хмелю з навколишніх полів, продаючи його паломникам, мандрівникам і на ярмарках. Це був не лише релігійний, а й комерційний осередок: монахи платили податки магнатам і мали привілеї на торгівлю, що дозволяло розширювати виробництво.

У Львові, що став частиною Австро-Угорщини після першого поділу Речі Посполитої 1772 р., 1715 р. відкрилася перша промислова пивоварня — справжній прорив у масштабах регіону. Заснована німецькими майстрами за підтримки місцевої влади, вона використовувала богемські й баварські технології: дерев’яні чани, контроль бродіння та фільтрацію. Підприємство не лише задовольняло місцевий попит (у шинках і корчмах), а й експортувало напій до Відня, Праги та Кракова, отримуючи імперські привілеї на безмитну торгівлю. Це заклало фундамент для майбутньої індустріалізації, перетворивши пиво з локального ремесла на товар європейського ринку, що конкурував із чеськими та німецькими брендами. В свою чергу на східноукраїнських землях, що з кінця XVII ст. увійшли до складу Російської імперії (Слобожанщина та Лівобережжя), пивоваріння розвивалося під впливом козацьких традицій і переселенців з Правобережжя. Тут пропінація була менш жорсткою: козацька старшина мала власні броварні, а міщани — привілеї на торгівлю.

У Харкові, серці Слобожанщини, перші пивовари з’явилися серед переселенців 1648–1657 рр. — вони принесли рецепти з Правобережжя, де пиво варили століттями. Уже 1665 р. в місті налічувалося 4 пивні котли, 501 винокурний і 73 шинкові двори — пиво варили в домашніх умовах, але горілка домінувала.

Між іншим ціни вражали своєю доступністю: так, у 1732 р. гарнець пива (3,3 л) коштував всього лише 2 копійки. У 1690 р. лейб-гвардії майор Фома Хрущов не лише володів власною пивоварнею, а й наглядав за чотирма іншими, стежачи за економним витрачанням ячменю з казенної житниці — це був ранній приклад державного контролю, що поєднував військову дисципліну з комерційною практикою.

В середині XVIII ст. в Харкові працювали броварі з промовистими прізвищами: Назар Пивовар, Матвій Пивовар, Грицько та Гаврило Пивоваренки. Загалом на той період броварництвом займалися представники всіх станів: міщани, відставні військові, купці, вище духовенство і навіть генерал-губернатор Василь Чертков. Це створювало унікальну соціальну тканину: пиво варили не лише для прибутку, а й для статусу. У 1798 р. харківський купець Семен Гаврилович Мухін збудував пиво-медоварний завод на Харківській набережній (нині територія сучасного дріжджового заводу) — справжній прорив не тільки для Слобожанського регіону, а й для всіх східноукраїнських земель, де досі домінували домашні котли.

Під керівництвом батька та синів Мухіних підприємство виробляло легке пиво «типу агліцького», визнане одним з найкращих на Слобожанщині в першій половині XIX ст.: прозоре, з мінімальним алкоголем (вдвічі більше води, ніж у класичних сортах), освіжаюче й невибагливе, воно ідеально пасувало до спекотного слобожанського літа. Рецепт базувався на місцевому ячмені з харківських полів, без дорогого імпортного хмелю — замість нього використовували мінімальну гіркоту від трав чи навіть мед для легкої солодкавості, що забезпечувало швидке верхнє бродіння при кімнатній температурі й відносно тривале зберігання.

Згодом, особливо після 1868 р., коли німець Іван Кнапп перейменував завод на «Баварію», рецепт інтегрував німецькі елементи: запровадили нижнє бродіння в прохолодних підвалах для чистішого смаку, додали баварський хміль (з Чехії чи Німеччини) для вираженої гіркоти та аромату, а також лагерування — тривале дозрівання при низьких температурах, що робило напій стійкішим і насиченішим. Це був не просто ребрендинг, а культурна революція: від легких, водянистих напоїв для масового споживання до преміальних сортів для гурманів, що вимагали точності, обладнання й іноземних технологій.

Паралельно з Мухіним у 1806 р. нащадок слобідських козаків Яків Іскра заснував завод на околиці Харкова (вулиця, названа на його честь Іскринською), що на піку виробляв 5710 відер пива на рік — скромно, але якісно. Сам Іскра працював майстром, варючи «Кабацьке» (густе, солодкувате, гідне кочубеївського з Диканьки), «Баварське» та пиво на манер агліцького (з удвічі більшою водою і мінімальним алкоголем для щоденного вжитку). Завод мав три котли, 12 чанів і 12–15 робітників, постачаючи Харків і околиці незвичайним напоєм, що «грав» у келиху. Сім'я Іскри розорилася в 1840-х, і підприємство перейшло до 10 орендарів, аж до 1896 р., коли австрієць Іван Кміт викупив його, модернізувавши на європейський лад.

Серед піонерів харківського пивоваріння виділяється Олексій Петрович Ольховський, змиївський купець, який 1865 р. заснував на Старомосковській вулиці (нині проспект Героїв Харкова, 135 А) сучасну броварню з баварською технологією — революцію для харків'ян, звиклих до густого, тягучого місцевого пива. Сам будучи власником, організатором і пивоваром, Ольховський уникав іноземних фахівців і вдосконалив процес: запровадив точний контроль бродіння, фільтрацію та лагерування в прохолодних підвалах, що забезпечувало прозорість і стійкість напою без зайвої осаду.

Разом із сином Павлом вони розбудовували пиво-медоварний завод 53 роки: будівля зведена 1864–1865 рр., перебудована 1877 р., до 1911 р. — кам'яна споруда в два з половиною поверхи з 15–30 робітниками. У 1902 р. випустили 24 тисячі відер пива на 1500 рублів. Завод тримав планку якості: до 1889 р. завоював три медалі на виставках (зображені на етикетках), представлявся на всеросійських і міжнародних форумах, варючи три сорти — дешеве «Столове» баварського типу, елітне «Венське» та проміжне «Чеське». До початку XX ст., після злиттів, завод перейшов до спадкоємців — Павла та Марії Ольховських, — і став основою сучасного Харківського дріжджового заводу.

Конкуренція змушувала інновувати: поруч у 1898 р. німці запустили «Південна Баварія» в Григоровці (300 робітників проти 30 в Ольховського). У Російській імперії пили пиво в основному у великих містах, промислових центрах, адже саме там через високу купівельну спроможність населення розташовувалися підприємства з виробництва хмільного напою. Якщо порівнювати з іншими алкогольними напоями, в перекладі на вміст спирту, люди віддавали перевагу більш міцним: горілці та вину. Це й не дивно, адже їх виробляли більше, купити можна було практично де завгодно, та й «градуси» в даному випадку мають важливе значення.

Середня норма споживання пива на початку Першої світової війни по імперії становила 6,2 літра в рік. Самим пиячим регіоном на той час вважалася Прибалтика, там на людину в рік припадало 36,9 літрів хмільного напою, а ось першість по тверезості, за наявними даними, займали білоруси — 1,6 літрів на рік.

На українських землях в середньому норма споживання пива в цей період була 9,7 літра на людину, на початку Другої світової війни — 6,7 літрів. Найбільше в 1940 році з українських міст пили в Харкові, в середньому 47,3 літра на душу населення на рік, столиця займала друге місце — 35,6 літрів. В Європі в аналогічний період країною з найбільшим середнім споживанням пива була Бельгія — 196,8 літрів на людину на рік.

В кінці 30-х років ХХ століття в Україні працювали 66 пивоварних заводів. При цьому рівень їх продуктивності був досить невисоким: на рік випускалося близько 2 тисяч гектолітрів пінного хмелевого напою.

Найбільша кількість заводів з виробництва пива на 1940-1941 роки була саме на Сході України, фактичний випуск хмелевого напою цими заводами становив 109% від планової потужності. Для броварень Західної України аналогічний показник становив лише 57%. Така диспропорція обумовлювалася наявністю більш якісного обладнання в східних областях України.

Щоб не гальмувати планове підвищення показників в пивній промисловості, пріоритет був відданий кількісному зростанню над якісним. Так, у зв'язку з невеликою потужністю лагерних підвалів, промисловість, ставши на шлях загального збільшення випуску пива, змушена була знижувати в своєму асортименті питому вагу вищих сортів пива, оскільки їх виробництво було пов'язане з більш тривалої лагерною витримкою. Роботи з модернізації та реконструкції заводів броварної промисловості, зруйнованих ще в роки Української революції, до початку німецько-радянського конфлікту так й не були завершені.

До моменту звільнення України від фашистських загарбників на території нашої країни вціліли лише 24 заводи з виробництва пива, що становило 21% від довоєнної потужності. На найбільших пивних заводах Харкова, Одеси, Дніпра, Рутченково виробничі будівлі були повністю або частково зруйновані, цілої зберіглася лише частина обладнання (щось було знищено, а щось ворог, відступаючи, забрав з собою). Слід зазначити, що завдяки, в тому числі співробітникам науково-дослідного інституту харчової промисловості, в найкоротші терміни відновили свою роботу більшість довоєнних заводів, підприємства по виробництву солоду перекваліфікувалися: стали випускати також пиво. До 1946 року в Україні працювало вже 69 заводів з виробництва пінного хмільного напою, однак загальна їх потужність поступалася довоєнним показниками, становила лише 67,5%. Проблема з браком потужностей обумовлена тим, що відновлення великих та найбільш постраждалих заводів проходило повільними темпами.

Відновленням та створенням нових підприємств пивної промисловості на території України в радянські часи займалася низка установ, зокрема, Науково-дослідного інституту харчової промисловості — флагман в контексті наукового осмислення галузі на державному рівні. Фахівцям установи було поставлено задачу не тільки відновити втрачене, а й модернізувати, вивести пивну промисловість Радянського союзу та України на новий, передовий рівень. Щоб вироблені напої були не тільки доступними, а й були якісними та конкурентоспроможними на світовому ринку. Актуальною залишалася проблема сировини, адже ще до війни її частина ввозилася в країну з-за кордону. Як пріоритет було вирішено відновити та розширити потужності з виробництва вітчизняного солоду. Так, Звенигородська солодоварильня стала виробляти 500 тон сухого солоду на рік, Київська та Львівська — по 1500 тон.

Обладнання відновлених пивних заводів поступово замінювалося на нове, більш ефективне. Так, для лагерної витримки пива стали використовувати замість дрібної тари великі металеві ємності, на Київському заводі № 1 залізні танки замінялися на алюмінієві. Модернізація виробничих потужностей здійснювалася за рахунок удосконалення існуючого та створення нового вітчизняного обладнання, а також на базі імпортного, яке надходило в СРСР в якості репараційних виплат від Німеччини, де броварництва було розвинене на високому рівні. У період з 1946 по 1991 роки в радянській Україні пивоваріння розвивалося в рамках централізованого планування, з акцентом на масове виробництво стандартних сортів, таких як «Жигулівське» та «Московське»; до 1980-х рр. виробництво зросло до понад 20 млн гал на рік, з модернізацією обладнання за рахунок імпорту з НДР та Чехословаччини.

Після здобуття Україною незалежності 1991 р. пивоварна галузь зазнала глибокої трансформації в умовах ринкової економіки: державні активи приватизувалися, а іноземні корпорації інвестували в модернізацію. Данська група 1996 р. придбала київський завод «Славутич», впровадивши автоматизовані лінії розливу потужністю 1 млн гл на рік; американсько-бельгійська компанія у другій половині 1990-х узяла контроль над «Чернігівським», реконструювавши лагерні підвали на 500 тис. гл ємності.

Ці інвестиції стимулювали зростання: 2010 р. загальне виробництво сягнуло 28,3 млн гл (+5,5% до 2009 р.), 2011 р. — 31 млн гл (+3,3%), виводячи Україну на 8-ме місце в Європі за обсягами. Локальні інновації доповнювали процес: 1993 р. на харківському заводі «Нова Баварія» вперше в країні освоєно технологію карамельного солоду — термічну обробку ячменю при 150–170 °C протягом 2–3 годин, що забезпечувало інтенсивні карамельно-горіхові тони й підвищувало стійкість пінки до 4 хвилин.

У пострадянський період броварництво розквітло як ніколи: від велетенських заводів до крихітних майстерень у кожному куточку країни. У Харкові, в мурованих стінах старого заводу Олексія Ольховського, з 2002 р. діє броварня «Пивна Легенда» як частина товариства «Компанія БАЛЕКС»: у підвалах XIX ст. відроджують слобожанські традиції, варять медовуху й лагери з хмелем з Житомирщини та ячменем з Черкащини. Це стало іскрою для крафтового вибуху: до 2014 р. по Україні з’явилося понад 50 малих броварень, де 75% сировини — вітчизняна. Житомирщина постачає хміль з альфа-кислотами 3–5%, Полтавщина — солод у обсязі 120 тис. т на рік. Кожна область додала свого: на Закарпатті — легкі напої з м’ятою й полином, у Галичині — міцні елі з липовим медом, на Поділлі — пшеничні з вишнею чи абрикосом, у Приазов’ї — солоні гозе з морською сіллю.

Найяскравішим прикладом галицького броварництва є Львівська пивоварня — найстаріше промислове підприємство в Україні, засноване 1715 р. ченцями-єзуїтами в Клепарові за дозволом графа Станіслава Потоцького. У XIX ст. її розвинув Роберт Домс, запровадивши богемські й баварські методи: дерев’яні чани, точний контроль бродіння та фільтрацію. Пиво експортували до Відня й Праги, а 1905 р. відкрили музей пивоваріння — єдиний в Україні комплекс на 600 кв. м з експозиціями від середньовічних котлів до сучасних ліній. Сьогодні завод випускає класичні сорти на кшталт «Львівське 1715» — золотаве, з карамельними нотками, що нагадує про єзуїтські рецепти.

Поруч — тернопільська «Опілля», історія якої сягає 1851 р., коли в місцевості Проваліха родина Гольдбергів збудувала броварню біля Старого замку. У міжвоєнний час її перейменували на «Провалиху» — найдешевше пиво в місті, популярне серед хуліганів і робітників. Після 1945 р. завод реконструювали, а 2011 р. нова команда під керівництвом Ярослава Джоджика модернізувала виробництво: потужність зросла з 500 тис. дал до 3 млн дал на рік, запровадили власну солодовню й чеських технологів. Сорти «Корифей» (м’який лагер з хмелевою гіркотою), «Княже» (напівтемне з карамеллю) чи «Пшеничне» (з банановими нотками) — це смак Галичини: натуральний, без пастеризації, з експортом до Європи. Споживання пива на душу населення в Україні коливається залежно від року та джерела: за даними ВООЗ 2024 р., 53,6% дорослих вживали пиво протягом року; середнє річне — близько 35 л на душу (2024 р., за оцінками галузі). Найпопулярніші — світлі лагери (46,5% споживачів), нефільтровані (28,3%) та темні (17,1%), з лідерами серед брендів: «Оболонь», «Чернігівське», «Львівське», «Славутич» та крафтові від «Правда», «Варвар», «Опілля».

Війна 2014 р. відрізала Крим і Донбас: потужності впали на 12%, завод «Крим» замовк, хміль з Луганщини зник. Та броварництво не здалося — експорт до Європи стрибнув на 45% за 2015–2018 рр., переважно до Польщі (38%) та Німеччини (22%). Повномасштабне вторгнення 2022 р. вдарило ще сильніше: виробництво скоротилося вдвічі, до 15 млн гл. Львівська «Правда» випустила 12 тис. пляшок з запалювальною сумішшю, евакуювала чани під обстрілами; київські майстри варили ночами. Але креативність перемогла: «Чернігівське» з іноземними партнерами зібрало 5 млн грн на Збройні Сили 2023 р.; рецепти темних портерів поїхали до Америки для благодійних партій; хміль перевели на закарпатський — урожай 2023 р. сягнув 180 т, на чверть більше за довоєнний.

Станом на 2025 р. броварництво відроджується феноменально: понад 200 малих осередків по всій країні — 42 у Києві та на Львівщині, по 20 у Одесі й Дніпрі, десятки в Івано-Франківську, Тернополі, Вінниці.

Характеристика

Броварництво характеризується трудомістким процесом: виробництво пива починається з солодження ячменю (або інших зернових, як пшениця, сорго, жито чи овес), де основна мета — активувати ферменти. Зерно замочують, пророщують, сушать у печі, а потім подрібнюють; далі йде затирання, фільтрація, кип’ятіння з хмелем, ферментація та кондиціонування.

Сушіння солоду при низьких температурах дає світлий базовий солод для лагерів з чистим хлібним смаком і легкою солодкістю, тоді як вищі температури створюють карамельні та зокрема мюнхенські солоди, що додають пиву нотки іриски, горіхів і темнішого кольору. Обсмажений солод, як шоколадний чи чорний, використовується в стаутах і портерах, надаючи смаку кави, шоколаду та легкої гіркуватості, що балансує солодкість.

Пшеничний солод, багатий на білки, забезпечує каламутність і стійку піну в вайтбірах, а також бананові та гвоздичні аромати при верхньому бродінні.

Житній солод додає пряної гостроти та землистості в райзенбірах, роблячи смак різким і запам'ятовуваним.

Вівсяний солод сприяє кремовій текстурі в овсяних стаутах, згладжуючи гіркоту та додаючи шовковистості.

Сорго, як безглютенова альтернатива, використовується в африканських сортах, надаючи легкої кислинки та тропічної свіжості. Хміль різних сортів впливає на гіркоту та аромат: так, наприклад, чеський жатецький дає м'яку квіткову гіркоту, американський цитра — цитрусові та тропічні ноти, англійський фаггл — землисті та трав'яні тони.

Альфа-кислоти хмелю забезпечують стійку гіркоту, що протидіє солодкості солоду, а ефірні олії додають аромати цитрусів, сосни чи квітів. Дріжджі лагерного типу дають чистий смак з акцентом на солод і хміль, тоді як елеві дріжджі створюють фруктові естери — банан, яблуко, слива — та фенольні прянощі.

Вода з високим вмістом сульфатів підкреслює хмелеву гіркоту в пілснерах, а хлориди — солодову м'якість в англійських елях. Основною сировиною в пивоварінні є ячмінь, переважно використовується багате білком та більш щільне двоядерне зерно. Це не дивно, бо, воно забезпечує високу екстрактивність і міцне тіло пива, сприяючи утворенню стійкої піни та хлібної основи смаку.

Для різноманітності сортів пива, надання їм унікального смаку та кольору, для краси та стійкості піни в келихах у виробництві застосовують різні види несоложевої сировини. В якості замінників солоду в незначній кількості використовують рисову, пшеничну, соєву, кукурудзяну муку, картопляний крохмаль, крохмальний сироп, буряковий та інертний цукор.

Так, зокрема, рисова мука зменшує калорійність і додає сухості, роблячи пиво легшим і прозорішим, з нейтральним смаком, що не перебиває хміль. В свою чергу, кукурудзяна крупа чи мука полегшує тіло пива, додаючи легкої кукурудзяної солодкості та золотавого відтінку, як в американських лагерах. Пшеничне борошно посилює кремовість і хлібні ноти, сприяючи м'якій текстурі та стабільній піні. Соєва мука стабілізує піну та додає легкий горіховий присмак, покращуючи структуру легких сортів. Між іншим, картопляний крохмаль прискорює ферментацію, надаючи нейтральної солодкості без впливу на колір чи аромат. Крохмальний сироп з кукурудзи чи пшениці підвищує алкогольність, роблячи пиво сухішим і виразнішим у хмелевих тонах. В свою чергу, буряковий цукор додає чистої солодкості, що легко бродить, зменшуючи тіло пива та підкреслюючи фруктові ноти дріжджів. Інертний цукор, як глюкоза чи сахароза, використовується для карбонізації та легкої солодкості без залишкового присмаку. Проте, варто зазначити, що здебільшого використовують мікст різних типів несоложевої сировини.

Так, наприклад, при виробництві всім відомого «Московського» пива застосовується 20% рисової муки, в «Жигулівському» — 15% пшеничного борошна та ячмінної січки. Слід зазначити, що навіть загальновідомі сорти пива перманентно досліджують та вдосконалюються, так, наприклад, співробітники НДІ харчової промисловості в 1950-ті роки займалися дослідженнями з підвищення вмісту несоложевої сировини в «Жигулівському» пиві, практичні дослідження проводилися на базі Харківського пивзаводу № 1 («Нова Баварія»).

Сучасні дослідження фокусуються на мікродобавках, як екстракти трав чи ензими, для посилення аромату без зміни традиційного профілю. Експерименти з новими сортами хмелю дозволяють класичним лагерам набувати тропічних нот без втрати автентичності. Вдосконалення ферментації з гібридними дріжджами поєднує чистоту лагерів з фруктовістю елів у нових гібридних сортах.

Класифікація

Класифікація пива охоплює широкий спектр, де кожен стиль вирізняється не лише технологією, а й сировиною, ферментацією та історичним корінням, створюючи багату палітру смаків від легкої свіжості до насиченої глибини.

За типами виробництва броварництво поділяється на:

1. промислове
2. крафтове
3. домашнє

Промислове пивоваріння характеризується великими обсягами, стандартизацією рецептур та використанням несоложевої сировини для стабільності смаку й економії, як у класичних лагерах з рисовою чи кукурудзяною добавкою, що забезпечує легкість і доступність для масового споживача. Крафтове броварництво акцентує на експериментах, локальних інгредієнтах та малосерійному виробництві, де майстри варіюють хміль, солоди чи добавки — від тропічних фруктів до трав — для унікальних профілів, часто з вищою алкогольністю та інтенсивними ароматами.

Домашнє пивоваріння лишається мистецтвом ентузіастів, з повним контролем над процесом, де навіть невеликі партії дозволяють досягти персоналізованих смаків, від класичних копій до радикальних інновацій без комерційного тиску.

Головні типи сортів пива — лагери та елі, а також гібридні стилі та стилі спонтанного бродіння; серед лагерів виділяють світлі, бурштинові, бок, темні та спеціальні.

Лагери, що ферментуються нижніми дріжджами при низьких температурах з тривалою холодною витримкою, вирізняються чистотою смаку, де домінують хлібна солодкість солоду та тонка хмелева гіркота, без фруктових естерів, характерних для елів.Світлі лагери, як пілснер чи хеллес, пропонують солом'яний колір, кришталеву прозорість, легке тіло з хрусткою гіркотою та свіжим післясмаком, ідеальним для щоденного пиття; наприклад, чеський Пілснер Урквелль з м'яким жатецьким хмелем чи німецький хеллес з делікатною солодовістю. Бурштинові лагери, як віденський стиль чи мерцен, додають карамельних нот від спеціальних солодів, з теплим мідним кольором, балансом солодкості та помірної гіркоти, що нагадує осінній мед.

Бок-лагери поділяються на традиційні з карамельною солодкістю та хлібними тонами, доппельбоки з насиченою фруктовою глибиною — родзинки, чорнослив — та високою алкогольністю, і айсбоки, де заморожування концентрує смаки до сиропоподібної інтенсивності. Темні лагери, як дункель чи шварцбір, використовують обсмажені солоди для шоколадних, горіхових чи кавових відтінків, з м'яким тілом і низькою гіркотою, що робить їх затишними для холодних вечорів.

Спеціальні лагери включають раухбіри з копченим солодом, що дають аромати вогнища чи бекону, чи сухі японські лагери з рисовою добавкою для нейтральної сухості.

Елі, ферментовані верхніми дріжджами при тепліших температурах, вирізняються складними естерами та фенолами — фруктовими, пряними чи навіть димними — з багатшим тілом і каламутністю, де дріжджі грають ключову роль у смаковому букеті.

Світлі елі, як бельгійський вітбір з пшеницею, коріандром та апельсиновою цедрою, дають хмарну текстуру, цитрусову свіжість і гвоздичну пряність; бліді елі — хмелеву гіркоту з карамельною основою; американський блідий ель — м'якшу версію з помірними цитрусовими та хвойними нотами від американського хмелю, де акцент на балансі між гіркотою та солодкістю, без надмірної агресивності; індійський блідий ель — потужний вибух цитрусових, соснових, тропічних чи навіть смолистих ароматів від великої кількості американського хмелю, з високою гіркотою, сухим післясмаком і часто вищою алкогольністю, що робить його інтенсивним і запам'ятовуваним, на відміну від стриманішого американського блідого еля.

Бурштинові та червоні елі додають карамельних і фруктових нот, як у ірландських червоних елях з тостовими тонами.

Темні елі охоплюють портери з шоколадно-кавовими відтінками та кремовою піною, стаути — від сухих ірландських з гіркуватим обсмаженням до солодких молочних стаутів з лактозою чи імперських з високою алкогольністю та родзинковими тонами.

Гібридні стилі поєднують елементи обох: кельш — лагерну чистоту з елевою фруктовістю, альтбір — мідний колір з горіховою солодкістю, каліфорнійський коммон — лагерну технологію з елевими дріжджами для хмелевої свіжості.

Стилі спонтанного бродіння, як ламбіки, гези чи фламандські червоні елі, вирізняються дією диких дріжджів і бактерій у відкритих чанах, що дають кислинку, подібну до сидру чи вина, з нотами шкіри, сіна, фруктів чи оцту; ламбіки — чисті, нефільтровані з вишнею (крабік) чи малиною (фрамбуаз), гези — купажовані з молодим і старим пивом для округлості.

Вищі сорти вимагають тривалої лагерної витримки, що згладжує смаки, додає округлості та стабільності, перетворюючи грубе сусло на витончений напій з гармонійним балансом.

Серед українських сортів традиційне промислове пиво представлене «Оболонь Світле» — класичним лагером з легкою солодкістю та хмелевою гіркотою, «Львівське 1715» — бурштиновим з карамельними нотами та історичним корінням, «Чернігівське Світле» — чистим пілснером для масового смаку.

Сучасні крафтові експерименти додають локальні акценти: пиво з хмелем з Житомирщини для унікальної квітковості чи з медом і травами для слов'янського характеру, роблячи українське броварництво частиною глобальної палітри з власним голосом.

Ферментні препарати та гриби

У пивоварінні часто використовують ферментні препарати — це спеціальні добавки, які допомагають розщеплювати крохмаль і білки, щоб пиво краще бродило і було стійкішим.

Найпоширеніший — препарат з цвілевого гриба аспергілус орізе (його ще називають японським коджі).

Цей гриб росте на пшеничних висівках або на вичавках з ягід і фруктів.

Він виробляє ферменти, які легко перетворюють крохмаль із рисової чи кукурудзяної муки на цукор — навіть без солодження.

Завдяки цьому можна замінити до половини солоду несоложеною сировиною, а пиво все одно вийде міцним і смачним.

Інший гриб — аспергілус нігер — дає ферменти, які розріджують густе сусло і розчиняють клейкі речовини з пшениці чи ячменю. Це полегшує фільтрацію і не дає пиву каламутніти в холоді.

Бактерії баціллус субтіліс додають протеази — вони розрізають зайві білки, щоб піна трималася довше, а пиво не помутніло при охолодженні. При варінні фруктового пива використовують целюлазу і пектиназу — вони руйнують стінки ягід чи фруктів, щоб витягти більше соку, кольору й аромату.

Є й комбіновані набори ферментів: зокрема, глюкоамілаза робить пиво сухим, бо перетворює весь крохмаль на цукор, який дріжджі з’їдають повністю; а також можна згадати, пуллуланазу, що залишає більше складних цукрів, щоб пиво було повнішим і солодкуватим.

Такі препарати витримують нагрівання до 70 °C, додаються під час затирання чи кип’ятіння, не змінюють смак, але значно прискорюють процес і роблять виробництво дешевшим — особливо для звичайних лагерів із великою часткою несоложених зернових.

Значення

Для національної економіки виробництво пива і пивних напоїв має важливе значення: галузь динамічно розвивається, кількість споживачів й точок продажу стабільно велика, адже пиво лишається одним з найпопулярніших напоїв, що об'єднує людей у повсякденні та святах, стимулюючи соціальні зв'язки та локальний туризм навколо пивоварень.

Пивоваріння стимулює суміжні галузі економіки: сільське господарство, де українські фермери вирощують ячмінь, хміль та інші культури, забезпечуючи сировину для броварень і підтримуючи локальне виробництво, машинобудування, верстатобудування, де створюється спеціалізоване обладнання для затирання, ферментації та розливу, а також логістику, упаковку та склотарну промисловість, адже кожна пляшка чи бочка — це ланцюжок від поля до полиці.

Відходи виробництва пива використовуються при виготовленні біопалива, де дріжджові осади та зернові рештки перетворюються на енергію, зменшуючи відходи та сприяючи екологічній стійкості, є джерелом для поповнення державного бюджету через акцизи, ПДВ та податки з зарплат, де одне робоче місце в пивоварінні створює до 10 додаткових у суміжних сферах — від фермерів до барменів.

В останні роки спостерігається тенденція зростання акцизного податку на міцний алкоголь, в результаті чого саме пиву та пивним напоям припадає роль для заміщення цього сегмента на ринку, адже споживачі обирають легші напої з нижчим вмістом спирту, що робить пиво доступнішим і популярнішим, особливо серед молоді та тих, хто дбає про помірність.

У глобальному масштабі броварництво вносить мільярди доларів до економік, забезпечуючи мільйони робочих місць, наприклад, у США галузь підтримує понад 2,42 млн робочих місць і вносить $62,1 млрд від крафтового сегменту, а загалом глобальний внесок сягає $878 млрд до ВВП у 2023 році, охоплюючи ланцюжки від фермерів до барів у 185 країнах.

Крафтове пиво надає додаткові переваги для здоров’я завдяки високому вмісту фенольних сполук, перевершуючи звичайне пиво, адже ці антиоксиданти з хмелю та солоду борються з вільними радикалами, зменшують ризик серцевих захворювань, запалень та навіть деяких видів раку, роблячи помірне вживання крафтового пива частиною здорового способу життя, з нотками ферулатної кислоти, ксантохумолу та катехінів, що посилюють імунітет і покращують травлення.

В Україні галузь підтримує локальне сільське господарство, де броварні закуповують ячмінь та хміль у вітчизняних виробників, стимулюючи регіональний розвиток, а виробництво пива зросло на 4,9% у січні-листопаді 2024 року порівняно з попереднім роком, з витратами українців на пиво, що збільшилися на 7 млрд грн, доходячи до прибутків компаній як Carlsberg Ukraine (2,1 млрд грн) чи Obolon (1,2 млрд грн), попри виклики війни, з відновленням потужностей та експортом, що перевищує імпорт.

Галузь створює тисячі робочих місць — від майстрів-затірників до дистриб'юторів, — і сприяє туризму через пивні фестивалі та дегустації на броварнях, як у Львові чи Києві, де крафтові сорти з локальними інгредієнтами приваблюють відвідувачів, а акцизи на пиво поповнюють бюджет на мільярди гривень щороку, фінансуючи інфраструктуру та соціальні програми.

Навіть у складні часи, як під час війни, пивоварні адаптуються, виробляючи воду для армії чи відновлюючи заводи, демонструючи стійкість, а глобальні тенденції, як зростання крафту до 13,3% ринку в США за обсягом, надихають українських майстрів на інновації з фруктами, травами чи спеціальними дріжджами, роблячи пиво не просто напоєм, а рушієм економічного відродження та культурної ідентичності.

Усе це підкреслює, як броварництво не лише наповнює келихи, а й економіку, здоров'я та спільноту, перетворюючи зерно на золото для нації.

Додатково

Багато хто з вас одного разу задавалися питанням: скільки ж пива можна випити в день без шкоди для здоров'я, аби насолода не перетворилася на тягар, а ковток лишався радістю, а не докором?

Українські науковці свого часу вивчили це питання з тією ж ретельністю, з якою варять класичний лагер: так, співробітниками Науково-дослідного інституту харчової промисловості у 1947 році була дана відповідь, ґрунтована на вимірах, дослідах та обережних підрахунках, де кожна цифра — це не примха, а виважена порада.

Вони взяли за основу хмільний напій з вмістом спирту 0,3–0,4 % — той самий легкий, майже безалкогольний варіант, що нагадує радше освіжаючий квас, ніж міцний ель, — і розрахували денну норму споживання пива, враховуючи вагу, стать, сезон та навіть кліматичні коливання.

В результаті вийшло, що для дорослого чоловіка даний показник в залежності від пори року коливається від 0,5 до 1 літра (тобто в середньому 0,75), — взимку менше, коли тіло потребує тепла, а в спеку — до літра, аби втамувати спрагу без перевантаження; для жінок же, з огляду на фізіологію та меншу масу тіла, в середньому 0,5 літрів — достатньо, аби відчути смак, але не перейти межу.

Ці норми базувалися на тому, що пиво — не просто напій, а продукт з вітамінами групи В, кремнієм для кісток, антиоксидантами з хмелю та легкими вуглеводами, що живлять, а не руйнують, якщо дотримуватися міри; перевищення ж веде до навантаження на печінку, нирки та серце, особливо при вищому вмісті спирту.

Сучасні рекомендації ВООЗ дещо суворіші — до 500 мл стандартного пива (з 4–5 % спирту) на день для чоловіків і 250–300 мл для жінок, з обов’язковими днями тверезості, — але українське дослідження 1947 року враховувало саме слабке пиво, близьке до столового, що робить його норми актуальними для безалкогольних чи легких сортів, популярних нині.

Тож якщо обирати пиво з душею — світле, свіже, з хмелевою гіркотою та хлібною солодкістю, — то 0,75 літра для чоловіка в спекотний день чи 0,5 для жінки за вечерею — це не лише безпечно, а й корисно: покращує травлення, знімає стрес, дарує розслаблення, якщо пити повільно, з насолодою, а не поспішно.

Адже справжнє броварництво — це не про кількість, а про міру, смак і повагу до традиції, де кожен ковток — це діалог з історією, а не виклик здоров’ю.

Джерела

• Баланс бродіння пивного сусла // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 21. 13 арк. 1940 р.
• Безперервне зброджування пивного сусла // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 24. 14 арк. 1940 р.
• Вивчення досвіду роботи підприємств пивобезалкогольної промисловості та розробка пропозицій щодо вдосконалення нової системи планування та економічного стимулювання (на прикладі українських і московських підприємств системи головного пивоваріння) // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 220. 132 арк. 1969 р.
• Вивчення колоїдів у пивоварінні // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 26. 17 арк. 1940 р.
• Визначення піноутворення та піностійкості пива // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 23. 33 арк. 1940 р.
• Виробництво та застосування ферментних препаратів // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 84. 111 арк. 1957 р.
• Виробництво та застосування ферментних препаратів у пивоварінні (звіт про впровадження) // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 70. 174 арк. 1954 р.
• Виробництво хмільних екстрактів та їх застосування у пивоварінні // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 77. 85 арк. 1956 р.
• Дослідження з використання відходів пивоварного виробництва – дріжджів для отримання інвертину та його застосування в пивобезалкогольній, кондитерській та інших галузях промисловості // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 224. 201 арк. 1969 р.
• Дослідження щодо зберігання мікроорганізмів колекції інституту та селекція продуцентів ферментів для пивоварної промисловості // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 228. 45 арк. 1969 р.
• Застосування знежирювальних фільтрів у пивоварному виробництві // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 9. 8 арк. 1937 р.
• Застосування кукурудзи у пивоварінні // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 83. 30 арк. 1957 р.
• Застосування неосолодженої сировини в пивоварній промисловості // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 6. 9 арк. 1935 р.
• Застосування пшениці та кукурудзи в пивоварінні // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 91. 61 арк. 1958 р.
• Застосування ферментних препаратів у пивоварінні. З-е повідомлення. Виробництво пива із застосуванням ферментних препаратів при значній заміні солоду несолодженою сировиною // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 32. 27 арк. 1947 р.
• Застосування хмелевих екстрактів у пивоварінні // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 10. 12 арк. 1937 р.
• Звіт за 1945-1949 рр.: «Дослідження з виробництва пива з несолоджених матеріалів із застосуванням ферментних препаратів» // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 37. 34 арк. 1948 р.
• Звіт про роботу: «Досліди приготування пива з хмелевими екстрактами на експериментальному пивоварному заводі інституту» // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 17. 19 арк. 1939 р.
• Звіт про роботу: «Розробка схеми та вибір типу безперервно-діючої апаратури для промислового виробництва хмелевого екстракту» // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 22. 22 арк. 1940 р.
• Надання допомоги пивоварним заводам при освоєнні та впровадженні рекомендованих інститутом ферментних препаратів і режимів затирання при переробці підвищеної кількості несолодженої сировини з урахуванням її якості // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 241. 90 арк. 1971 р.
• Освоєння виробництва та застосування ферментних препаратів у пивоварінні // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 55. 55 арк. 1951 р.
• Освоєння виробництва та застосування ферментних препаратів цвілевого гриба Аспергіллус оріве у пивоварінні // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 61. 61 арк. 1952 р.
• Освоєння виробництва хмелевого екстракту в експериментальному цеху Бердичівського пивзаводу (Київський СНХ) // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 177. 67 арк. 1969 р.
• Отримання амілолітичних протеолітичних ферментних препаратів для пивоваріння (відлік за 1 півріччя 1941 року) // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 27. 25 арк. 1941 р.
• Перспективи розвитку пивоварної промисловості УРСР. Частина № 1 // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 30. 272 арк. 1947 р.
• Перспективи розвитку пивоварної промисловості УРСР. Частина № 2 // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 31. 78 арк. 1947 р.
• Підвищення ефективності використання хмелю в пивоварінні та подальше вдосконалення технології отримання хмелевих екстрактів // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 231. 76 арк. 1969 р.
• Підвищення частки несолоджених матеріалів у пивоварінні // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 69. 26 арк. 1954 р.
• Розробка комплексу заходів щодо здійснення пивоварної промисловості заходів щодо запобігання забрудненню водних джерел промисловими стічними водами // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 244. 121 арк. 1972 р.
• Розробка норм витрати допоміжних матеріалів у пивобезалкогольній промисловості // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 242. 83 арк. 1971 р.
• Розробка норм витрати сировини та допоміжних матеріалів у пивобезалкогольній промисловості // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 247. 58 арк. 1972 р.
• Розробка пропозицій на 1971-1985 роки щодо концентрації, поглиблення спеціалізації та розширення кооперування підприємств пивобезалкогольної промисловості // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 248. 39 арк. 1972 р.
• Розробка раціональної теплотехнічної схеми для пивзаводів // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 62. 27 арк. 1952 р.
• Система допомоги пивоварній промисловості з питань виробництва фірмових препаратів та їх застосування // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 100. 72 арк. 1959 р.
• Уточнення режиму підготовки несолодженої сировини до затирання при переробці в пивоварній промисловості кукурудзи та пшениці // Центральний державний науково-технічний архів України. Ф. Р-16. К. 3-8. Оп. 1. Од. зб. 99. 20 арк. 1959 р.

Література

1. Андреєв Т. Ю. Історія пивоваріння: розвиток броварництва в Україні у другій половині 30-х – на початку 50-х років ХХ сторіччя. Інтернет-видання «Пиво. Технології та інновації». 09 серпня 2021 р. URL: http://beertechdrinks.com/all-a-beer/craft/istoriya-pyvovarinnya-rozvytku-brovarnytstva-v-ukrayini-u-drugij-polovyni-30-h-na-pochatku-50-h-rokiv-hh-storichchya/?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTAAYnJpZBExaVBib2lSczdPOWQ2dUR1TwEeEGqROXYsZjirAbrR_g_EFxLRc15ptEUIQuiIBqRT_fa8UbKBhCerXZg5KI_aem_XNIdU60RKE637LWf1_B4kw
2. Десол Р. Пиво: історія і наука / пер. з англ. О. Любенко. Київ : Наш Формат, 2020. – 312 с.
3. Історія крафтового пивоваріння: від монахів до смаку XXI століття. Офіційний вебсайт крафтової броварні «Механік». 01.09.2025. URL: https://mbrew.com.ua/istoriya-kraftovogo-pyvovarinnya-vid-monahiv-do-smaku-xxi-stolittya/
4. Історія пивоваріння в Україні: від козаків до сучасності. Офіційний вебсайт крафтової броварні «Механік». 08.09.2025. URL: https://mbrew.com.ua/istoriya-pyvovarinnya-v-ukrayini-vid-kozakiv-do-suchasnyh-tradyczij/
5. Куліш О. Назви пива в Україні: історія, походження та сучасні тренди. Інтернет видання "Homester". Історія. 26.10.2025. URL: https://homester.com.ua/__trashed-49/ (дата звернення: 10.10.2025).
6. Українська крафтова історія: від пива козаків – до присутності українського бренду на полицях іноземних магазинів. Інтернет-видання «Пиво. Технології та інновації». 21 січня 2022 р. URL: http://beertechdrinks.com/ru_RU/all-a-beer/craft/ukrayinska-kraftova-istoriya-vid-pyva-kozakiv-prysutnosti-ukrayinskogo-brendu-na-polytsyah-inozemnyh-magazyniv/
7. Bostwick W. The Brewer's Tale: A History of the World According to Beer. W. W. Norton, New York, 2015, 305 p.
8. Cabras I. The History of the Beer and Brewing Industry : monograph / I. Cabras, D. Higgins (eds.). London; New York: Routledge, 2022. 234 p.
9. Cornell M. Amber, Gold and Black: The History of Britain’s Great Beers : monograph. Stroud : The History Press, 2023. 256 p.
10. Hoalst-Pullen N. Beer for the World: A Global Atlas of Styles and Traditions. London: Quadrille Publishing, 2017. 304 p.
11. Hornsey I. S. A History of Beer and Brewing : monograph. Cambridge, UK: Royal Society of Chemistry, 2003. 742 p.
12. Meussdoerffer G. A Comprehensive History of Beer Brewing. Handbook of Brewing: Processes, Technology, Markets. Weinheim : Wiley-VCH, 2009. P. 1–42.
13. Ogle M. Ambitious Brew: The Story of American Beer. Orlando : Harcourt. 448 p.
14. Paulette T.. In the Land of Ninkasi: A History of Beer in Ancient Mesopotamia. Oxford University Press, 2024.
15. Unger R. W. Beer in the Middle Ages and the Renaissance. Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 2004. 344 p.

Автор

Т. Ю. Андреєв

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 24.11.2025