Берстін, Еллен

Бе́рстін, Е́ллен (англ. Ellen Burstyn, справжнє ім’я та прізвище — Една Рей Джиллулі, англ. Edna Rae Gillooly; псевдонім ― Еллен Макрей; 07.12.1932, м. Детройт, штат Мічиган, США) — акторка, лауреатка премії «Оскар», президент Американської гільдії кіноакторів (1982–1985).

Берстін, Еллен (Ellen Burstyn)
Справжнє ім’я	Една Рей
Справжнє прізвище	Джиллулі
Народження	07.12.1932
Місце народження	Детройт
Місце діяльності	США
Напрями діяльності	кіномистецтво

Відзнаки
Премії	Оскар, Золотий глобус, Тоні, BAFTA, Мері Пікфорд

Життєпис

З 1938 навчалася в католицькій школі-інтернаті Академії Св. Марії у м. Віндзорі (провінція Онтаріо, Канада). Студіювала дизайн модного одягу у Вищій технічній школі Касса в м. Детройті. У 18 років залишила навчання, працювала моделлю.

1951 переїхала до м. Далласа (штат Техас, США), працювала продавцем одягу та координатором модних показів. Від 1952 жила в м. Нью-Йорку. Акторську кар’єру почала на Бродвеї наприкінці 1950-х. Виступала під псевдонімом Еллен Макрей. Після одруження 1964 з актором Н. Берстіном (1939–1978; США) змінила прізвище.

Упродовж десяти років знялася в кількох фільмах і телесеріалах.

Наприкінці 1964 опановувала акторську майстерність у Лі Страсберга. Була членом Акторської студії (англ. Actors Studio) ― організації професійних акторів, театральних режисерів і драматургів.

Від 2018 співпрезидент Акторської студії (разом з Аль Пачіно).

Творчість

Досягла визнання за роль другого плану в драмі «Останній кіносеанс» (1971; режисер П. Богданович) і головну роль у фільмі жахів «Екзорцист» (1973; режисер В. Фрідкін). За обидві ролі була номінована на премію «Оскар». Стрічку «Останній кіносеанс» 1998 внесено до Національного реєстру фільмів (США), які мають культурне, історичне чи естетичне значення.

Працювала з найвідомішими режисерами кіно (від М. Скорсезе до Д. Аронофскі). Знялася у фільмах різних жанрів: у телесеріалі-вестерні «Велика долина» (1967); комедійній драмі Пола Мазурського (1930–2014; США) «Алекс у країні чудес» (1970); драмі Б. Рафелсона «Король садів Марвіна» (1972); фільмі-пригоді (роуд-муві) Пола Мазурського «Гаррі і Тонто» (1974); драмах А. Рене «Провидіння» (1976); Ж. Дассена «Сон пристрасті» (1978); А. Кінга (1930–2009; Канада) «Тиша Півночі» (1980); Бада Йоркіна (1926–2015) «Двічі в житті» (1986); мелодрамі Дж. Шумахера (1939–2020) «Померти молодим» (1990); комедії Білла Дюка (1943; усі ― США) «Цвинтарний клуб» (1993); комедійних драмах П. Єйтса (1929–2011; Велика Британія) «Сусіди по кімнаті» (1995); романтичній драмі Л. Мандокі (1954; Мексика) «Коли чоловік кохає жінку» (1994); науково-фантастичному фільмі К. Нолана (1970; Велика Британія) «Інтерстеллар» (2014); драмі К. Мундруцо (1975; Угорщина) «Фрагменти жінки» (2020) та ін.

1978 номінована на премію «Оскар» за гру в екранізації п’єси «У той самий час, наступного року» (1978) режисера Р. Маллігана (1925–2008; США).

Інтенсивно працювала протягом 1980-х і 1990-х років. За роль у фільмі Д. Аронофскі «Реквієм за мрією» (2000) отримала кілька нагород. 1980 номінована на премію «Оскар» за драматичну стрічку «Воскресіння» Д. Петрі (1920; Канада ― 2004; США).

Визнання

1975 отримала «Оскар» за найкращу жіночу роль у фільмі «Аліса тут більше не живе» (1974, режисер М. Скорсезе).

За найкращу жіночу роль у фільмі «У той самий час, наступний рік» нагороджена преміями «Тоні» (1975) та «Золотий глобус» (1978).

Лауреатка премій Британської академії (1976) та Мері Пікфорд (2014).

2000 удостоєна нагороди за досягнення в кар’єрі від Бостонського кінофестивалю.

Додатково

Сповідує суфізм.

Перша жінка на посаді президента Американської гільдії кіноакторів.

Має три почесні докторські ступені.

Праці

Lessons in Becoming Myself. New York : Riverhead Books, 2006. 453 p.

Література

Hurt I. The Ellen Burstyn Handbook — Everything You Need to Know about Ellen Burstyn. Brisbane : Emereo Publishing, 2010. 174 p.
Tapert St. Best Actress: The History of Oscar-Winning Women. New Brunswick : Rutgers University Press, 2020. 504 p.