Бегинаж

Бегинаж у м. Брюгге, Бельгія

Внутрішнє подвір'я будинку в бегинажі

Покої бегинки

Бегина́ж (фр. béguinage, давньофранц. beghinaghe, від béguine — бегинка, жінка, що живе як сестра-мирянка), бегейнго́ф (нідерл. Begijnhof; нім. Beginenhof — двір або помешкання бегинок) — окрема споруда-гуртожиток або відособлена міська структура, призначена для проживання, праці й благочинної діяльності бегинок.

Загальна характеристика

Поширилися з 13 ст., переважно у Фландрії, Валлонії, Нідерландах.

Відомі у двох основних видах — гуртожитки (спільножитні) й беґинажі-подвори.

Більшість бегинажів (у Нідерландах — близько 75% від загальної кількості) діяли як оселі-гуртожитки, у яких мешкали, здебільшого, від 3 до 30 жінок-бегинок, часом 50–70. Такі споруди рідко мали домові каплиці — бегинки зазвичай відвідували парафіяльні церкви, керувалися настановами їхніх священників. За можливості, намагалися обрати для свого помешкання будівлю, розташовану поблизу храму — парафіяльного або монастирського (з-поміж тих католицьких орденів, які прихильно ставилися до діяльності громад бегинок).

Другий тип — великі бегинажі-подвори — зорганізовували як комплекс житлових споруд навколо спільного церковного двору, відособлений міський квартал. Бегинажі такого типу властиві насамперед для півдня Нідерландів. За межами цього регіону найбільше знаний бегинаж у м. Парижі (заснований Людовиком ІХ за прикладом Гентського). Бегинажі-подвори споруджували спеціально для жінок-бегинок або всередині міських мурів, або просто за ними. Складалися з індивідуальних осель-будиночків з маленькими присадибними ділянками, що оточували церкву чи каплицю, а також великих будівель-гуртожитків та господарських споруд — пекарень, броварень, невеликих ферм. У багатьох бегинажах діяли й лікарні. Так, у складі Великого бегинажу в м. Генті (тепер Бельгія) було 2 церкви, понад 100 індивідуальних будинків, 18 гуртожитків, броварня, госпіталь і цвинтар. Багато бегинажів були захищені власними мурами на кшталт монастирських.

В індивідуальних будинках мешкала зазвичай одна бегинка, іноді — з однією чи двома посестрами, або зі служкою (теж бегинкою). Будівництво таких осель жінки сплачували самостійно, тому їх займали переважно представниці забезпечених верств суспільства. Після їхньої смерті чи виходу з громади будинок лишався у власності спільноти (іноді дозволяли передати будинок у спадок, але тільки на одне чи два покоління).

Всі основні складники інфраструктури беґинажу (житлові помешкання, лікарня, господарські споруди тощо) перебували під управлінням головних посестер й були фінансово самостійними. Загальне керівництво комплексом здійснювала «велика настоятелька» — магістра.

Великі бегинажі

У часи розквіту руху беґинок існувало щонайменше 11 бегинажів, у яких мешкало від 100 до 400 посестер (у містах Антверпені, Брюгге, Брюсселі, Малий бегинаж у Генті та ін.), і 2 дуже значних комплекси — Великий бегинаж у м. Генті (бл. 700 насельниць), бегинажі-подвори у містах Льєжі (бл. 1000 насельниць) та Мехелені (від 1500 до 1900). Загальна кількість бегинажів тільки в Нідерландах сягала 300.

Найкрупніші комплекси з часом отримали статус парафій, в їхніх церквах служили спеціально призначені священники (у решті — священники з інших парафій).

Частина бегинажів збереглася дотепер. Зокрема, 13 бегинажів Фландрії внесені до списку об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Джерела

World Heritage List. Flemish Béguinages . URL:https://whc.unesco.org/en/list/855/

Література

Simons W. Cities of Ladies: Beguine Communities in the Medieval Low Countries, 1200–1565. Philadelphia : University of Pennsylvania Press, 2001. 352 р.
Swan L. The Wisdom of the Beguines: The Forgotten Story of a Medieval Women’s Movement. Katonah; New York : Blue Bridge, 2014. 202 р.
Moran S. J. Women at Work: Governance and Financial Administration at the Court Beguinages of the Southern Low Countries in the Seventeenth and Eighteenth Centuries // Journal of Early Modern History. 2018. № 22. С. 67–95.