Большевицька урбанізація України
 | Стаття не входить до енциклопедії. |
Урбанізація у сучасному розумінні цього терміна, як стрімке зростання ролі міст у розвитку суспільства, в Україні датується 20-м сторіччям. І якщо загалом у світі урбанізація є закономірним явищем у рамках модерного проєкту 19–20 ст., то в Україні урбанізація стала прямим наслідком краху визвольних змагань 1-ї чверті 20 ст., колективізації та кількох голодоморів. Саме вони створили ті умови, за яких українська людина, щоб вижити, мусила тікати зі свого села у місто — на шахти, заводи й фабрики.
З перемогою російського большевизму в 1920-х перед його провідниками постала проблема: як забезпечити «переворот» у містобудуванні, адекватний здійсненому соціальному перевороту? Проблему намагався вирішити нарком А. Луначарський зі своєю ідеєю соціалістичного міста, що складалося б із будинків-комун на 1–3 тис. осіб із суворою сегрегацією мешканців за віковими та виробничими ознаками. Академік С. Струмілін пропонував об’єднати міста з селами в єдині аграрно-індустріальні комбінати з чисельністю населення 10–20 тис. осіб. Великі міста з населенням понад 100 тис. осіб оголосили безперспективними. Голова Урядової комісії з будівництва нових міст М. Мілютін взагалі вважав, що старі міста, які були результатом діяльності капіталістичного суспільства, не можуть бути використані за нових умов. Л. Сапсович пропонував протягом 15–20 років замінити наявні міста і села цілком новими поселеннями соціалістичного типу на 50–60 тис. осіб із повним усуспільненням побуту й цілковитим відмиранням інституту сім’ї. Петербурзький архітектор І. Фомін, винахідник «пролетарської класики», у 1920 в афористичній формі сформулював основні засади урбаністики радянської доби:
Цитата
«Ми зруйнуємо, ми відбудуємо — уся сила у нас самих.
На руїнах старого ладу ми зведемо новий, кращий світ.
Ми перетворимо весь світ на квітучий сад.
Ми зруйнуємо старе, убоге, щоб будувати нове, прекрасне.
Ми зруйнуємо старе гниле, щоб творити нове здорове.»
Вельми показове чотирикратне, як заклинання, акцентування руйнації у п'яти лише рядках тексту!
Суть радянської урбанізації полягала в тому, що багатовікова традиція спадкоємного розвитку населених місць була повалена російським большевизмом, чию «закохану ненависть до минулого» діагностував ще киянин М. Бердяєв. Звідси вже недалеко до політичних постулатів професора М. Ладовського про те, що «соціалистичне місто — це тільки місто промислового пролетаріату» (цілком логічна теза, оскільки всі інші класи, згідно з большевицькою доктриною, підлягали знищенню), а також тверджень архітекторів О. Іваницького про «подолання архітектурної спадщини минулого» та головного архітектора спершу Москви, а потім Києва А. Власова про те, що необхідність гармонійного поєднання нової забудови з пам’ятками архітектури –— «давно відкинута, політично неспроможна ідея».
Сьогодні трохи незручно читати, як 1971 наш високоерудований фахівець-містобудівник А. Станіславський надто обережно оцінював большевицьку урбаністичну маячню 1920-х: «Це був період творчого піднесення теорії соціалістичного містобудування, породжений пафосом творення, що охопив радянський народ, звільнений від кайданів капіталізму. На жаль, недостатність матеріально-технічної бази не дозволила здійснити більшість пропозицій, а це, у свою чергу, вселило недовіру щодо їхньої доцільності та прогресивності, скувало політ творчої думки, спрямувавши пошуки в річище вирішення першочергових, легше здійсненних, але не таких значущих проблем». Звичайно, історія не знає умовного способу мислення (що було б, якби...); але моторошно стає від самої думки: що сталося би з нашими історичними містами, якби, не дай Бог, у большевиків була «достатня матеріально-технічна база» для реалізації всіх їхніх божевільних прожектів.
На практиці ж протягом 70-річного комуністичного експерименту було порушено рівновагу між двома складниками культурного процесу –— збереженням і запереченням. «Пролетарська культура», у широкому сенсі, заперечувала всю попередню і намагалася створити щось зовсім небувале. Спроба перетворити старовинні міста на нові соціалістичні призвела до небаченого у світовій історії за мирних часів руйнування міст по всій території СРСР. В Україні ж це обернулося найбільшою після монголо-татарської навали культурно-історичною катастрофою. Російсько-большевицький режим протягом 20 ст. не тільки знищив найціннішу архітектурну спадщину минулих сторіч, а й ліквідував в Україні європейське розуміння міста як самоврядної спільноти людей, пов’язаних суто міськими видами діяльності й міськими традиціями. Натомість утвердилося архаїчне московитсько-азіатське розуміння міста як державної власності, місця концентрації певних державних функцій (військово-адміністративної, фіскальної, виробничої, ідеологічної тощо), де населення є чимось другорядним, що може бути при потребі замінене, переміщене, скорочене чи збільшене, а задля забезпечення мінімальної ефективності такого «керування» — жорстко прикріплене до місця праці й проживання і контрольоване системою «прописки». У радянському суспільстві міста завжди розглядали за аналогією з великими промисловими підприємствами. Це цілком логічно, оскільки однаковими були мета їх існування (виробництво певної продукції), методи та органи управління. Тож зовсім не випадково більш-менш адекватні керівники міст в СРСР виходили не з компартійних балакунів, а з директорів великих промислових підприємств.
Загальновідоме споживацьке ставлення російської влади до підвладної їй території, яку влада прагне освоїти, асимілювати й підпорядкувати своїм завданням. При цьому територія разом із об’єктами, які на ній існують, мають лише утилітарну цінність. Символічна (історико-культурна, сакральна) цінність їх не визнається, а тому вони підлягають або «перекодуванню» з наданням зовсім нового символічного змісту, або знищенню. Звідси випливає невід’ємна риса російського тоталітаризму — нездоланний потяг до ідеологічної фальсифікації історико-культурного середовища.
Комуністична ідеологія з її маніакальним прагненням все облікувати, розподілити і розпланувати, не могла не знайти адекватного вияву в царині архітектури й містобудування. У радянську добу цій сфері був притаманний містобудівний підхід із приматом урбаністики (вирішення проблем територіального планування і розвитку) над розв’язанням суто архітектурних завдань. Це повністю відповідало комуністичній ідеології тотального планування. Радянська урбаністика та архітектура була зобов’язана задовольняти своїми засобами соціологічну тріаду радянського суспільства: праця — відтворення робочої сили — ідеологія. Цій тріаді відповідала узагальнена архітектурна типологія: завод — житло — клуб.
Тому розпланування теренів кожного реґіону, міста, селища міського типу здійснювалося централізовано. Принципи цього розпланування базувалися на системі державних нормативів, які почали розробляти наприкінці 1920-х. Вони були спрямовані на створення мінімально необхідної для виживання робочої сили соціальної та інженерної інфраструктури. Основою для цього в СРСР була загальнодержавна власність на землю і централізоване народногосподарське планування. Таким чином, стандартність потреб «усередненої людини», які обслуговувалися типовими будівлями, споруджуваними за стабільною (а тому геть відсталою) будівельною технологією — все це ідеально узгоджувалося з принципами надцентралізованої економіки СРСР.
Архітектура — одна з найбільш соціально детермінованих сфер людської діяльності. Проте в СРСР вона була ще й надто політизована. Це виявилося в тому, що головною місією архітектури, як і урбаністики, було директивно визначено «пропаганду й утвердження комуністичного ладу». Й. Сталін висловив своє розуміння завдань радянської архітектури обскурантистською, але по-своєму геніальною метафорою: «Архітектура — мундир держави». Щоправда, як будь-який «по-верхах-хапайко», тобто малоосвічений дилетант, він погано уявляв, яким мав би бути той мундир: старий імператорський йому подобався, але був ідеологічно неприйнятним; водночас багато чого американського йому теж подобалося. З поєднання цих уподобань з’явився вимучений архітекторами (бо бідолахи не знали, як догодити вождю, котрий сам не знає, чого він хоче) сталінський стиль московських висотних будинків початку 1950-х, слабенько відображений також поодинокими спорудами у Ризі, Варшаві, Києві, Харкові. Але ця анекдотична «стилістика» породила естетичний нормативізм зі створенням загальнобов’язкового канону, який відповідав досить примітивним уподобанням комуністичних вождів. Прикметно, що у наступника Сталіна Микити Хрущова уявлення про архітектуру були ще примітивнішими: мовляв, немає ніякої архітектури, а є тільки будівництво. А якась там «краса», з якою носяться небожителі-зодчі — то надмірність, якій не місце у суспільстві, що прямує до комунізму. Так уся архітектура хрущовського десятиріччя стала суцільною «боротьбою з надмірностями». Вона привела не до здешевлення будівництва, як того хотілося владі, а навпаки, до його подорожчання. Тож усе відбулося так, як то завжди було на Московії і сягнуло гомеричних масштабів при так званому соціалізмі: чим більше проти чогось боролися, тим гірше від того потерпали.
Але все це незворотно порушило історично усталені масштабні співвідношення в архітектурному середовищі кожного міста: зменшилася кількість архітектурних домінант і водночас різко збільшилися габарити рядової забудови. Змінено взаємозв’язок та ієрархію семантично різних просторів: сакральних і профанних, домінантних і підпорядкованих. Відбулося повне переакцентування містобудівної структури, але не як наслідок органічного цивілізаційного розвитку, а як результат матеріалізації тимчасової політичної кон’юнктури.
На представлених нижче ілюстраціях показано найхарактерніші взірці радянської урбаністики 1930-х: ідеологічні настанови Сталіна і його вірного Кагановича; забудову Запоріжжя; харківський Держпром; так звану реконструкцію Києва. Звісно ж, Київ потерпів найбільше як «цитадель» українськості.
Серед большевицького урбаністичного непотребу єдиний промінь справжніх таланту й новаторства –— це харківський Держпром. Неспроста номінований Україною у Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО і тому двічі підданий російським ракетним ударам під час російсько-української війни. Держпром у Харкові як столиці УСРР мав важливу ідеологічну місію: унаочнити образ нової республіки –— пролетарської та інтернаціональної, відірваної від національної традиції і спрямованої у майбутнє. Тут найяскравіше представлено основні прийоми стилю конструктивізму, що ламали усталені сторіччями архітектурні традиції: вільний план, пласкі дахи, стрічкове засклення вікон, відсутність декору. Завдяки цьому архітектурна композиція Держпрому виразна й неповторна. Це найбільша у світі будівля у стилі конструктивізму. Завдяки розташуванню її у нагірній частині Харкова весь ансамбль забудови майдану Свободи, в якому Держпром є головним, створює неповторний урбаністичний образ цього міста, який високо цінується в Україні та саме тепер здобуває міжнародне визнання.
Тож підходячи з позицій історизму до проблематики російсько-большевицької урбанізації України, маємо розуміти, що ми –— мешканці посткомуністичної країни, котрі уціліли на руїнах після невдалого завершення всесвітньо-історичного експерименту. І мусимо давати собі раду з довготривалими наслідками тих трагічних процесів, на які ще й нашаровуються трагедії сучасності.
Галерея
Джерело всіх ілюстрацій: Вечерський В. Україна: трагічна урбанізація // Українська культура. 2014. № 4 (1024). С. 52–55.
Й. Сталін і Л. Каганович над «Сталінським планом реконструкції Москви», який став канонічним зразком для урбаністики в СРСР. Радянський плакат 1935 р.
Проєкт Третього кварталу Шостого селища у Запоріжжі. 1933 р.
Перетворення Харкова на «соціалістичне місто»: руйнування Миколаївської церкви у 1929 р.
Площа Дзержинського і Держпром у Харкові. Німецький аерофотознімок часів Другої світової війни
Площа Дзержинського і Держпром у Харкові. Німецька аерофотоз’йомка 1941 р.
Комплекс будівель Держпрому в Харкові
Фрагмент Держпрому
Київ. Вигляд з дзвіниці Софії Київської на Софійську площу, Володимирський проїзд і Михайлівський Золотоверхий монастир, який почали руйнувати для реалізації радянського плану реконструкції центру Києва. Фото травня 1935 року
Ескізний проєкт нового урядового центру Києва на місці Михайлівського Золотоверхого монастиря. Архітектор І. Фомін, 1935 р.
Література
- Станиславский А. Планировка и застройка городов Украины. Киев : Будівельник, 1971. 266 с.
- Геврик Т. Проєктування і реконструкція Києва в 1930-их роках та їхні наслідки // Сучасність. 1984. № 7–8 (279–280).
- Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917–1941 рр.): Джерелознавче дослідження. Київ, 1999. 448 с.
- Вечерський В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико-містобудівних пам'яткоохоронних досліджень населених місць. Київ : НДІТІАМ, 2003. 560 с.
- Вечерський В. Україна: трагічна урбанізація // Українська культура. 2014. № 4 (1024). С. 52–55.
Автор
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 30.10.2025
