 | Стаття не входить до енциклопедії. |
Тоталітаризм – політична система, спрямована на досягнення цілковитого контролю держави над суспільством.
Термін народився в Італії. Уперше його використав журналіст Дж. Амендола в 1923, критикуючи політичну систему, запроваджувану вождем фашистської партії Б. Муссоліні. Останній 1925 у виступі в парламенті погрожував супротивникам “тоталітарною волею фашистів”. В англомовній літературі термін Т. прижився після публікації в часописі Foreign affairs статті теоретика фашистської партії Дж. Джентіле “Філософія підвалин фашизму” (1928). В “Італійській енциклопедії” (1932) з’явилася написана ним і підписана Б. Муссоліні стаття “Доктрина фашизму”, де стверджувалося: “Ніщо людське або духовне не існує й тим більше не має цінності поза державою. У цьому розумінні фашизм є тоталітарним, і фашистська держава як синтез і єдність усіх цінностей розтлумачує і розвиває все народне життя”.
Репресивні політичні системи, що сформувалися після Першої світової війни спочатку в радянській Росії, потім у фашистській Італії і в нацистській Німеччині, мали зовнішню схожість. Тому в демократичних країнах, де носієм суверенної влади було суспільство, а не держави, виникла думка об’єднати їх одним узагальнюючим терміном – Т. У листопаді 1939 Американське філософське товариство організувало перший науковий симпозіум, присвячений тоталітарним державам.
Основоположником теорії Т. була Х. Арендт (до 1933 працювала в Німеччині, у 1933–1940 – у Франції, з 1941 – в США). У книзі “Джерела тоталітаризму” (1951) вона розглядала Т. як нове явище в історії людства. Підґрунтям тоталітарної політичної системи Арендт вважала не ідеологію, а систему, в якій монопольно існуюча партія зосереджувала всі важелі управління державою і суспільством. На міжнародному симпозіумі 1952 в США під її впливом було прийняте таке визначення Т.: “закрита і нерухома соціокультурна і політична структура, в якій будь-яка дія – від виховання дітей до виробництва й розподілу товарів – спрямовується і контролюється з єдиного центру”. Не задовольнившись цим формулюванням, гарвардський політолог К. Фрідріх і З. Бжезінський визначили характерні риси тоталітарної держави за шістьма ознаками, до яких Х. Арендт та інші додали ще кілька: 1) наявність монопольно функціонуючої партії, що злилася з таємною поліцією і державним апаратом в єдине ціле; 2) присутність єдиної ідеології, що нав’язувалася суспільству засобами державної пропаганди, освіти, літератури та мистецтва; 3) блокування небажаної інформації за допомогою органів цензури і правопорядку, таємної поліції, навчальних закладів, громадських організацій, творчих спілок тощо; 4) проголошення великої мети на перспективу (створення нового суспільства, нового порядку) і використання будь-яких, у т.ч. репресивних заходів для її досягнення; 5) державний контроль за життям суспільства, починаючи з його первинних осередків (сім’я та ін.); 6) централізоване планування виробництва і розподілу матеріальних благ; 7) підтримування в суспільстві уявлень про зовнішню небезпеку і необхідність протистояти їй шляхом нарощування оборонного потенціалу; 8) створення ілюзії цілковитої згоди громадян з діями вождів.
Радянський режим після смерті І. Сталіна деякі теоретики Т. (передусім Х. Арендт) почали називати посттоталітарним. На Заході народився термін “детоталітаризація”, адекватний терміну “десталінізація”, який вживався в СРСР під час реформ Н. Хрущова і М. Горбачова. Від 1970-х серед науковців Заходу розвинулася ревізіоністська течія, яка заперечувала теорію Т. Я. Кершоу, Х. Моммзен та ін. твердили, що нацистський режим був надто дезорганізований, щоб вважатися тоталітарним. Дж. Гетті та ін. переконували, що сталінський режим був інституційно нестійким, а терор лише підкреслював його слабкість. Р. Пайпс, Р. Конквест і деякі інші історики залишилися на попередніх позиціях. Натомість в СРСР років “перебудови” теорія Т. стала популярною. Під час похорону А. Сахарова в грудні 1989 Г. Попов заявив, що цей учений “набагато раніше від інших усвідомив необхідність розв’язання головного завдання нашого часу – зруйнування тоталітарного соціалізму”. Після конституційної реформи 1988, яка de jure ліквідувала диктатуру КПРС і передала суверенну владу радянським органам, які обиралися громадянами на вільних виборах, М. Горбачов, Б. Єльцин та ін. керівники партії визнали, що доперебудовна політична система була тоталітарною.
Компартійно-радянська політична система сформувалася внаслідок трьох послідовно здійснюваних експропріацій: більшовицької партії – її вождями; держави – більшовицькою партією; суспільства – державою. Створену ним організацію революціонерів В. Ленін називав “партією нового типу”. Вона будувалася на засадах “демократичного централізму” з безумовним підпорядкуванням нижчих за ієрархією ланок вищим, так що партія потрапляла під цілковитий контроль своїх вождів. Повернувшись в Росію після повалення самодержавства, Ленін зробив ставку на найбільш впливову силу в революції – ради робітничих і солдатських депутатів, які були продуктом самодіяльності народних низів. Більшовики мусили витіснити з них конкурентні партії і наповнити їх собою та співчуваючими їм безпартійними депутатами. Унаслідок цього створювалася політична сила, яка, зберігаючи організаційну роз’єднаність, була цілісною і складалася з партії, що здійснювала під ідеологічним прикриттям диктатури пролетаріату диктатуру своїх вождів, і рад, що здобули після жовтневого перевороту 1917 повноцінні управлінські функції. Отже, диктатура вождів спиралася на міцну владу, яка проростала з народної товщі, але була незалежною від волевиявлення виборців. Компартійно-радянський тандем під назвою “радянська влада” наділяв мільйони громадян реальними, хоч обмеженими управлінськими або контрольними функціями, внаслідок чого виникла ілюзія народовладдя. Проте громадяни, які стали після повалення самодержавства носіями суверенної влади, після більшовицького перевороту 1917 на тривалий строк (до конституційної реформи 1988) позбавилися суверенності. Спроби провести в ради незалежних від партії депутатів наражалися на жорстку протидію органів державної безпеки.
Традиційні (з монархом-сувереном), демократичні і тоталітарні (правої модифікації) держави були функціонально відділені від своїх суспільств і мали ще одну спільну рису: в них існувала приватна власність підданих (у монархіях) або громадян (у республіках), на якій від першопочатків трималася людська цивілізація. Радянський Союз був тоталітарною державою лівої модифікації. Держава-комуна (за означенням її творця В. Леніна) не височила над суспільством, як всі інші, а наскрізь прошивала його товщу, створюючи в ньому залежні від себе вертикальні структури й руйнуючи незалежні горизонтальні структури, які мали тенденцію виникати шляхом самоорганізації. По суті, вона перекинула в суспільство свій кістяк, тобто сплелася з ним в єдине ціле. Приватна власність громадян на засоби виробництва, яка забезпечувала економічну незалежність від держави й відповідно створювала економічну залежність держави від них, була експропрійована державою-комуною методами націоналізації, колективізації і кооперування, тобто зосередилася в державі під симулякрами загальнонародної або колгоспно-кооперативної форм власності. Зважаючи на те, що відносини приватної власності не піддаються ліквідації урядовим декретом, вся вона, за винятком присадибних селянських господарств, зосередилася в державі, а точніше – на вершині владної піраміди. Політична диктатура вождів була доповнена диктатурою економічною.
Спершись в революції на ради робітничих і солдатських депутатів, В. Ленін створив політичну систему, яка була іззовні схожа на демократичну, але насправді утверджувала недієздатність громадян. Оскільки всі структури своєрідного державосуспільства будувалися на засадах “демократичного централізму”, олігархічна за своєю первинною природою політична система могла вироджуватися на одноосібну владу верховного вождя. У такому разі в залежність від вождя потрапляли як суспільство, так і держава. Ця залежність у випадку зі Сталіним була убивчою, бо він міг використовувати в особистих цілях всі засоби впливу на суспільство і державу, включно з геноцидом. Зважаючи на те, що Сталін терором і пропагандою перетворив порівняно відсталу країну на наддержаву, на Заході прищепився термін “сталінізм”, хоч генсек не вніс нічого принципово нового у створену Леніним державу-комуну. Згодом в радянській і пострадянській історіографії теж прищепилися терміни “сталінізм”, “десталінізація”.
Т. лівої модифікації мав істотну відмінність від правої через те, що держава і суспільство сплеталися в ньому в єдине ціле. Руйнівний вплив вождів, які використовували матеріальні й людські ресурси країни на гонку озброєнь і утвердження впливу на всіх континентах, нерідко перекривався позитивним впливом суспільства на державу. Цей вплив з орієнтацією на загальнолюдські цінності породжував даремні сподівання на виникнення у перспективі “соціалізму з людським обличчям” і навіть сприяв появі теорії конвергенції капіталізму і комуносоціалізму в єдиному соціально-економічному і суспільно-політичному ладі майбутнього.
Для Т. лівої модифікації, який завдячував своїм виникнення нестримному популізму більшовиків (контрреволюційний переворот ленінської партії в жовтні 1917 відбувся у вигляді робітничо-селянської революції) були характерні подвійні стандарти у побудові державної влади, організації суспільного життя, утвердженні нової моралі. Радянські конституції спочатку зовсім ігнорували присутність в країні політичної партії з диктаторськими повноваженнями, а з 1936 формулювали її роль в державі у виразах, позбавлених правового змісту. Тому передача верховної влади від одного вождя до іншого здійснювалася або в боротьбі, або за домовленістю членів політбюро (президії) ЦК ВКП(б) – КПРС – найвищого неформального органу партійної диктатури, який володів усіма повноваженнями ЦК і, як правило, діяв від імені ЦК. Лише у двох випадках, в 1957 і 1964 питання про призначення вождя на посаду першого секретаря ЦК КПРС було розв’язане на пленумах ЦК. Періоди “колективного керівництва” змінювалися одноосібною диктатурою, але створена Леніним тоталітарна диктатура не зазнала принципових змін аж до конституційної реформи М. Горбачова. Звідси випливає докорінна помилка Х. Арендт, яка побудувала теорію Т. на історичних реаліях нацистської Німеччини і сталінського Радянського Союзу. Т. лівої модифікації не мав органічного зв’язку з Т. правої модифікації і тому може залишатися під своєю первинною назвою – як комунізм.
Література: Friedrich C., Brzezinski Z. Totalitarian Dictatorship and Autocracy. Cambridge, Mass., 1956; Armstrong J.A. The Politics of Totalitarianism. New York, 1961; Wolfe B.W. Communist Totalitarianism: Keys to the Soviet System. Boston, 1961; Schapiro L. Totalitarianism. London, 1972; Totalitarianism Reconsidered. New York – London, 1981; Тоталитаризм как исторический феномен. М., 1989; Желев Ж. Фашизм: тоталитарное государство. М., 1991; Джилас М. Лицо тоталитаризма. М., 1992; Арон Р. Демократия и тоталитаризм. М., 1993; Пайпс Р. Коммунизм, фашизм и национал-социализм. В кн.: Пайпс Р. Россия при большевиках. М., 1997; Михайленко В.И., Нестерова Т.П. Тоталитаризм в XX веке. Теоретический дискурс. Екатеринбург, 2000; Арендт Х. Джерела тоталітаризму. К., 2005; Політична система для України: історичний досвід і виклики сучасності. К., 2008.
