Аеронавігація


Аеронавіга́ція (від аеро… і навігація) — наука про методи та засоби водіння літальних апаратів (ЛА) — літаків, вертольотів, ракет тощо; сукупність операцій з визначення навігаційних елементів наземними пунктами управління польотами або на борту ЛА і використання їх для водіння ЛА. Аеронавігація також розв’язує окремі навігаційні завдання — витримування заданих дистанцій і інтервалів часу між ЛА на трасах з інтенсивним повітряним рухом або при виході з траси до аеродрому посадки, попередження зіткнення ЛА в польоті з наземними перешкодами, зближення двох ЛА в польоті (зустріч із літаком-танкером для дозаправки пальним та ін.) тощо.

Принципи аеронавігації беруть початок від виниклої в стародавні часи морської навігації, зокрема, у неї запозичений метод використання магнітного компаса і морехідної астрономії. «Правила виконання польотів державної авіації України» визначають аеронавігацію (літаководіння, вертольотоводіння) як комплекс дій екіпажу, що спрямовані на досягнення найбільшої точності, надійності та безпеки водіння повітряного судна або групи повітряних суден по заданій траєкторії, а також з метою виведення їх за місцем та часом на задані об’єкти (цілі) і аеродроми посадки (злітно-посадкові майданчики тощо).

У розвитку засобів і методів аеронавігації можна виділити такі основні етапи:

  • до початку 1920-х — характеризувався застосуванням методу візуального орієнтування;
  • 1920-ті  – 1940-ті — застосуванням простих засобів інструментальної навігації (наприклад, радіокомпаса). Зростання інтенсивності повітряного руху, концентрація руху в районах розташування наземних радіомаяків привели до необхідності здійснення зональної навігації, основною відмінною рисою якої є можливість польотів будь-якими траєкторіями і перш за все трасами, які не проходять через радіомаяки;
  • 1950-ті – 1980-ті  — установка на борту ЛА навігаційних обчислювачів, що дозволяють «зберігати» програму польоту і обчислювати сигнали виходу на задану траєкторію. Застосування на борту ЛА навігаційних обчислювачів мало наслідком утворення навігаційних і пілотажно-навігаційних комплексів (ПНК). Особливість ПНК — поєднання високого рівня автоматизації зі збереженням участі екіпажу у виконанні найвідповідальніших завдань, функцій контролю і управління в аварійних режимах. Необхідні умови автоматизації — наявність обчислювальних засобів і забезпечення безумовної надійності автоматичних режимів. Взаємодія екіпажу з обладнанням здійснюється за допомогою системи відображення інформації, що розташовується всередині кабіни, системи сигналізації і пультів управління.

Основні напрямки подальшого розвитку ПНК:

  • підвищення ступеня автоматизації;
  • інтеграція бортового обладнання; застосування супутникових систем;
  • мікромініатюризація обладнання.

Джерела

  1. Повітряний кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). 2011. № 48–49. Ст. 536. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3393-17/page
  2. Правила виконання польотів державної авіації України : Наказ Міністерства оборони України 05.01.2015 № 2. 2015. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0082-15/print

Література

  1. Гофманн-Велленгоф Б., Легат К., Візер М. Навігація. Основи визначення місцеположення та скеровування / пер. з англ. за ред. Я. С. Яцківа. Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2006. 449 с.
  2. Мешко Н. П., Гальченко А. А. Розвиток аеронавігаційного обслуговування як напрям економічної інтеграції України // Ефективна економіка, № 1, 2014: ТОВ "ДКС-центр". URL: http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=2685

Автор ВУЕ