Історик української архітектури Тетяна Трегубова
 | Стаття не входить до енциклопедії. |
Тетяна Олександрівна Трегубова належить до невеликої когорти тих фахівців, котрі за умов російської окупації України «тихою сапою» підготували ґрунт для створення української національної історії архітектури як важливого складника у формування української ідентичності; потім цю історію написали й оприлюднили, а опісля – ще й виховали послідовників, для яких самостійницькі постулати, немислимі за часів СРСР, є звичною основою діяльності.
Зміст
Життєпис
Тетяна Олександрівна Трегубова народилася 01.12.1937 у м. Запоріжжі. Її батько Олександр Григорович Трегубов у 1947–1949 був керівником будівництва, а протягом 1949–1958 — першим директором Запорізького трансформаторного заводу, який забезпечував виробництво понад 40 % усіх трансформаторів у СРСР. Тепер цей завод має настільки неоціненне значення для України, з огляду на реалії російсько-української війни, що на її початку держава націоналізувала це стратегічне підприємство. З ініціативи О. Трегубова у 1954 для дітей працівників заводу збудовано заводським коштом школу № 22 — одну з найперших середніх шкіл в Україні (до того будували, переважно, школи-восьмирічки). Рішенням виконкому Запорізької міської ради від 21.12.1993 № 500 вулицю, на якій стоїть школа, названо іменем Олександра Трегубова, а на шкільній будівлі встановлено анотаційну дошку з його портретом.
У 1954–1960 Т. Трегубова навчалася на архітектурному факультеті Київського державного художнього інституту у навчально-творчій майстерні доцента Петра Федоровича Костирка (1897–1982) — учня і співавтора видатного українського архітектора й художника Василя Григоровича Кричевського (1873–1952). Темою її дипломного проєкту був басейн для плавання у Києві. Отримавши диплом, від жовтня 1960 працювала архітектором в авторитетному інституті «Діпромісто», де були зосереджені так звані генпланісти (у західній традиції їх називають урбаністами) — справжня інтелектуальна еліта архітектурного цеху. Проте там молода архітекторка не затрималася, бо одразу ж знайшла значно цікавішу для себе сферу, пов'язану з архітектурною спадщиною. Від березня 1961 Т. Трегубова — архітектор Республіканських спеціальних науково-реставраційних майстерень при Держбуді УРСР (ця установа була попередницею сучасного інституту «УкрНДІпроєктреставрація»). Там її творче становлення пов'язане з постатями класиків української реставрації повоєнної доби Маріоніли Мойсеївни Говденко (Александрової; 1918–2012) та Євгенії Іванівни Лопушинської (1920–1995). Протягом 1962–1963 Т. Трегубова брала участь у роботі з нагляду за розбиранням, фіксацією та вивченням руїн Успенського собору Києво-Печерської лаври. Два роки практичної роботи з пам'ятками архітектури породили зацікавленість історико-теоретичною проблематикою і зумовили наступну, й фактично – останню зміну місця роботи: з травня 1963 р. Т. Трегубова — старший архітектор відділу історії українського мистецтва Науково-дослідного інституту теорії і історії архітектури та будівельної техніки. Згодом цей інститут неодноразово змінював свої найменування й підпорядкування (протягом 1970–1980-х інститут називався КиївНДІТІ — Науково-дослідний інститут теорії, історії та перспективних проблем радянської архітекути у м. Києві й підпорядковувався напряму Москві — Держцивільбуду СРСР). Але Т. Трегубова, попри всі негаразди, працюватиме в ньому аж до ліквідації в 2007. Тож надалі, щоб не ускладнювати текст різними назвами установи, в якій і автор цього тексту працював разом із Тетяною Олександрівною, називатимемо її просто інститутом.
У листопаді 1964 Т. Трегубова поступила в очну аспірантуру цього ж інституту, яку успішно закінчила в грудні 1967, повернувшись на посаду молодшого наукового співробітника в сектор історії архітектури. Його очолював кандидат архітектури Юрій Панасович Нельговський (1918–1983) — авторитетний історик архітектури, котрий був науковим керівником кандидатської дисертації Т. Трегубової «Розпланування середньовічного Львова (досвід історико-містобудівного аналізу)», підготовленої до захисту в 1971 за спеціальністю «Теорія та історія архітектури». Це одна з тих рідкісних кваліфікаційних робіт, вагомі наукові результати якої змінили уявлення сучасників про характер і закономірності середньовічного містобудування на наших теренах.
Оскільки праця виявилася непересічною, то і з визнанням її закономірно виникли проблеми. Текст і графічні матеріали переглянув Микола Варфоломійович Баранов (1909–1989) — типовий «архітектурний генерал» радянської доби: Народний архітектор СРСР, колишній академік, віце-президент, академік-секретар Академії будівництва і архітектури СРСР, актуальний на той час заступник голови Державного комітету цивільного будівництва і архітектури при Держбуді СРСР, якому підпорядковувався й інститут. Прочитавши про те, що середньовічний Львів розплановано й забудовано з дотриманням виявлених Т. Трегубовою досить жорстких правил і нормативів, колишній головний архітектор м. Ленінграда обурився: «Які правила забудови, які нормативи могли бути в середньовіччі?! — Тоді як хотіли, так і будували!». Це на деякий час затримало захист дисертації. Він успішно відбувся у червні 1973 у спеціалізованій вченій раді Інституту історії мистецтв Міністерства культури СРСР у Москві.
Після цього розпочався період найактивнішої фахової діяльності Тетяни Олександрівни, наслідки якої стали вагомим внеском у двох професійних сферах:
- історії архітектури України;
- охорони архітектурної та містобудівної спадщини.
У такій послідовності ми їх і розглянемо, з'ясувавши перед тим дві принципові обставини: чим був інститут, в якому Т. Трегубовій довелося працювати 44 роки, і чому це вона — фаховий і успішний історик архітектури — мала перейматися не науковими, а суто практичними проблемами збереження архітектурної та містобудівної спадщини?
Ще зі сталінської доби інститут вважали таким, що відповідає за «правильну» ідеологію у сфері архітектури. У його офіційній назві першим стояло слово «теорія», потім – «історія». Як колишній працівник того ж інституту автор цього тексту засвідчує: усі ми розуміли, що теорії без історії не буває, як і навпаки – історії без теорії, бо вони немов сіамські близнюки. Біда була в тому, що ніхто гаразд не розумів — чим є теорія архітектури. Григорій Никонович Логвин (1910–2001), з яким приятелювала Т. Трегубова, практикував свою улюблену розвагу в інституті: зайти у сектор теорії архітектури і з єзуїтською усмішкою довести його працівникам за законами формальної логіки, що вони займаються тим, чого немає, бо «ніякої теорії архітектури нема й не може бути». Колись завідувач цього сектора – радянський диверсант із НКВД (часів німецько-радянської війни 1941–1945), Герой Радянського Союзу, кандидат архітектури Семен Павлович Тутученко (1913–1994), усвідомлюючи хисткість науково-теоретичних позицій свого підрозділу, прославився геніальним формулюванням: «Відсутність конкретних знань ми маємо компенсувати глибиною теоретичної думки». Т. Трегубова ставилася до таких «теоретиків» поблажливо, як до убогих розумом юродивих (таким же було і її пізніше ставлення до балаболів молодшого покоління — так званих «методологів», послідовників сумнозвісних батька і сина Щедровицьких та їхнього учня С. Кирієнка).
Стосовно фундаментальної проблематики теорії та історії архітектури, особливо всесвітньої, то в інституті її просто не було. Дозовано допускалася публікація окремої фактографії, тоді як будь-які концептуальні побудови, узагальнення, висновки, наукові гіпотези негласно заборонялися — бо це вважалося прерогативою центрального інституту у Москві (ЦНИИТИА — Центральний науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури). А в Києві лютувала не так радянська цензура, як її добровільні помічники. Т. Трегубова застала тут дивну «інституційну пам'ять»: довголітній директор інституту Григорій Володимирович Головко (1900–1982) своїм підлеглим… категорично забороняв публікувати результати досліджень: «ви щось там напишете, а мені потім відповідати». Тож керівництво намагалося культивувати в інституті наукову й творчу безплідність, основні заповіді якої були навіть сформульовані, хоча й жартома, але письмово:
Якщо можеш не писати – не пиши.
Якщо написав – не публікуй.
Якщо опублікував – відмовся.»
Тодішній відомчий російськомовний фольклор підкреслював марність і безглуздість установи, обігруючи її російську абревіатуру КиевНИИТИ «Чтобы никуда не идти, мы пойдем в НИИТИ». У середовищі колег, які звикли жити й діяти за такими «правилами», Тетяні Олександівні з її прямою і вибуховою вдачею, довелося відстоювати свої наукові позиції. І тим не менше, правдивим залишається висновок, зроблений нашим з нею вчителем Юрієм Сергійовичем Асєєвим (1917–2005): «цей інститут — найкраще місце, щоб займатися наукою» (з цього випливає висновок, що всі інші місця були ще гіршими). Тепер, через багато років після завершення тієї історичної доби розумієш, що те місце зробили найкращим для науки конкретні вчені — Т. Трегубова та її колеги й однодумці — Ю. Нельговський, Г. Логвин, О. Годованюк, Євген Васильович Тиманович (1924–2019), пізніше — Євген Євгенович Водзинський (1938–2014) та інші. Ю. Нельговський як керівник сектору історії архітектури дорадянського періоду підтримував у колективі досить вільний режим як необхідну умову успішної наукової діяльності. Автора цього тексту як новачка у 1983 Т. Трегубова навчала: «тут можна місяцями не ходити на роботу, але на зборах, засіданнях, нарадах і звітах — присутність обов'язкова!» Сьогодні це всім відома тривіальна істина: не має особливого значення, як ти працюєш, — важливо, як ти вмієш презентувати свою роботу і її результати.
А навіщо було історикам архітектури займатися практичними питаннями охорони архітектурної спадщини та історичних міст? Тут варто зазначити суто радянський феномен, якого не знають цивілізовані Європа й Америка. Там є чіткий розподіл праці між фахівцями різних (принципово різних!) спеціальностей: історики архітектури й історики мистецтва академічно вивчають свій предмет і об'єкт в університетах, інших наукових і музейних закладах. Пам'яткоохоронці ж займаються практичними й методичними питаннями збереження пам'яток у різних державних, громадських та приватних пам'яткоохоронних структурах. Ці спеціалізації ніколи не змішуються, бо вони різні! І тільки в ненормальних умовах СРСР і посткомуністичної України історики архітектури змушені перейматися проблемами охорони пам'яток архітектури, бо інакше через деякий час їм не залишиться об'єктів для вивчення! Цю сентенцію можна вважати жартом, але в ньому є гірка правда. Бо саме історики архітектури, як найсвідоміші громадяни, завжди були і є найпершими захисниками пам'яток та історично сформованого архітектурного середовища. За радянської доби то було складно й небезпечно – бо влада нищила архітектурну спадщину з ідеологічних підстав. Та й зараз це – тяжка і невдячна праця, внаслідок домінування комерційних інтересів і байдужості держави. Тож працюючи у цій царині, Т. Трегубова стала автором проектів: історико-архітектурного заповідника у м. Львові (1970), забудови центру м. Переяслава Київської області (1972), зон охорони пам'яток архітектури м. Києва (1978), генерального плану і проекту детального планування центру м. Феодосії (1980), а також аналогічних проектів щодо кількох інших міст, про що детальніше — далі.
В інституті Тетяна Олександрівна пройшла шлях від молодшого до провідного наукового співробітника й завідувачки сектору історико-містобудівних досліджень. У 1985 р. рішенням Вищої атестаційної комісії при Раді Міністрів СРСР їй присвоєно вчене звання старшого наукового співробітника за спеціальністю «Теорія і історія архітектури». У 2000 за особливі заслуги у розвитку історії архітектури рішенням ученої ради інституту їй присуджено звання «Почесний доктор НДІТІАМ». У 2007 за участь у підготовці видання «Історія української архітектури» Т. Трегубову в складі авторського колективу відзначено Державною премією України в галузі архітектури. За іронією долі висока нагорода збіглася в часі з завершенням роботи в інституті, з огляду на його ліквідацію – свавільну і вкрай шкідливу для нації. Про це Тетяна Олександрівна сказала особисто Президентові України В. Ющенку на церемонії вручення державної премії. Той обурився діями чиновників, але тим усе й скінчилося. Бо й справді — не президентська то справа — перейматися долею якогось там інституту.
Як видатна спеціалістка Т. Трегубова протягом багатьох років була членкинею Науково-методичної ради з питань реставрації та реконструкції історичної забудови Держбуду України, Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України, а також Науково-методичної ради з охорони культурної спадщини Мінкультури.
Померла Тетяна Олександрівна Трегубова у м. Києві 21 березня 2021 року.
Вдача
Усі праці Т. Трегубової — наукові й науково-проєктні, опубліковані й ні — відображають її характер і стиль життя: самотня жінка, звикла в усьому покладатися тільки на себе; доброзичлива, дружньо налаштована, але з чіткою власною оцінкою вчинків і висловлювань усіх і кожного. Її здебільшого сприймали як стихійне явище, протистояти якому — марна справа. Така вдача могла би бути нестерпною, якби не природна доброта і товариськість Тетяни Олександрівни. Вона з кожним могла знайти спільну мову, тримаючи при цьому певну дистанцію. Була дуже динамічною (полюбляла численні експедиції, відрядження, подорожі), спортивною (водні лижі), гострою на язик — і водночас коректною, толерантною, інтелігентною. Дотримувалася цілком здорової політичної позиції — скептичної щодо комуністичного режиму (не була членкинею Комуністичної партії), водночас розуміючи (ми з нею не раз це обговорювали), що неминучий крах СРСР потягне за собою тяжкі наслідки для всіх, бо в історії цивілізації розвал кожної імперії відбувався катастрофічно, тож і з цією буде так само.
Тетяна Олександрівна у документах була записана українкою. Зазвичай спілкувалася російською мовою, але за потреби могла й українською. Праці свої писала як російською, так і українською мовами, володіла також польською і англійською. Детективні романи читала польською, щоб підтримувати рівень знання мови. Щодо її українського патріотизму варто навести характерний епізод. Уже за доби незалежності у 1993 Т. Трегубова поїхала у відрядження до Москви. Зупинилася там у своїх родичів. Спілкувалася з ними і з московськими колегами за фахом. Повернення до Києва стало вкрай емоційним: стрімко влетівши в інститутський кабінет до колег і, побачивши першим автора цього тексту, чистою російською мовою вибухнула: «Витя! Ты себе не представляешь, как я ненавижу этих москалей!». Потім уже спокійніше розповіла, як прикро її вразило зовсім неочікуване цілковите нерозуміння і несприйняття України, з яким вона стикнулася у Москві. І це при тому, що у неї до 1990 р. були робочі взаємини з групою російських націоналістів — істориків архітектури, котрі працювали в московському інституті ЦНИИТИА — Миколою Феодосійовичем Гуляницьким (1927–1995; він пишався тим, що був прямим нащадком Ніжинського козацького полковника Григорія Гуляницького, котрий разом з гетьманом І. Виговським переміг московитів у Конотопській битві), Михайлом Петровичем Кудрявцевим (1938–1993) і його дружиною Тетяною Миколаївною Кудрявцевою (1939–2019), Олексієм Серафимовичем Щенковим (1941 р. н.), Геннадієм Яковичем Мокєєвим (1932–2021). Зрозуміло, що після того візиту до Москви колишні професійні контакти стали неможливими, і то задовго до 2022 і 2014 років.
Історія архітектури
Праці Т. Трегубової з історії архітектури започатковано публікацією її дослідження про архітектуру середньовічного житла на площі Ринок у Львові в збірнику «Українське мистецтвознавство» (1969) і тогорічною ж статтею про розпланування середньовічного Львова у київському фаховому журналі «Строительство и архитектура». Це було оприлюднення наукових результатів її дисертаційного дослідження, до яких вона звертатиметься ще не раз у майбутньому, ставлячи їх у ширший контекст історії містобудування України пізньосередньовічного й ранньомодерного часу. Наступна публікація у тому ж журналі з’явилася аж через 10 років і стосувалася історії розвитку Печерська в Києві, власне з’ясуванню цілковитої залежності містобудівного розвитку цього району міста від спорудження а потім і досить дивного функціонування Київської фортеці як складського військового об’єкта. Публікація наступного року в академічному збірнику наукових праць «Мистецтво і сучасність» продовжила фортифікаційну тему в рамках історико-містобудівних досліджень: ішлося про місто-фортецю 18 ст. Полонне.
Враховуючи інерцію «безпублікаторського» життя в інституті за часів Г. Головка, можемо бути певними, що Тетяна Олександрівна тоді змогла надрукувати лише незначну частку тих наукових досліджень, які були того варті. Але напрацьовані знання і досвід дозволили їй увійти в авторський колектив чотиритомної «Історії української архітектури». Це фундаментальне видання бало підготовлено наприкінці 1970-х — на початку 1980-х й доведено до стадії видавничого макету, але так і не опубліковано. Т. Трегубова у цьому видавничому проєкті була автором розділу про містобудування на теренах України у добу Відродження (середина 16 — середина 17 ст.).
Цим спрямуванням авторських фундаментальних досліджень Тетяна Олександрівна продовжила справу свого наукового керівника Ю. Нельговського, котрий протягом останніх десятиріч життя вивчав архітектуру України доби Відродження і написав про це дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора архітектури. Захистити її він не зумів. Матеріали цього надзвичайно цікавого дослідження не були опубліковані, що безумовно є втратою для історії української культури. Чому так сталося — були різні версії, у тому числі й іронічні. Та насправді причина того була фундаментальною, тому що — політичною. Адже йшлося про історичну добу Відродження і її стиль Ренесанс. Ідеологічні наглядачі від Москви відчули тут «крамолу»: «Відродження, Ренесанс — і де? В Україні?! Адже загальновідомо, що в Росії Ренесансу не було, то як же він міг бути у «молодшого брата»?». Це вже пізніше російський академік-літературознавець Дмитро Сергійович Ліхачов (1906–1999) відверто визнав, що Бароко виконало в Росії функції Ренесансу, якого там не було.
Т. Трегубова працювала після Ю. Нельговського, у трохи вільнішій атмосфері, тож могла вже писати про ренесансні тенденції та явища, не побоюючись негативних наслідків для себе. А наукові напрацювання до чотиритомника, який так і не побачив світу, вона використала пізніше в авторських розділах «Історії української архітектури» та «Історії українського мистецтва».
Галерея
Т. Трегубова. Львів на початку XIV ст. Авторська графічна реконструкція
Т. Трегубової. Джерело ілюстрацій – особиста збірка В. Вечерського
Т. Трегубова. Галич на початку ХІІІ ст. Авторська графічна реконструкція
Т. Трегубової. Джерело ілюстрацій – особиста збірка В. Вечерського
Т. Трегубова. Володимир на Волині у ХІІІ ст. Авторська графічна реконструкція Т. Трегубової. Джерело ілюстрацій – особиста збірка
В. Вечерського
Т. Трегубова. Площа Ринок у Львові в XIV ст. Авторська графічна реконструкція Т. Трегубової. Джерело ілюстрацій – особиста збірка
В. Вечерського
Кінець 1970-х і початок 1980-х ознаменувалися широким розгортанням історико-архітектурних досліджень м. Києва. Це був кумулятивний ефект від збігу кількох тенденцій тогочасного суспільного життя: ослаблення антицивілізаційної лютості комуністичного режиму внаслідок його старіння й занепаду; зростання зацікавленості серед громадськості історією та культурою столиці України; опрацювання нового генерального плану м. Києва; підготовка до святкування так званого «1500-річчя Києва», придуманого з метою затьмарити прийдешнє 1000-річчя хрещення Русі у 1988. Не могла залишитися осторонь і Тетяна Олександрівна, яка з початку 1970-х активно вивчала архітектурну спадщину Печерська, особливо комплекс Київської фортеці 18-19 ст. Результати цих досліджень закономірно втілилися в її авторських статтях у довідкових та енциклопедичних виданнях. На перший погляд – банальні історико-архітектурні довідки, позбавлені «польоту дослідницької фантазії». Проте то був неуникний, обов'язковий етап у розвитку будь-якої національної історії архітектури, коли твердо встановлюється певна сума фактів, на підставі якої пізніше можна переходити до узагальнень, вигадування сміливих гіпотез і створення красивих теорій.
Так у Києві після 50-річної перерви (від часу появи «Провідника» Ф. Ернста 1930 р.) з'явилося регіональне енциклопедичне видання, з якого вперше у найновішій історії України розпочалося створення регіональних енциклопедій. Тут уже були деякі новації — відхід від радянських і прокомуністичних наративів, пошуки нових ідеологічних засад для історичної науки, краєзнавства, регіональних досліджень і для енциклопедистики в цілому. Енциклопедичний довідник «Київ» підготовлено і видано до святкування так званого 1500-річчя Києва, яке відбулося у 1982. Книжка вийшла кількома окремими виданнями у 1981–1985, як українською мовою, так російською. Наш інститут узяв на себе та успішно реалізував науковий супровід архітектурної частини видання, яке виявилося інноваційними для свого часу і досить високо «підняли планку» щодо енциклопедичних видань. У довіднику Т. Трегубова є автором окремих статей про київські пам'ятки архітектури та містобудування. Сьогодні цей досвід, критично переосмислений, може стати відправним пунктом для створення сучасних регіональних енциклопедій у розрізі як областей, так і великих історичних міст.
Етапним і підсумковим довідковим виданням щодо архітектурної спадщини радянської України став 4-томний ілюстрований довідник-каталог «Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР», виданий у Києві протягом 1983–1986. У ньому зібрані текстові довідки, кресленики і фото понад 2000 пам'яток містобудування і архітектури всіх регіонів України. На жаль, цей каталог далекий від повноти, оскільки в ньому не враховані кілька тисяч пам'яток архітектури місцевого значення. У першому томі, який присвячено м. Києву й Київській області, частина статей — авторства Т. Трегубової, зокрема й про комплекс Київської фортеці.
Не забувала вона і про свій улюблений Львів. У 1989 разом з головним архітектором міста Романом Михайловичем Михом (1936–2012) видала лаконічний і вельми змістовний історико-архітектурний нарис, у якому її співавторові належать розділи про сучасну архітектуру, а Т. Трегубовій — решта тексту.
Наприкінці радянської доби в інституті розпочали роботу щодо створення книги «Заповідні міста України», присвяченої вивченню і захисту найціннішої містобудівної спадщини України, сконцентрованої в державних історико-культурних та історико-архітектурних заповідниках. Цю корисну працю великого авторського колективу продовжено за часів незалежності, але так і не завершено й не опубліковано. Причина цього — припинення фінансування, як то часто тоді траплялося. Проте інформацію про майже підготовлену книгу «Заповідні міста України» автору цього тексту разом з Т. Трегубовою вдалося оприлюднити в журналі «Архітектура України». Це єдина наша публікація у співавторстві. Вона показала, що настільки різним людям важко домовитися про спільний текст, особливо якщо він містить оціночні судження: мої різкі формулювання виявилися неприйнятними для Тетяни Олександрівни, зваженість і обережність якої були зумовлені великим життєвим досвідом.
1993 у Москві опубліковано перший том фундаментального багатотомного видання «История русского градостроительства», підготовлена ще за часів СРСР. Цей том, присвячений містобудуванню Давньої Русі, містить авторські розділи Ю. Асєєва, Г. Логвина і Т. Трегубової. Тетяна Олександрівна написала про міста Галицької та Волинської земель, доповнивши текст своїми досконало виконаними графічними роботами. Там представлено гіпотетичні реконструкції панорам міст Галича, Володимира на Волині, Луцька і Львова, реконструкції планів міст Володимира і Звенигорода.
Наприкінці 1980-х та у 1990-х був досить короткий період, плідний для історико-архітектурної науки й сприятливий для відповідних публікацій. Бо абсурдні ідеологічні заборони й обмеження уже не діяли, а фінансовий колапс іще не настав. Тож інститут мав змогу на регулярній основі видавати свої щорічні збірники наукових праць. Вони називалися «Теорія та історія архітектури і містобудування» та «Архітектурна спадщина України». Кілька статей у цих збірниках опублікувала й Т. Трегубова: про м. Шаргород у 1995, про реконструкцію розпланування середньовічного Львова за письмовими джерелами у 1996, про трагічну долю архітектурного ансамблю Межигірського монастиря як головного духовного осередку Запорозького козацтва у 1998 та історіографічний нарис про Київську фортецю станом на другу половину 19 ст. Важливе стратегічне значення для подальшого розвитку української історико-архітектурної науки має робота над Зводом пам'яток історії та культури України. У ньому має бути зібрана науково перевірена інформація про всі нерухомі пам'ятки України, у т. ч. про пам'ятки архітектури та містобудування. На жаль, поки що вийшли в світ тільки два томи, присвячені пам'яткам Києва. Третій том, підготовлений до друку, доступний в електронному форматі. В усіх трьох томах є велика кількість статей, написаних Т. Трегубовою як одноосібно, так і в співавторстві з істориками, мистецтвознавцями, іншими фахівцями. У комплексних статтях зі співавторами Тетяні Олександрівні належать розділи про архітектурний устрій відповідних будівель, споруд, комплексів і ансамблів.
Оскільки шлях до читача повноцінних фундаментальних томів «Зводу пам'яток» був довгим і тернистим, то київське міське управління охорони пам'яток вирішило найрепрезентативнішу частину цих матеріалів видати у вигляді путівника «Пам'ятки Києва». Там Т. Трегубова є авторкою півтора десятка одноосібних статей і низки статей у співавторстві. Серед них найважливіші – про будинок військової школи на Печерську, окремі споруди Київської фортеці, у тому числі пороховий льох, вежу, підпірні стіни, Микільську браму з казармою на пересипі, низку житлових будинків, казарми жандармського полку, Механічний цех заводу «Арсенал», нижню машинну станцію Київського водогону тощо.
Перша частина першої книги тому «Київ» Зводу пам'яток вийшла в світ у 1999, друга частина — у 2004. В обох багато статей авторства Т. Трегубової, одноосібних і в співавторстві: точний підрахунок їхньої кількості є окремим завданням, що потребує значного часу й великої зосередженості. Принаймні, прізвище Тетяни Олександрівни як авторки згадано на 126 сторінках.
Найкращі пам'ятки архітектури й містобудування України, які мають справді європейське значення, представлені у книзі «Пам'ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання», виданій у 2000 р. під редакцією автора цього тексту та Абрама Павловича Мардера (1931–2013). Т. Трегубова для цього репрезентативного видання написала статті про найвизначніші пам’ятки м. Львова: Бернардинський монастир, будинки Галицького крайового сейму, Львівського політехнічного інституту, міського театру, Домініканський монастир, комплекси Вірменського собору, Латинського кафедрального собору Вознесіння Пресвятої Діви Марії, собору Святого Юра, Успенської церкви, Королівський арсенал, площу Ринок і всі її пам'ятки. Спільно з Є. Тимановичем написано статтю про Маріїнський палац у Києві.
Після здобуття Україною державної незалежності гостро постала проблема створення сучасної за методологією, опертої на надійну фактологічну базу, вільної від ідеологічних спотворень історії України, історії української культури і, як їх невід'ємної складової, — історії архітектури України. До цього важливого процесу долучилася і Т. Трегубова. У 2003 р. вийшла в світ перша в нашій історії фундаментальна академічна «Історія української архітектури». Т. Трегубова — автор четвертого розділу про архітектуру другої половини 16 — першої половини 17 ст., тобто доби Відродження.
Продовженням опрацювання цієї проблематики стала стаття 2009 р. про ренесансну стилістику в монументальному будівництві України 16-17 ст. У ній ідеться не тільки про вплив ренесансу на формування композиційних схем у містобудуванні, композиційних вирішень замкового, фортифікаційного та сакрального будівництва на теренах України, а й про хронологічно значно ширші межі ренесаної стилістики на наших теренах, ніж то визнавалося раніше. Тетяна Олександрівна цією статею мовби дала свою відповідь на концепцію автора цього тексту про те, що так зване українське бароко насправді є стильовим явищем ренесансного характеру: «Слід підкреслити, що архітектурна композиція три- і п’ятидільних дерев’яних і мурованих церков віддзеркалює як прагнення відродити символіку православ’я у формі багатобанності, так і втілення ідеї центричності, притаманної європейській ренесансній архітектурі.» З цього вона робить висновок: «За формальними ознаками існування поширеного ренесансного стилю в архітектурі України визначається серединою XVI – першою половиною XVII ст. Якщо брати до уваги особливості розвитку вітчизняного храмобудування, то в більш широкому сенсі доба Відродження – це також (…) друга половина XVII та початок XVIII ст.»
Підсумком досліджень Т. Трегубової у царині історії архітектури стали її розділи у двох томах новітньої фундаментальної академічної «Історії українського мистецтва», опублікованих у 2010–2011. Глибокі й усебічні знання архітектури Криму втілилися у спільному з О. Годованюк розділі про містобудування і архітектуру Таврії та Північного Причорномор'я 13 – першої половини 16 ст. У тому ж другому томі ті ж дві авторки створили ще один розділ — про містобудування та архітектуру Русі-України періоду удільних князівств другої половини 13 — першої половини 16 ст. У третьому томі «Історії українського мистецтва» Т. Трегубова — авторка розділу про архітектуру другої половини 16 — початку 17 ст. Усе це окреслює винятково цілісний і послідовний творчий шлях історика української архітектури на зламі великих історичних епох, коли особливої гостроти набули два взаємопов’язані питання: хто ми є? що ми відстоюємо і захищаємо?
Охорона пам’яток
Відповіддю на останнє питання є плідна діяльність Тетяни Олександрівни у сфері охорони архітектурної та містобудівної спадщини України. І тут вона проявила себе спеціалісткою найвищого рангу, оскільки однією з перших у нашій країні аргументовано відповіла не тільки на питання «що захищати?», а і «як захищати?» Зважмо, що у мистецтві, з яким найбільше споріднена пам'яткоохоронна справа, найчастіше «як?» є значно важливішим, ніж «що?».
Наприкінці 1970-х, коли Спілка архітекторів України (САУ) була для фахівців центром громадського життя, Т. Трегубова — активна учасниця обговорень і доповідачка з різних питань охорони архітектурної спадщини. Це відбувалося, як правило, на засіданні секції історії та пам'яток архітектури. У тогочасній фаховій періодиці зазначено, що протягом 1978–1989 активна членкиня САУ Т. Трегубова брала участь у обговореннях: стану пам'ятки фортифікаційного мистецтва — Васильківського укріплення Київської фортеці; історико-архітектурних досліджень до генерального плану м. Євпаторії в Криму; досліджень розпланування і забудови середньовічного Кам'янця-Подільського; проблем реставрації пам'яток архітектури; передпроєктних досліджень до історико-архітектурних опорних планів старовинних міст України на прикладі Криму; результатів огляду-конкурсу на кращий проєкт реставрації пам'яток архітектури тощо.
Т. Трегубова є одним із авторів неопублікованої праці «Архітектурні скарби України. Охорона і реставрація пам'яток архітектури за 50 років», яка у разі оприлюднення мала би велике методичне значення для розвитку реставраційної справи в нашій країні.
Протягом 1978–1979 Т. Трегубова разом із Ю. Нельговським та іншими співробітниками інституту виконали наукову розробку «Історико-архітектурні обгрунтування перспективного розвитку Державного Києво-Печерського історико-культурного заповідника». Про її результути вони сповістили у своїй спільній публікації у фаховому збірнику праць у 1982 р. Практичним втіленням цих напрацювань став проєкт детального планування охоронних зон Києво-Печерського заповідника, розроблений Головним управлінням «Київпроект», де серед авторів зазначено Т. Трегубову разом із Ю. Нельговським.
Ті ж автори у 1979 опублікували мініатюрну за розміром, але велику за проблематикою статтю про архітектурну спадщину в контексті тогочасного українського містобудування. Там передбачено ту систему заходів на перетині пам'яткознавства й урбаністики, яка буде реалізована в Україні протягом 1980–2000-х. Розвинула цю проблематику тогорічна ж стаття Тетяни Олександрівни про вивчення та збереження історичних центрів малих міст.
Саме тоді, на зламі 1970–1980-х, незважаючи індиферентність державних органів, в інститутах КиївНДІПмістобудування, КиївНДІТІ, Укрпроєктреставрація широко розгорнулися історико-архітектурні передпроєктні дослідження історичних міст України, піонерами яких стали київські науковці, архітектори-реставратори, мистецтвознавці Є. Водзинський, Євгенія Василівна Горбенко (1914–2005), Богдан Віталійович Колосок (1940 р. н.), Володимир Олександрович Ленченко (1934–2021), Ю. Нельговський, Євгенія Михайлівна Пламеницька (1927–1994), Є. Тиманович, Т. Трегубова, Валентина Петрівна Шевченко (1926–2016) та інші. Враховуючи доробок різних республік колишнього СРСР, вони узагальнили його і перейшли до кодифікації методики. Це зроблено шляхом підготовки й видання Методичних рекомендацій з дослідження історико-архітектурної спадщини в містах Української РСР, схвалених Держбудом УРСР (автори Є. Водзинський, Ю. Нельговський, Т. Трегубова). Навіть через багато десятиріч після видання, ця книжечка, видрукована на ротапринті накладом 650 примірників, лишається найкращим ілюстрованим посібником з історико-містобудівних досліджень, розроблення історико-архітектурних опорних планів та проєктів зон охорони пам'яток. Тут уперше були класифіковані містобудівні системи на території України, визначені методи виявлення і оцінки архітектурно-містобудівної спадщини, зон її композиційно-видового впливу, встановлення зон охорони пам'яток. Ці Методичні рекомендації стали науково-методичною основою більшості історико-містобудівних досліджень, що виконувалися в Україні аж до 2000-х, і не втратили свого науково-методичного значення дотепер.
Маючи таку добру методичну основу, працівники інстритуту Є. Тиманович, Т. Трегубова та інші від 1980 опрацьовували історико-архітектурні опорні плани населених місць Південного берега Криму, 1989 завершивши таку роботу по регіону Великої Ялти. Т. Трегубова разом з колегами наполягала на рішучій відмові від принципу контрастності в архітектурі тамтешніх історичних поселень, від зведення крупномасштабних вертикальних і горизонтальних пластин будівель, що грубо спотворюють унікальний кримський ландшафт. На жаль, тимчасова окупація Криму Росією дала значний поштовх щодо реалізації такої варварської забудови.
У 1988 Т.Трегубова за скороченою програмою виконала історико-архітектурний опорний план м. Шаргорода Вінницької області. З'ясувалася, що місто є унікальним за ступенем збереженості цілісного архітектурно-ландшафтного комплексу, включно з рядовою історичною забудовою. Місто мало всі підстави, щоб стати реґіональним музеєм-резерватом просто неба, щоб демонструвати збережений архітектурний устрій ранньомодерного єврейського «штетла» (містечка). Дослідниця також дійшла висновку про необхідність проведення детальної історико-архітектурної інвентаризації Шаргорода і створення в ньому державного історико-культурного заповідника (цю слушну пропозицію, на жаль, не реалізовано).
У 1989 науковці інституту в складі Т. Трегубової, Є. Водзинського, В. Ленченка, автора цього тексту та інших уклали «Перелік міст, селищ і сіл Української РСР з цінною історико-культурною спадщиною». Наступного року основні результати цієї роботи опубліковано з акцентуванням важливості розвитку громадського руху за охорону старовинних поселень в Україні. Ці напрацювання виявилися вельми корисними й перспективними і через 10 років знайшли практичне втілення: в українському законодавстві з'явилися поняття і термін «історичне населене місце» (у Законі України «Про охорону культурної спадщини» в 2000 р.). Наступного року ті ж напрацювання використано при укладанні Списку історичних населених місць України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 26.07.2001 № 878 і чинного дотепер.
Т. Трегубова ініціювала розроблення Історико-архітектурного опорного плану і проєкту зон охорони пам'яток м. Вишгорода Київської області. Робота ця тривала кілька років і завершилася у 2005. Ще у 1994 дослідниця запропонувала створити у Вишгороді державний історико-культурний заповідник з включенням до його складу території Межигірського монастиря. Це уможливило б проведення відповідних наукових досліджень, у т. ч. й археологічних, а також майбутнє відродження визначного архітекурного ансамблю. Проте у відповідному указі Президента України від 06.07.1994 ця слушна пропозиція була відкинута і Межигір'я внаслідок цього дісталося спершу Л. Кучмі а потім — В. Януковичу. Пізніше Тетяна Олексанрівна підготувала проект формування Вишгородського історико-культурного заповідника й опікувалася його проблемами.
Підсумовуючи, варто зазначити найважливіші розділи Т. Трегубової у фундаментальних академічних виданнях, що формують наукову базу сучасних українських мистецтвознавства, пам'яткознавства та культурології. Це :
- Годованюк О., Трегубова Т. Мистецтво Таврії та Північного Причорномор'я: Містобудування та архітектура (ХІІІ – перша половина XVI ст.) // Історія українського мистецтва: у 5 т. / НАН України, ІМФЕ ім. М. Т. Рильського. Київ, 2010. Т. 2: Мистецтво середніх віків. С. 18-70.
- Годованюк О., Трегубова Т. Мистецтво Русі-України періоду удільних князівств (друга половина ХІІІ – перша половина XVI ст.): Містобудування та архітектура // Там само. С. 838-886.
- Трегубова Т. Мистецтво другої половини XVI – початку XVII століття: Архітектура // Історія українського мистецтва: у 5 т. / НАН України, ІМФЕ ім. М. Т. Рильського. Київ, 2011. Т. 3: Мистецтво другої половини XVI – XVIII століття. С. 18-70.
Джерела
- Трегубова, Татьяна Александровна. Планировка средневекового Львова (опыт историко-градостроительного анализа) : дис. ... канд. архитектуры : (18.00.01) / Т. А. Трегубова ; науч. рук. Ю. А. Нельговский ; Госстрой СССР, Гос. ком. по гражд. стр-ву и архитектуре, Науч.-исслед. ин-т теории, истории и перспект. проблем совет. архитектуры в г. Киеве. Киев, 1971. 251 л. : рис. - Библиогр.: л. 235-239 .
- Трегубова Тетяна Олександрівна (1937–2021): історик архітектури України XVI–XIX століть: ретроспект. біобібліогр. покажч. / М-во розвитку громад та територій України, Держ. наук. архітектур.-буд. б-ка ім. В. Г. Заболотного ; уклад. О. М. Клоченок ; редкол.: Г. А. Войцехівська (відп. ред.), Р. Г. Дідик, В. М. П’яскіна, Н. В. Світла ; наук. консультант В. В. Вечерський. Київ, 2024. 191 с. : іл.
Література
- Фундаментальне видання «Історія української архітектури» // Архітектура України у державних преміях, 1941–2007 / Центр історико-містобудівних досліджень ; за заг. ред. М. Дьоміна, Н. Кондель-Пермінової, А. Пучкова. Київ: Центр історико-містобудівних досліджень, 2008. С. 286–287.
Автор
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.06.2026
