Білинник, Петро Сергійович

Біли́нник, Петро́ Сергі́йович (14.10.1906, м. Охтирка, тепер Сумської області, Україна — 14.10.1998, м. Київ, Україна) — оперний і камерний співак (ліричний тенор), народний артист УРСР (з 1951), народний артист СРСР (з 1954).

Білинник, Петро Сергійович
Народження	14.10.1906
Місце народження	Охтирка
Смерть	14.10.1998
Місце смерті	Київ
Місце поховання	Байкове кладовище
Alma mater	Харківський національний університет мистецтв імені І. П. Котляревського
Напрями діяльності	музичне мистецтво

Життєпис

Народився в сім’ї робітника-бондаря. У дитинстві співав у хорі церковнопарафіяльної школи. Здобув середню освіту у Вищій початковій школі (1924). Продовжив навчання в Охтирському технічному училищі, виступав на сцені у складі вокального гуртка. Після закінчення училища працював на електростанції в м. Охтирці, потім переїхав на Донбас, працював розмітником на Пантелеймонівському динасовому заводі імені К. Маркса (тепер Пантелеймонівський вогнетривкий завод, селище Пантелеймонівка Донецької області). В юнацькі роки брав участь у художньої самодіяльності.

Співу навчався 1931–1933 на музичному робітфаку та 1933–1936 в Харківській консерваторії (тепер Харківський національний університет мистецтв імені І. П. Котляревського), клас професора Р. С. Вайн (1888–1969; тепер Україна). Дебютував 1935 на сцені Харківського комсомольського молодіжного музично-драматичного театру, керівник В. М. Скляренко (1907–1984; тепер Україна) в партії Берендея («Снігуронька» М. Римського-Корсакова). Того ж року виконав партію Самозванця в опері М. Мусоргського «Борис Годунов» в Оперній студії при консерваторії. Брав участь у концертах, виступав на радіо. 1936 вступив до Оперної студії Великого театру СРСР (тепер Державний академічний Великий театр Росії), невдовзі переведений до трупи театру. 1936–1940 — соліст Великого театру СРСР, 1940–1942 — Харківського академічного театру опери і балету (тепер Харківський національний академічний театр опери та балету імені М. В. Лисенка). Друга світова війна застала театр на гастролях у м. Ростові-на-Дону. Артисти у складі фронтової концертної бригади виступали перед воїнами, у госпіталях. Згодом театр було евакуйовано у м. Читу.

Наприкінці 1942 Білинника запросили до Київського академічного театру опери та балету імені Т. Г. Шевченка (тепер Національна опера України). Театр перебував в евакуації у м. Іркутську (1942–1944), згодом повернувся до м. Києва. Був провідним солістом театру (1942–1965). Після звільнення з театру у 1970–1980‑х продовжував виступати в концертах.

Похований на Байковому кладовищі.

Творчість

Голос Білинника вирізнявся яскравим тембром, об’ємним звучанням, динамічною гнучкістю.

У Великому театрі починав з невеликих епізодичних ролей, партій другого плану. Серед великих партій — Синодал («Демон» А. Рубінштейна).

На сцені Харківського оперного театру співав партії Петра («Наталка Полтавка» М. Лисенка), Андрія («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Ленського («Євгеній Онєгін» П. Чайковського), Князя («Русалка» О. Даргомижського), Фауста (однойменна опера Ш. Гуно), Пінкертона («Чіо-Чіо-сан» Дж. Пуччині).

У роки роботи в Київському академічному театрі опери та балету імені Т. Г. Шевченка значно поширився репертуар, підвищилася вокальна і сценічна майстерність артиста. Серед партій: Левко, Еол («Утоплена», «Енеїда» М. Лисенка), Юродивий («Борис Годунов» М. Мусоргського), Анатоль Курагін («Війна і мир» С. Прокоф’єва), Йонтек («Галька» С. Монюшка), Лоенгрін (однойменна опера Р. Вагнера), Ликов («Царева наречена» М. Римського-Корсакова), Володимир Ігоревич («Князь Ігор» О. Бородіна), Герцог, Альфред («Ріголетто», «Травіата» Дж. Верді), Альмавіва («Севільський цирульник» Дж. Россіні), Джеральд («Лакме» Л. Деліба), Арлекін («Паяци» Р. Леонкавалло), Єнек («Продана наречена» Б. Сметани) та інші.

Першим на оперній сцені відтворив образ Богуна в опері «Богдан Хмельницький» К. Данькевича.

Виконував у концертах українські та російські романси й народні пісні. Виступав у дуеті з Б. Гмирею, капелою «Думка» та Капелою бандуристів УРСР (тепер Національна заслужена капела бандуристів України імені Г. Майбороди). Гастролював у Німецькій Демократичній Республіці, Польщі та Албанії.

Нагороди та визнання

Нагороджений орденами Леніна (1951) і Трудового Червоного Прапора (1960).

У м. Охтирці започатковано фестиваль і конкурс солістів-вокалістів пам’яті Білинника (2015).

Охтирська дитяча музична школа носить ім’я Білинника.

Література

Стебун І. Петро Сергійович Білинник. Київ : Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1958. 18 с.
Стефанович М. Петр Сергеевич Белинник. Киев : Государственное издательство изобразительного искусства и музыкальной литературы УССР, 1960. 30 с.
З репертуару Петра Білинника. Київ : Музична Україна, 1975. 55 с.
Мистецтво України: Біографічний довідник / Упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський; за ред. А. В. Кудрицького. Київ : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997. 700 с.
Золота книга украïнськоï еліти : у 6 т. Київ : Євроімідж, 2001. Т. 1. 569 с.
Шуляр О. Д. Історія вокального мистецтва : в 2 ч. Івано-Франківськ : Плай, 2012. Ч. 2. С. 228.

Автор ВУЕ

Редакція_ВУЕ

Покликання на цю статтю: Білинник, Петро Сергійович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Білинник, Петро Сергійович (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 18.11.2024