Вітер, Олена

Ві́тер, Оле́на Васи́лівна (ім’я в чернецтві — Йосифа; 11.01.1904, с. Миклашів, тепер Львівського району Львівської області, Україна — 15.12.1988, м. Скалат Тернопільської області, за ін. даними — м. Львів, тепер Україна; похована в м. Львові, Україна) — релігійна та громадська діячка, ігуменя греко-католицького монастиря студійського уставу, перша українка, визнана Праведником народів світу (1976) за порятунок єврейських дітей під час Голокосту.

Вітер, Олена
Народження	11.01.1904
Місце народження	Міклашів
Смерть	15.12.1988
Місце смерті	Скалат
Місце поховання	Львів
Місце діяльності	Україна
Напрями діяльності	соціальне служіння, просвітництво, релігійне подвижництво
Традиція/школа	греко-католицизм

Життєпис

Народилася в сім’ї професорів гімназії Василя та Марії Вітер, отримала патріотичне сімейне виховання. До 13 р. жила з батьками в Австрії. 1918 родина повернулася до м. Лемберга (тепер м. Львів). Закінчила 1921 Львівську жіночу гімназію сестер-василіянок (див. Василіяни), почала здобувати медичну освіту (залишила навчання на 2-му курсі).

Наступного року (після смерті батька) вступила до Свято-Покровського монастиря василіянок, де отримала чернечий постриг з ім’ям Йосифа (1922). За ініціативи митрополита Андрея Шептицького запрошена 1924 як «магістра новіціатів» у новозасновану (з 1920) і першу в Українській греко-католицькій церкві (УГКЦ) жіночу студійську обитель у с. Якторові (тепер Львівського р-ну). Там стала наставницею нових послушниць, виявила педагогічний хист. Була активно задіяна в українському громадському русі та соціальному служінні, допомагала нужденним, надавала медичну допомогу. На початку 1930-х вступила до лав Організації українських націоналістів (ОУН).

У 1932‒1939 — ігуменя Якторівського жіночого монастиря студійського уставу. Після окупації радянською владою Західної України (1939) та руйнування монастиря повернулися до м. Львова. Керувала львівською спільнотою сестер-студиток, залучила їх до роботи в миру медсестрами. За рекомендацією митроп. Андрея стала секретаркою відомого лікаря та громадського діяча М. Панчишина (чиїм пацієнтом був і Шептицький). Підтримувала зв’язки з підпіллям ОУН.

У період масштабних і жорстоких репресій НКВС допомагала в організації нелегального переправлення оунівців закордон, збирала кошти для ув’язнених. Сама залишити батьківщину відмовилася. Заарештована 11.06.1940 за співпрацю з ОУН, у тюрмі (на вул. Лонцького, див. Тюрма на Лонцького, Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів) зазнала тортур і знущань (47 допитів). Смертний вирок Олені підписано у червні 1941. Проте внаслідок наближення німецьких військ, бомбардування м. Львова (24.06.1941) та заворушень, зорганізованих ОУН, частині в’язнів, зокрема й О. Вітер, вдалося втекти.

За гітлерівської окупації України ігуменя Йосифа відновлювала життя монаших спільнот (у м. Львові та с. Якторові), надавала допомогу учасникам українського визвольного руху, рятувала й лікувала єврейських дітей. Після повернення радянської влади продовжила допомагати українським повстанцям. Співпрацювала, зокрема, з архим. Климентієм Шептицьким.

Фото з кримінальної справи

Вдруге заарештована 12.10.1945. Слідство тривало до 09.04.1946. Засуджена (суд відбувся 27.04 у м. Києві) до 20 р. каторжних робіт і 5 р. позбавлення прав. Від травня 1946 до кінця березня 1956 (термін ув’язнення скорочено до 10 р. після перегляду справи у період десталінізації) — у концтаборах Східного Сибіру та Мордовії. Звільнена 29.03.1956 із забороною повертатися до м. Львова. Оселилася в м. Скалаті, де зорганізувала підпільний студитський монастир, часто відвідувала м. Львів. Про останні десятиліття її життя відомостей бракує.

Похована на цвинтарі Голоско у м. Львові. Реабілітована 1995.

Діяльність

Вела просвітницьку та виховну діяльність: заснувала при Яворівському монастирі відділення «Рідної школи» (1924), школу вечірнього відвідування для дорослих, драмгурток і дитячий садок. У сільському будинку «Просвіти» проводила катехизацію, а також викладала історію України, українську літературу, вчила церковному співу, писала сценарії для вистав. Вступила до лав ОУН у с. Яворові за рекомендацією крайового провідника Ю. М. Головінського (1894; тепер Польща — 1939; тепер Україна).

Завдяки зусиллям сестри Йосифи монастир в с. Якторові розширився й зміцнився, засновано дочірні спільноти: в селах Уневі, Брюховичах (обидва — тепер Львівська область) тощо, містах Львові, Перемишлянах, Підгайцях. Ігуменя була організаторкою у селах Золочівщини бібліотек, дитсадків та сиротинців, медичних і господарських курсів, хорів, театральних гуртків (пізніше буде обвинувачена НКВС у «націоналістичному вихованні молоді»). Збирала кошти для українських політичних в’язнів. До початку Другої світової війни в Якторівській обителі діяло вже 147 монахинь.

Арештована за організацію допомоги у виїзді члену ОУН священнику Ярославу Чемеринському (довірена особа виявилася агенткою НКВС). На допитах не приховувала власного членства у лавах націоналістів та своєї просвітницької діяльності. Була звинувачена у створенні підпільної терористичної групи.

Після порятунку від масового розстрілу у в’язниці повернулася до доброчинних і громадських справ на окупованій Львівщині. В умовах нацистських переслідувань єврейського населення, а згодом і українців-членів ОУН і УПА, церкви й монастирі ставали для них прихистком і шансом на порятунок. Керівництво УГКЦ на чолі з митроп. Андреєм Шептицьким не лише знало про таку діяльність духовенства, а й намагалося координувати роботу з порятунку переслідуваних. Монастир, який Йосифа очолювала у м. Львові, та відроджена і підзвітна їй обитель у с. Якторові надавали медичну допомогу пораненим підпільникам. Ігуменя відродила дитячі садочки, де переховувала дітей керівників українського підпілля (зокрема, члена Проводу ОУН Дарії Ребет, командира УПА-Захід Олександра Луцького та ін.), а також урятованих від нацистських переслідувань єврейських дітлахів (з-поміж них були Лілі Польман, Натан Левін, Адам Ротфельд та ін.). Щодня наражалася разом з усіма сестрами-монахинями на смертельний ризик.

Під час другого арешту (жовтень 1945) заявила, що свідомо і з особистих переконань допомагала воїнам Української повстанської армії, але заперечувала причетність інших сестер: «Мала зв’язок з УПА, надавала їм допомогу в боротьбі проти радянської влади, повністю поділяла їхні думки та працювала на користь створення самостійної України. Це я робила цілком усвідомлено, будучи вороже налаштованою до радянської влади». Радянські органи звинуватили жінку у плануванні вбивства двох співробітників НКВС (перегляд справи згодом засвідчив, що обох осіб вигадано), а також письменника Я. Галана. Під час заслання опинилася на поселенні у Мордовії на станції Потьма, де свого часу перебував і Йосиф Сліпий. Збереглися листи О. Вітер до митрополита, в яких вона описувала репресії проти духовенства та церкви, пережиті фізичні тортури.

Після повернення із заслання решту життя провела в м. Скалаті. Займалася доброчинною працею серед мирян і катехизацією дітей, керувала підпільними осередками сестер-студиток, реколекціями та новіціатом. Стала духовною натхненницею жіночого греко-католицького руху.

Отримавши почесний титул Праведника народів світу, наполягла, щоб її Батьківщиною зазначили Україну, а не СРСР.

Померла за рік до легалізації УГКЦ.

Визнання

За порятунок єврейських дітей під час Голокосту уряд Ізраїлю 19.02.1976 удостоїв мати Йосифу титулу «Праведник народів світу».

Як художній образ змальована в повісті О. Вітошинського «Непереможний лев» (1991), романі М. Слабошпицького «Поет із пекла» (2003).

Меморіалізація

Ім’я О. Вітер увічнене в Національному меморіалі «Яд Вашем» у м. Єрусалимі.

У м. Скалаті на її честь названо вулицю.

10.05.2013 пластунки з куреня «Ластівки» обрали її своєю патронкою.

В експозиції музею колишньої в’язниці НКВД № 1 «Тюрма на Лонцького» знаходиться стела, на якій, серед прізвищ сотень людей, розстріляних між 22 і 28 червня 1941, міститься і прізвище Олени Вітер.

Додатково

Молоду ігуменю активно підтримував митроп. Андрей Шептицький. За її згадками, він ставився до неї по-батьківськи, керував її наукою, давав приклад релігійної ревності, кілька разів спрямовував до м. Рима.
Шоби відвести підозри німців, сестри-студитки виховували єврейських дітей у християнському дусі, навчали молитов і звичаїв. Дружина рабина Давида Кахане, що переховувалася від нацистів в Унівському монастирі, згадує, як одного разу в гостях у сестри Йосифи, побачила, як та відмивала у своїй ванні й лікувала єврейських дівчаток — утікачок з потяга, що прямував у табір смерті Белжець. Ті діти вижили та із вдячністю згадували настоятельку Йосифу, згодом сприяли присудженню їй почесного звання Праведник світу.

Література

47 допитів Матері Ігумені // Західня Україна під большевиками / Упоряд. М. Рудницька. Нью-Йорк : Наукове Товариство ім. Шевченка, 1958. С. 399‒403.
В’ятрович В. Україна. Історія з грифом «Секретно». Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2015. 512 c.
Поліщук Н. Історія сестер-студиток: спочатку Буття, а потім Вихід // Інститут Історії Церкви Українського Католицького Університету. 2015. URL: http://ichistory.org.ua/2015/10/06/istoriya-sester-studytok-spochatku-buttya-a-potim-vyhid/
Добро в найстрашніший час. Історія Олени Вітер // Історична правда. 2016. URL: https://www.istpravda.com.ua/digest/2016/05/4/149072/
Жіночі історії Другої світової. Олена Вітер // Український інститут національної пам’яті. URL: https://old.uinp.gov.ua/news/zhinochi-istorii-drugoi-svitovoi-olena-viter

Автор ВУЕ

О. В. Недавня

Покликання на цю статтю: Недавня О. В. Вітер, Олена // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Вітер, Олена (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.11.2024