Архітектура Албанії

Албанія нещодавно була однією з найзакритіших країн світу, приблизно такою самою, як Північна Корея. При цьому, на відміну від східноазійської «посестри», країна містилася у центрі Європи посеред нормальних держав. Усе, що чуєш та читаєш про Албанію, знеохочує до мандрів туди. Тож краще потрапити в країну на короткий час, наприклад, заїхати туди із сусідньої Чорногорії. І відчути себе ніби у фантастичному фільмі: в епоху горбачовської перебудови в СРСР у радянському кінематографі був популярним сюжет про сучасників, котрі якимось дивом потрапляють у минуле — у страшну добу Сталіна. Щось подібне відчуваєш і в Албанії, в якій «повномасштабний» сталінізм тривав не до 1953, як у СРСР, а до 1985 р., коли помер їхній комуністичний вождь Енвер Ходжа — найправовірніший послідовник Леніна і Сталіна. При ньому в країні було заборонено геть усе — від приватної власності й сучасних засобів комунікації — до релігії. Причому остання заборона була найбільш принциповою, бо за крашанку, знайдену перед Великоднем, саджали до в’язниці, а за таємне охрещення дитини чи за проведення літургії священника могли розстріляти. Заборона на релігію стосувалася однаковою мірою усіх — і християн, і мусульман.

А що ці жахіття — не вигадка антикомуністичної пропаганди, у тому може переконатися кожен, хто вміє бачити й аналізувати архітектуру, яка є, за словами М. Гоголя, об’єктивним літописом світу. Перше, що дивує у містах і селах Албанії — відсутність пам’яток сакральної архітектури: усі наявні мечеті, православні церкви та римо-католицькі костели тут збудовано наприкінці 20 — на початку 21 ст., тобто вже після падіння тоталітарного режиму. Бо майже всю стару релігійну архітектуру було знищено. У цьому албанські комуністи виявилися незрівнянно ретельнішими й послідовнішими, ніж радянські, які, приміром, Михайлівський Золотоверхий собор знищили, а Софію Київську — ні. Щоправда, албанським товаришам було легше, бо країна у них набагато менша, ніж СРСР, тому «зачистку» вони довели до логічного кінця. Хіба що в якихось глухих закутках уціліло кілька старовинних мечетей і церков.

Один із небагатьох винятків — стару мечеть — можна побачити на площі Скандербега — центральній у столичному місті Тірана. Названа вона на честь албанського князя, найбільшого національного героя, який насправді називався Георгій Кастріоті (1405–1468). Він був турецьким яничаром і переходив із православ’я в іслам, а потім навпаки; побував також і римо-католиком. Ця постать прикметна тим, що була вельми популярною у Європі ранньомодерної доби, і приміром нашого Богдана Хмельницького сучасники часто порівнювали зі Скандербегом, у тому числі й в офіційній промові під час похорону гетьмана в Чигирині 1657. До речі, Скандербег — це дуже непростий псевдонім: у перекладі з місцевої мови це означає «Олександр Македонський». Справа в тім, що албанський князь успішно воював проти найстрашнішого завойовника своєї епохи — султана Османської імперії Мехмеда ІІ, якому підкорився Константинополь.

Тож площа Скандербега з пам’ятником йому — це квінтесенція албанської історії та культури. На велетенському, як футбольне поле, невпорядкованому майдані тлом для кінної постаті героя (1950-ті, скульптор Я. Пачо) слугує єдина мечеть, яку дивом збережено з кінця 18 ст. — Етем Бей (1789). Навряд чи можна назвати її повноцінною архітектурною пам'яткою, оскільки споруду позбавлено просторового контексту. Вона — як унікальний музейний експонат у вітрині: відреставрована, зберігся навіть поліхромний розпис на фасаді та в інтер'єрі. Проте її теперішнє оточення — це справжнє «архітектурне звалище», де в небачено парадоксальному сусідстві зійшлися: ратушна годинникова вежа — все, що залишилося від споруди колишнього міського самоврядування 19 ст.; витвори італійської фашистської архітектури доби Муссоліні; радянський архітектурний соцреалізм. Його представляє Палац культури, тепер Оперний театр. Перший камінь у його фундамент заклав 1959 Микита Хрущов, а завершували будівництво китайські архітектори 1963 (тоді СРСР розсварився і з Албанією, і з Китаєм, але Албанія посваритися з Китаєм іще не встигла). І над усім цим панує американський хмарочос початку 21 ст. із рекламою американського шпиталю як єдиного шансу на порятунок життя в умовах посттоталітарної «безкоштовної медицини».

Було б великою і наївною помилкою вважати, що принципова антирелігійність колишнього албанського режиму була прямим втіленням догматів марксизму-ленінізму. Насправді тут комуністична доктрина химерно поєдналася з національною специфікою. Подиву гідно, як вишукано ідеологія Маркса–Леніна–Сталіна зуміла паразитувати на природному прагненні албанців до національного самовизначення. Це прагнення стало необорним від початку 20 ст. Саме тоді серед діячів національного відродження визріло переконання, що жодна з великих світових релігій не годиться для албанців, які спочатку були православними, а потім, під впливом 500-літнього перебування в Османській імперії, стали мусульманами. Отже, було визнано небезпечними для національної ідентичності: іслам — як релігію колишніх поневолювачів; православ’я — як державну релігію короткочасних окупантів — Сербії та Чорногорії, а також Греції, яка нібито претендувала на домінування в Албанії. Пізніше додалося негативне ставлення до католицизму як релігії новітніх окупантів — фашистської Італії. Унаслідок цього з’явилося майже блюзнірське гасло «Наша релігія — албанізм». Тобто націоналізм, доведений до рівня релігійної віри. Після цього комуністичному вождю Енверу Ходжі, колишньому студенту французького університету Монпельє, залишилося тільки цинічно підсумувати: «У албанців немає богів, але є ідеали — це ім’я і справа Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна».

Тож сьогодні албанці — примусові атеїсти в кількох поколіннях — шукають і обирають свою конфесійну приналежність в умовах формальної демократії західноєвропейського зразка. Свідченням цього є мечеті, костели й православні церкви, які нерідко будують поряд. Вони досить якісні за своїми архітектурними вирішеннями. Кожен український архітектор може метафорично «зняти капелюха» перед колегами, які створили ці споруди.

Уявлення сусідів-сербів про албанців як ісламських фанатиків не відповідають дійсності, бо в самій Албанії найактивніше діє Римо-католицька церква, від неї намагається не відставати й Православна. Крім того, найшанованішою людиною в Албанії є всесвітньовідома черниця мати Тереза (вже покійна) — католицька свята, етнічна албанка з Північної Македонії. Пам’ятники їй стоять у багатьох містах Албанії, і ставлення до них дуже тепле і неформальне.

Той, хто жив у СРСР, протягом усього перебування в Албанії не може позбутися дивного враження, що опинився у Радянському Союзі. Це парадокс: і не тільки тому, що Албанія вже понад півтора десятиріччя є членом НАТО, а й тому, що албанське керівництво порвало всі стосунки з Кремлем ще на початку 1960-х. Проте квіти зла, насаджені тут емісарами Сталіна протягом лише одного повоєнного десятиріччя (1945–1955), розрослися так буйно, як будяки на незораних полях. Саме тут, на Балканах, починаєш розуміти, наскільки ефективним був сталінський режим у просуванні свого способу життя на все нові й нові території.

Усе архітектурне середовище тут — суто радянське, з характерною для «совєтчини» бутафорською монументальністю, фальшивим пропагандистським пафосом і зневагою до людської особистості. Попри те, що соціалістична епоха нібито відійшла в минуле, повсюдно можна зустріти зразки так званої монументальної пропаганди — від величезного поліхромного панно на фасаді Національного історичного музею на площі Скандербега до барельєфа на фасаді адміністративного будинку на бульварі Мучеників нації (так тепер називається центральна магістраль Тірани). В Інтернеті ці витвори монументального мистецтва розцінюють як зразки «агресивного націоналізму». Хоча якщо на національному червоному прапорі чорного двоголового орла замінити на серп і молот — отримаємо типово радянський артефакт. Але внутрішня агресія — прикмета, підмічена цілком слушно, і вона є суттю цього псевдомистецтва. Привертає увагу, як і було задумано замовниками й авторами, скульптурний барельєф на фасаді адміністративної будівлі доби тоталітаризму на тому ж бульварі Мучеників нації. Якщо добре придивитися, то «албанські трудящі» тут нічим не відрізняються від «радянських трудящих», яких бачимо на численних зразках радянського монументального мистецтва і в Україні, і на інших теренах колишнього СРСР.

Те, що так яскраво оприявнено в столиці, є і в провінції, зокрема у Шкодері — одному з найстародавніших міст Європи, столиці Іллірії античної доби. Завдяки короткочасному перебуванню його у складі Австро-Угорщини тут центральна пішохідна вулиця чимось нагадує нашу Коломию. Хіба що в Коломиї немає мечеті з мінаретом у кінці вулиці. Проте ця вулиця — єдиний фрагмент історичного середовища, який добре збережено й добре упорядковано. Решта міської забудови викликає відчуття майже фізіологічної відрази — настільки все занедбано й засмічено. Видно, що люди ненавидять те просторове середовище, в якому вони змушені жити, і не бачать сенсу в його покращенні. Але в Тірані, як і в кожній столиці, все виглядає більш респектабельно. Проте і там райони масової житлової забудови часів соціалізму — такі ж недолугі, як і ті, що були в Україні за радянської доби.

В історії албанської архітектури є ще одна парадоксальна сторінка: фундаментом соціалістичного будівництва там стала… архітектура фашистської Італії! Складно усвідомити, як за дуже короткий період 1920-х — 1930-х італійським зодчим удалося закласти основу розпланувальної системи Тірани як столичного міста й залишити по собі так багато першокласних архітектурних витворів. Їхню справу безпосередньо продовжували радянські архітектори, яких присилав сюди Сталін. І якщо у Римі чи Мілані серед архітектурних шедеврів світового рівня зодчество епохи Муссоліні дещо губиться, то в Тірані воно є своєрідним камертоном, важливим чинником архітектурно-мистецької своєрідності міста.

У Тірані класичним взірцем архітектури часів фашистської окупації є комплекс будівель ректорату місцевого університету на площі Італії. Це скромне, але якісне, провінційне відлуння амбіційної італійської архітектури часів Муссоліні. Виявляється, фашисти на окупованих ними територіях будували університети! Дива, та й годі!

Ще цікавіша — група адміністративних будівель довкола площі Скандербега. На початку 21 ст. муніципалітет Тірани, очолюваний професійним дизайнером, вирішив розфарбувати їхні неокласицистичні фасади в яскраві барви. Внаслідок цього (і зовсім неочікувано) вони стали схожими на вихідців із зовсім іншої історичної доби — постмодернізму, як, приміром, будівля Міністерства оборони: враження таке, ніби до її проєктування приклав руку славнозвісний Роберт Вентурі — «гуру» американського постмодернізму 1970-х.

Архітектурні наслідки падіння комуністичного режиму найбільш наочні в Тірані, і саме у сфері організації архітектурного середовища. Адже формування і розвиток цього середовища — завдання неспівмірно складніше, ніж створення окремого архітектурного шедевра. І тут спостерігаються дві тенденції, причому обидві — негативні.

З одного боку, бачимо випадкове й негармонійне поєднання поодиноких збережених будівель 19 ст. із сучасними банальними багатоповерхівками та навіть хмарочосами. Характерним прикладом є Сараєт — колишній особняк, зведений 1837; тепер це популярний ресторан — рідкісна пам’ятка минулого, оточена зусібіч банальними сучасними спорудами.

З іншого боку — зведений замість знищеного владою 1967 православний кафедральний собор Воскресіння Христового Албанської Православної Церкви. Збудований протягом 2004–2012 за проєктом грецької архітектурної фірми із Нью-Йорка «Papadatos Partneriteti LLP Architects», яка виграла 2002 міжнародний архітектурний конкурс. Храм традиційний і водночас цілком сучасний, оригінальний і надміру монументальний. Йому б місце — посеред якогось центрального майдану. Натомість його буквально сховано серед прилеглої забудови так, що й зафотографувати складно. Ситуація дивовижно схожа на нашу, українську: огидні витвори архітектурного убозтва виставляються напоказ і буквально лізуть межи очі, тоді як справжні високомистецькі твори бувають приховані серед дисгармонійного оточення.

Але епохальним символом Албанії є так звана піраміда в Тірані. Так місцеві називають меморіал Енвера Ходжі, збудований 1988 за проєктом його доньки-архітектора. Після падіння тоталітарного режиму червону п’ятикутну зірку з верхівки піраміди скинули; помпезну, в дусі єгипетських фараонів, експозицію меморіального музею ліквідували і в споруді відкрили бар та дискотеку зі знущальною назвою «Мумія». Це надто прозорий натяк на народні легенди про те, що тіло померлого вождя забальзамували, поклали в меморіалі як у мавзолеї, а згодом звідти винесли. Насправді ж тлінні останки диктатора було перепоховано на міському кладовищі, але їх не бальзамували. Тож «албанська мумія» — то міф, масово розтиражований в інформаційному середовищі. Після декомунізації споруду використовували по-різному, вона навіть була складською базою НАТО під час війни у колишній Югославії. Натепер демонстративно занедбана, обмальована графіті бетонно-скляна кругла піраміда здається приреченою на знищення. Тривала суспільна дискусія щодо подальшої долі архітектурного символу тоталітаризму завершилась 2011 рішенням парламенту: піраміду знести і на її місці спорудити нову будівлю парламенту, приурочивши це до 100-річчя з часу визволення країни від 500-літньої турецької неволі. Проголошення незалежності Албанії відбулося 28.11.1912 (до речі, Енвер Ходжа був племінником одного з тих, хто підписав акт про незалежність). Отже 100-річчя відсвяткували 28.11.2012. Проте й дотепер, попри залучення до проєктування всюдисущих китайців, немає жодних ознак того, що рішення парламенту хоч колись буде виконано. А над пірамідою уже височить багатоповерхівка Райфайзенбанку як символ перемоги міжнародного фінансового капіталу над комуністичним обскурантизмом.

Галерея

Джерело усіх графічних ілюстрацій: Вечерський В. В.

Албанія. Мечеть Етем Бей на площі Скандербега в Тірані — єдиний збережений зразок історичної сакральної архітектури
Албанія. Площа Скандербега в Тірані
Албанія. Православний собор Різдва Христова у Шкодері, збудований 2000 р. у неовізантійській стилістиці
Албанія. Мечеть Абу Бакра у Шкодері, збудована 1995 р. у стилістиці османської архітектури, характерної для Туреччини
Албанія. Національний історичний музей на площі Скандербега в Тірані з поліхромним панно на головному фасаді
Албанія. Скульптурний барельєф на фасаді адміністративної будівлі доби тоталітаризму на бульварі Мучеників нації в Тірані
Албанія. Будівлі ректорату Тіранського університету на площі Італії
Албанія. Будинок Міністерства оборони в Тірані — взірець італійської фашистської архітектури 1930-х, на початку 20 ст. за допомогою яскравих барв «переакцентований» і наближений до стилістики постмодернізму
Албанія. Сараєт у Тірані — колишній особняк, зведений 1837
Албанія. Тірана. Кафедральний собор Воскресіння Христова
Албанія. Піраміда в Тірані — колишній меморіал Енвера Ходжі