Астьє де ла Віжері, Еммануель д'

Астьє́ де Ла Віжері́, Емманюе́ль Рау́ль Морі́с д’ (фр. Astier de La Vigerie, Emmanuel Raoul Maurice d’; 06.01.1900, м. Париж, Франція — 22.06.1969, м. Париж, Франція) — діяч Руху Опору, письменник, журналіст. Писав французькою мовою.

Астьє де ла Віжері, Еммануель д' (Astier de La Vigerie, Emmanuel Raoul Maurice d’)
Народження	06.01.1900
Місце народження	Париж
Смерть	22.06.1969
Місце смерті	Париж
Напрями діяльності	діяч Руху Опору, письменник, журналіст

Життєпис

Походив з дворянської родини землевласників, два представники якої були міністрами внутрішніх справ Франції (один — за часів Наполеона І, інший за часів Луї-Філіппа). Навчався з 1913 у ліцеї Кондорсе (м. Париж), згодом — у приватних ліцеях Сен-Жан-де-Бетюн і Сен-Женев’єв (обидва у м. Версалі), у 1918–1924 — у Морській школі.

Однак вирішив залишити військову кар’єру і спробувати свої сили у літературі та журналістиці [романи «Шлях одної американки» («Passage d’une Américaine»; 1927); «Переходи» («Passages»; 1928) та ін.]. Зблизився з сюрреалістами. Водночас, аби заробити на прожиття, працював секретарем, здійснював операції з нерухомістю. У 1933–1939 працював у тижневику «Маріанна» («Marianne»), писав репортажі для журналів «Вю» («Vu») і «Лю» («Lu»).

Мобілізований 27.08.1939, керував морським розвідувальним центром у м. Лорьяні. Демобілізований 21.07.1940. Під час окупації Франції у жовтні 1940 організував у м. Каннах групу опору «Остання колона», яка здійснювала саботаж. Діставшись м. Клермон-Феррана, під підпільним псевдонімом Бертран разом із Ж. Кавайє і Л. Обрак заснував Рух «Звільнення», що став одним з найважливіших рухів опору у «вільній зоні». У червні 1941 заснував у підпіллі газету «Ліберасьйон» («Libération»), у якій зокрема висловлювався про необхідність соціальних змін після звільнення країни. Вона існувала до 1964, а згодом її назву взяла інша заснована 1973 ліва газета (існує дотепер). Разом з Ж. Муленом здійснював уніфікацію трьох підпільних рухів опору («Звільнення», «Боротьба» і «Вільні стрільці») й утворення єдиної Національної ради опору. На початку 1942 дістався м. Лондона, зустрівся з Ш. де Голлем, який доручив йому місію провести перемовини з президентом США [[[Т. Рузвельтом]]. З 1943 — член Комітету Об’єднаного Руху Опору.

У 1943 після звільнення Алжиру став членом його Тимчасової консультативної асамблеї. У 1943–1944 займав посаду комісара внутрішніх справ французького Комітету національного звільнення.

Заснував журнал «Кайє де ліберасьйон» («Les Cahiers de Libération »; 1943–1944), де під псевдонімами друкувалися Л. Арагон, Ж. Бернанос, А. Камю, П. Елюар.

У 1944–1945 — член французької Тимчасової консультативної асамблеї. У жовтні 1945 обраний до перших установчих Національних зборів, у 1946 — других установчих Національних зборів, 1946–1958 — депутат Національних зборів. Брав участь у русі за мир і в утворенні Союзу прогресистів. Підтримав Стокгольмську відозву 1950 про заборону ядерної зброї. Заступник голови Всесвітньої ради миру з 1955. Виступав проти ратифікації Римської угоди 1957. Протестував проти введення 1956 радянських військ до Угорщини та англійських і французьких — до Єгипту. У 1966 заснував журнал «Евенман» («L’Événement»).

Творчість

1943 склав слова пісні «La Complainte du partisan» («Пісня партизана»), музику до якої написала А. Марлі. Так само, як і пісня «Le Chant des partisans» («Пісня партизанів») тієї ж авторки на слова М. Дрюона і Ж. Касселя, вона стала широко відомою, а 1969 після появи англійської версії — всесвітньо відомою.

1946 опублікував книгу спогадів про період Руху Опору «Сім разів по сім днів» («Sept fois, sept jours»). У 1952 написав книгу спогадів «Боги і люди» («Les dieus et les hommes»), 1961 — книгу «Великі» («Les grands»), де змалював портрети персонажів, з якими був знайомий: В. Черчилль, Й. Сталін, Ш. де Голль, Д. Ейзенхауер, М. Хрущов. Писав також романи: «Мед і полин» («Le Miel et l’Absinthe»; 1957), «Літу немає кінця» («L’Été n’enfinit pas»; 1958), де відтворив життя простих людей у повоєнній Франції.

Нагороди

Лауреат Міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами». Нагороджений орденом «Звільнення» (1943), кавалер Ордена Почесного легіону (1948).

Твори

Les dieus et les hommes, 1943–1944. Paris : Julliard, 1952. 188 p.
Sept fois, sept jours. Paris : Gallimard, 1961. 260 p.
Les grands. Paris : Gallimard, 1961. 213 p.
Sur Saint-Simon. Paris : Gallimard, 1962. 148 p.
Sur Staline. Paris : Plon, 1963. 224 p.
De la chute à la liberation de Paris. 25 août 1944. Paris : Gallimard, 1965. 405 р.
Portraits. Paris : Gallimard, 1969. 346 p.
Р о с. п е р е к л. — Лету нет конца. Москва : Издательство иностранной литературы, 1958. 272 с.
Семь раз по семь дней. Москва : Издательство иностранной литературы, 1961. 240 с.
Боги и люди. 1943–1944. Москва : Издательство иностранной литературы, 1962. 142 с.

Література

King J. C. H. Emmanuel d’Astier and Nature of the French Resistance // Journal of Contemporary History. 1973. Vol. 8. № 4. P. 25–45.
Tuquoi J.-P. Emmanuel d’Astier: la plume et l’épée. Paris : Arléa, 1987. 316 p.
Astier de La Vigerie G. Emmanuel d’Astier de La Vigerie, combattante de la résistance et de la liberté: 1940–44. Chaintreaux : France-Empire, 2010. 353 p.
Grimaud R. 1001 secrets d'histoire de France. Paris : Prat, 2016. P. 282–283.
François Astier De La Vigerie (D') // Ordre de la Libération. URL: https://www.ordredelaliberation.fr/fr/les-compagnons/33/emmanuel-astier-de-la-vigerie-d

Автор ВУЕ

С. В. Глухова

Покликання на цю статтю: Глухова С. В. Астьє де ла Віжері, Еммануель д' // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Астьє де ла Віжері, Еммануель д' (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 20.09.2020