Автономія вищого навчального закладу

Автоно́мія ви́щого навча́льного за́кладу — один із фундаментальних принципів Болонського процесу, який передбачає самостійність, незалежність і відповідальність вищого навчального закладу в прийнятті рішень стосовно розвитку академічних свобод, організації освітнього процесу, наукових досліджень, внутрішнього управління, економічної та іншої діяльності, самостійного добору і розстановки кадрів у межах, встановлених чинним законодавством.

У концепції університетської автономії виділяють два виміри:

1) субстанціональну автономію, що стосується спроможності вишу визначати свою основну місію (формування кадрів, набір студентів, перелік і зміст навчальних дисциплін, зміст наукових досліджень);

2) процедурну автономію, яка визначає здатність університету самостійно знаходити шляхи досягнення поставлених цілей (розрахунки бюджету, визначення процедур підбору й призначення викладачів).

Автономія вищого навчального закладу виявляється у наданні студентам, педагогічним та науковим працівникам певних академічних свобод.

Починаючи з 12 ст., європейський університет мав привілеї:

  • виключне право присвоювати наукові ступені та вчені звання;
  • надавати освітні послуги в межах християнського світу;
  • мати автономію в юрисдикції;
  • право на страйк і незалежність від громади міста, де географічно розташовувався.

У сучасній Європі університетську автономію розглядають як «відповідальну незалежність». Питання академічної свободи й університетської автономії неодноразово порушувалися на міжнародних конференціях під егідою Наглядової ради Великої хартії університетів (Magna Charta Observatory). У міжнародних та європейських документах надання широкої автономії університетам розглядається через оптимізацію й певну децентралізацію управління вищою освітою та посилення суспільного контролю за якістю освіти, чіткою і прозорою підзвітністю уряду, парламенту, студентам і суспільству.

Процеси децентралізації управління вищою освітою і посилення її автономії тривають у Західній Європі з 1980-х. Їх можна розглядати у двох аспектах:

1) як засіб децентралізації управління;

2) як засіб підвищення якості освіти та гнучкості системи вищої освіти.

У межах Болонського процесу автономія вищих навчальних закладів України передбачає право університету ухвалювати рішення щодо статутної діяльності, зокрема освітньої, дослідницької, видавничої, адміністративної, кадрової, фінансової та є умовою реалізації його інтелектуально-інноваційного потенціалу.

У Хартії університетів України «Академічні свободи, університетська автономія та освіта» (2009) університетська автономія розглядається як форма встановлення та повсякчасного досягнення академічних свобод. Її витлумачено як необхідну міру незалежності університету:

  • у правоздатності вирішувати завдання розвитку особистості, суспільства;
  • ухвалювати рішення стосовно внутрішньої організації та управління,
  • розподілу фінансових ресурсів та генерування доходів,
  • адміністрування і встановлення власної лінії поведінки (місії) у сфері освіти, науково-дослідної роботи, викладання й інших пов’язаних із цим видах діяльності.

Завдання автономії вищих навчальних закладів України полягає у сприянні досягненню стратегічної мети освітньої сфери — формування конкурентоздатних українських фахівців та інтеграції країни до єдиного європейського освітньо-наукового простору задля забезпечення сталого розвитку суспільства.

Література

  1. Згуровський М. З. Болонський процес: головні принципи та шляхи структурного реформування вищої освіти України. Київ, 2006.
  2. Академічні свободи, університет. автономія та освіта для сталого розвитку. Мовою документів. Миколаїв, 2009.
  3. Хартія університетів України : академічні свободи, університет. автономія та освіта // Освіта України. 2009. 10 лип.
  4. Пунько Б. М. Автономія університетів України. Львів, 2013.
  5. Андрущенко В. П. та ін. Феномен університету в контексті «суспільства знань». Київ, 2014.
  6. Самчук З. Ф. та ін. Вища освіта як фактор подолання ціннісного розколу в Україні. Київ, 2015.

Автор ВУЕ