Версія від 14:17, 30 червня 2021, створена Alvadar (Обговорити цю сторінку | внесок)
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)

Епістема

Статуя Епістеми на фасаді античної Ефеської бібліотеки

Епісте́ма (від грец. επιστήμη — знання) — багатозначний термін:

1) Поняття античної філософії, утворене від дієслова «знати», «пізнавати» (грец. ἐπίσταμαι), яке позначало знання, науку. Епістема у класичній античній традиції — пізнання вічних і незмінних об’єктів, першооснов; істинне знання про необхідне. Протиставлялося, з одного боку, здоровому глузду, поширеним думкам (грец. δόξα), з іншого — ремеслу, прикладним умінням, майстерності (грец. techne).

2) У філософії Мішеля Фуко (фр. épistème) — «дискурс-утворення» (див. Дискурс (у філософії)), яке визначає світоглядну настанову, самий спосіб світобачення в кожну історичну епоху. Поняття епістеми є центральним у праці філософа «Слова і речі. Археологія гуманітарних наук» («Les mots et les choses. Une archéologie des sciences humaines», 1966). У розумінні М. Фуко, ця категорія є «історичним a priori», непіддатною для спостереження структурою, котра визначає саму можливість певних поглядів, концепцій, наукових теорій у конкретний історичний період розвитку суспільства. Пізніше тлумачить епістему як динамічну мережу відносин між різними типами дискурсів певної епохи. Попри різнорідність таких дискурсів, які обумовлені специфічними завданнями кожної конкретної наукової дисципліни, у сукупності вони утворюють доволі цілісну, структурно організовану систему знань і якісно детермінують розвиток пізнання. Наприклад, математика на певному етапі використовувалась для фізичних досліджень; лінгвістику, або семіологію (науку про знаки) застосувала біологія (для потреб «генетичного запису»); теорія еволюції у 19 ст. стала парадигмою для істориків, психологів, соціологів.

За твердженням М. Фуко, епістеми формуються на рівні наукових символів і наукової мови. Міркування відбувається «всередині» анонімної, передзаданої системи мислення, з притаманною їй мовою; апріорної структури відносин між «словами» і «речами», яка обумовлює «коди» сприйняття, практики і пізнання. Символічний порядок епістем внутрішньо ієрархічний: їхні засадничі поняття й принципи організовують множинність висловлювань, спостережень, аргументів тощо. У межах західноєвропейської культури 16 — 20 ст. М. Фуко виділяє три епістеми:

  • «ренесансну» (16 ст.): в епістемі епохи Відродження «слова» і «речі» тотожні між собою, взаємно співвіднесені та взаємозамінні, створюють єдиний «текст». Панує космологічна картина світу; основу пізнання складають «слова-символи», категорії відповідності, симпатії, атрибуту, аналогії. Аналогія, наприклад, поміщала людину в центр Всесвіту (антропоцентризм). «Симпатія» вважалася принципом просторового руху і якісних змін: важкі тіла падають на землю, а легкі тіла рухаються в невагомому ефірі. Мова, характерна для цієї епістеми, ще не стала незалежною системою знаків.
  • «класичну» (17–18 ст.): в епістемі класичного раціоналізму відбувся перехід від категорії подібності до аналізу порядку, заснованого на процедурах ототожнення і розрізнення. Ренесансне «слово-символ» поступається місцем «слову-образу», а природні знаки — різноманітним системам штучних знаків (таблицям і комбінаториці). «Мова світу» стає «мовою мислення». Здійснюються спроби створення глобальної науки про універсальний порядок: природничої історії (Ж. Бюффон, К. Лінней), загальної граматики, енциклопедичного універсуму («Енциклопедія» Д. Дідро), математизації знання (І. Ньютон, Г. Ляйбніц).
  • «сучасну» (від межі 18–19 ст.), пов’язану з новим способом буття предметів людського мислення. Слова втрачають статус пізнавальних образів, що репрезентують частину якоїсь дійсності; перетворюються на сукупність знаків і знакових систем. Мова стає самодостатньою, пояснення світу здійснюється методами інтерпретації та формалізації. Поруч із тим, світ пізнає конкретна людина, з властивими їй потребами, тілесною організацією і мовою. На відміну від орієнтації Нового часу на свідомість і розум, сучасна епістема звернена до несвідомого. Між словами і речами пролягає простір незбагненного — скінченного людського буття.

Поняття «епістема» стає фундаментальним в контексті інтерпретації М. Фуко історії як низки «розривів», переривань. Мислитель заперечує такі базові світоглядні ідеї західної людини як історичний прогрес, вищий сенс і кінцеву мету історії. Лінійність історії блокується дискретними й тимчасовими епістемами.

3) У сучасній філософській мові термін вживається у ширшому значенні – як епістема західного світу назагал, а не окремого культурно-історичного періоду. У філософії науки поняття епістеми може вживатися поряд із поняттям «парадигма»: попри смислові й контекстуальні розбіжності, обидва терміни вказують на мисленнєву своєрідність пізнавальних установок певної епохи.

Із позицій структуралізму, історичні «розриви» інтелектуальної традиції прогнозовані й у майбутньому (за аналогією зміни парадигм у Т. Куна), свідченням чого є постмодерний дискурс 21 ст. (див. Постмодернізм).

Література

  1. Фуко М. Археологія знання / Пер. з фр. В. Шовкун. Київ : Основи, 2003. 326 с.
  2. Гатальська С. М. Філософія культури. Київ : Либідь, 2005. 328 с.
  3. Рьод В. Шлях філософії: ХІХ–ХХ століття / Пер. з нім. Київ : Дух і Літера, 2010. 368 с.
  4. Європейський словник філософій: Лексикон неперекладностей : в 4 т. / Пер. з фр. Київ : Дух і Літера, 2011. Т. 2. С. 84–96.
  5. Фюрст М., Тринкс Ю. Філософія / Пер. з нім. Київ : Дух і Літера ; Інститут релігійних наук св. Томи Аквінського, 2018. 544 с.

Автор ВУЕ

К. І. Алєксєєва

Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Алєксєєва К. І. Епістема // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Епістема (дата звернення: 25.10.2021).


Оприлюднено


Оприлюднено:
28.05.2019

Офіційний телеграм-канал ВУЕОфіційний телеграм-канал ВУЕ