Бальфур, Артур Джеймс

Ба́льфур, А́ртур Джеймс [Балфур; англ. Balfour, Arthur James; титулування — перший граф Бальфур-Віттінгемський, віконт Трапрейн (англ. 1st earl of Balfour of Whittingehame, Viscount Traprain); 25.07.1848, м. Віттінгем, Шотландія, Велика Британія — 19.03.1930, м. Вокінг, графство Суррей, Велика Британія] — державний діяч, дипломат, багатолітній лідер консервативної фракції у британському парламенті, прем’єр-міністр Великої Британії (1902–1905), автор документа, що сприяв створенню єврейського осередку в Палестині (Бальфура декларації 1917), член Лондонського королівського товариства (з 1888).

Життєпис

Походив із заможної аристократичної родини з вищих британських кіл (старший син, третій із 8 дітей).

Здобув освіту в Ітонському коледжі (1861–1866), 1869 закінчив з відзнакою Трініті-коледж Кембриджського університету.

1874 увійшов до британського парламенту як член Консервативної партії від Гартфорда, розпочав політичну кар’єру. У 1874–1922 — член Палати громад, з 1922 — член Палати лордів.

1878–1880 — особистий секретар свого родича (дядька) Р. Гайскон-Сесіла маркіза Солсбері (1830–1903; Велика Британія), у подальшому став його «правицею» і провадив його політичну лінію в Палаті громад. Працював у першому — третьому кабінетах за прем’єрства Солсбері: займався справами місцевого самоврядування (1885–1886), призначений членом Таємної ради (з 1885), був міністром у справах Шотландії (з 1886), першими міністром у справах Ірландії (1887–1891), першим лордом Казначейства (1891–1892, 1895–1902) і лідером Консервативної партії у Палаті громад (з 1891; у 1892–1894 — лідер опозиції). Після виходу лорда Солсбері у відставку (1902) посів пост прем’єр-міністра в цьому ж кабінеті (12.07.1902–04.12.1905). Лорд-хранитель Малої печатки (1902–1903). Був змушений піти у відставку, проте лишався офіційним лідером партії до листопада 1911.

Зажив слави як оратор у парламентських дебатах.

У роки Першої світової війни був першим лордом Адміралтейства (1915–1916, наступник В. Черчілля на цій посаді), міністром закордонних справ (1916–1919); двічі (1919–1922, 1925–1929) обіймав посаду лорда-голови Таємної ради.

1922 отримав від короля титули графа Бальфура й віконта Трапрейна. Залишався на політичній службі до кінця життя.

Діяльність

Як особистий секретар лорда Солсбері супроводжував того на Берлінському конгресі 1878, що переглядав умови мирного договору по завершенні російсько-турецької війни 1877–1878. Отримав перший досвід у царині політики міжнародної й дипломатії.

На посаді першого міністра у справах Ірландії виявив себе рішучим противником ірландських національно-патріотичних сил та їхніх зусиль досягти автономії Ірландії. За жорстокість у придушенні ірландського повстання 1886 отримав прізвисько «Кривавий Бальфур». Згодом (у третьому кабінеті) визнав політичну доцільність реформи місцевого самоврядування в Ірландії (відповідний закон ухвалено 1898), охарактеризував ірландський вектор політики нового уряду як «убивство самоуправління добротою» (англ. «killing home rule with kindness»). На посаді прем’єра став одним із ініціаторів англо-японського союзу (1902) та угоди між Великою Британією й Францією (1904), що стала основою Антанти. Серед інших його здобутків як очільника уряду називають:

• переможне завершення англо-бурської війни (1899–1902), включення 1902 бурських республік до складу Британської імперії;
• прийняття закону про освіту, який реформував місцеве управління початковими і середніми школами (т. з. закон Бальфура; 1902);
• схвалення акту земельного права в Ірландії (1903);
• створення Комітету імперської оборони (1904) і підтримка військово-морських реформ, що відіграло важливу роль у готовності імперії до Першої світової війни.

Спроба розв’язати проблему дефіциту робочої сили на шахтах Південної Африки ввезенням працівників з Китаю спричинила протести гуманітарного характеру (через важкі умови утримання шахтарів). Назагал внутрішня політика Бальфура не була популярною. Крім того, прем’єрство позначено серйозними конфліктами з членами уряду, насамперед із А. Н. Чемберленом (1903 вийшов зі складу кабінету).

Від 1906, після зустрічі з лідером англійського сіоністського руху лордом Л. В. Ротшильдом (1868–1937), називав себе прихильником сіонізму. Лист Ротшильду від 02.11.1917, яким Бальфур обіцяв всебічну підтримку британського уряду у справі створення національного осередку єврейського народу в Палестині (Бальфура декларація 1917), став історично значущим документом, дав імпульс створенню Держави Ізраїль.

Очолив делегацію Великої Британії в Лізі Націй на Вашингтонській конференції 1921–1922.

Як лорд-президент ради він підготував рапорт (див. Бальфура декларація 1926), який було покладено в основу Вестмінстерського статуту (1931), що регламентував стосунки Великої Британії та її домініонів.

Праці

Цікавився науковими й філософськими проблемами. 1879 опублікував працю «Захист філософського сумніву» (англ. «A Defence of Philosophic Doubt»), в якій міркував про засади філософського скептицизму, доводив значення акту віри для наукового знання (а не тільки для релігії й теології). Автор праць «Нариси та звернення» («Essays and adresses»; 1893), «Засади віри» («The foundation of belief»; 1895), серії лекцій «Теїзм і гуманізм» («Theism and Humanism»; 1914, перевидано 2000). Дослідники вказують на актуальність аргументів Бальфура для сучасної полеміки в галузі філософії релігії.

Залишив мемуари (не завершені), які опубліковані посмертно.

Визнання

Нагороджений Орденом Заслуг (Велика Британія; 1916) з правом додавання літер «OM» після свого імені (від англ. Order of Merit). Кавалер Ордену Підв’язки. Пер Англії (з 1922).

Член Лондонського королівського товариства (з 1888), член (з 1902) і президент (1921–1928) Британської академії, іноземний член французької Академії моральних і політичних наук (з 1919).

Почесний доктор права університетів Ліверпуля (1909), Шеффілда (1912), Лідса (1924; усі — Велика Британія). Почесний доктор літератури університету Торонто (1917, Канада).

На честь діяча названі вулиці у різних містах Ізраїлю (Єрусалимі, Тель-Авіві тощо), місто у пров. Мпумаланга (ПАР, засноване 1898, перейменоване на Балфур у 1905).

1967 на честь 50-ліття Декларації Бальфура 1917 в Ізраїлі випущено поштову марку.

Цитата

«13 червня 1910 р. Артур Джеймс Бальфур прочитав у Палаті громад лекцію про “проблеми, яким нам доводиться давати раду в Єгипті”… Він говорив з авторитетністю одного з найстарших членів парламенту, колишнього приватного секретаря лорда Солсбері, колишнього першого міністра у справах Ірландії, колишнього міністра у справах Шотландії, колишнього прем’єр-міністра, ветерана численних заморських криз, здобутків та перемін. Бальфур завжди брав активну участь у справах імперії: він служив королеві уже в 1876 p., коли її було проголошено імператрицею Індії; він посідав дуже впливове становище під час війни в Афганістані та війни із зулусами, під час британського вторгнення в Єгипет у 1882 p., загибелі генерала Ґордона в Судані, Фашодського інциденту, битви під Омдурманом, англо-бурської війни, російсько-японської війни. Його надзвичайно високе суспільне становище, його енциклопедична освіченість і гострий розум — він міг писати на такі розмаїті теми, як Берґсон, Гендель, теїзм і ґольф, — його освіта, здобута в Ітоні та в Трініті-коледжі, Кембридж, і його очевидний вплив на імперську політику — усе це надавало величезної ваги та переконливості тому, що він говорив у Палаті громад…».

Цит. за: Саїд Е. В. Орієнталізм / Пер. з англ. В. Шовкун. Київ : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001. С. 46.

Праці

• Theism and Humanism / Еd. M. Perry. 2nd ed. Inkling Books, 2000. 204 р.
• Short W. M. Arthur James Balfour as Philosopher and Thinker: A Collection of the More Important and Interesting Passages in His Non-political Writings, Speeches, and Addresses, 1879–1912 Wentworth Press, 2016.

Література

1. Zebel S. H. Balfour: A Political Biography. Cambridge : Cambridge University Press, 1973. 312 р.
2. Root J. D. The Philosophical and Religious Thought of Arthur James Balfour (1848–1930) // Journal of British Studies. Vol. 19. No. 2. Р. 120–141.
3. Mackay R. F. Balfour, Intellectual Statesman. Oxford : Oxford University Press, 1985. 388 р.
4. Green E. Balfour. London : Haus Publishing, 2006. 160 р.
5. Adams R. J. Q. Balfour: The Last Grandee. John Murray, 2007. 479 р.
6. Мadigan T. The Paradoxes of Arthur Balfour // Philosophy Now. 2010. Is. 81 Р. 48–49. URL: https://philosophynow.org/issues/81/The_Paradoxes_of_Arthur_Balfour
7. Schneer J. The Balfour Declaration: The Origins of the Arab-Israeli Conflict. New York : Random House, 2010. 480 р.

Автор

А. В. Арістова

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 24.06.2023