Ахматова, Анна Андріївна


Версія від 13:02, 29 липня 2019, створена Андрій Тищенко (обговореннявнесок)
(різн.) ← Попередня версія • Поточна версія (різн.) • Новіша версія → (різн.)
Ахматова, Анна Андріївна
Портрет Анни Ахматової, 1914 р. Художник О. Л. Дела-Вос-Кардовська

Ахма́това, А́нна Андрі́ївна (рос. Ахматова, Анна Андреевна; справжнє прізвище — Горенко; 23.06.1889, селище Великий Фонтан, тепер у межах м. Одеси, Україна — 05.03.1966, м. Домодєдово, Московська обл., похована в селищі Комарово, тепер у складі м. Санкт-Петербурга, Російська Федерація) — поетеса, почесний доктор Оксфордського університету (з 1965). Одна з чільних постатей у російській поезії 20 ст.

Життєпис

Народилася у сім’ї інженера. Мала дворянське походження.

Дитячі роки Ахматової минули у Царському Селі (тепер м. Пушкін, РФ). Освіту здобула в м. Києві у Фундуклеївській гімназії (1906–1907) та на юридичному відділенні Вищих жіночих курсів (1908–1909).

Навчання продовжила на історико-літературному відділенні Вищих жіночих курсів м. Санкт-Петербурга (1910).

1910–1918 була дружиною поета М. Гумільова (вінчання відбулося 08.05.10 у Миколаївській церкві Микільської слобідки поблизу м. Києва, тепер цієї церкви не існує).

1910 і 1911 перебувала в м. Парижі (там близько познайомилася з художником А. Модільяні), 1912 їздила до Італії.

1912 народила сина (майбутній етнолог, географ Л. Гумільов).

Попри неприйняття влади більшовиків, не емігрувала, мешкала у м. Петрограді (Ленінграді, тепер м. Санкт-Петербург).

1939–1946 була членом Спілки письменників СРСР.

Під час Другої світової війни евакуйована спочатку до м. Москви (1941), згодом — до м. Ташкента. Повернулася до м. Ленінграда 1944.

1946 піддана несправедливій критиці. У Постанові Оргбюро ЦК ВКП(б) від 14.08.1946 «Про журнали “Зірка” та “Ленінград’’» її поезію звинувачено в «безідейності», «песимізмі й занепадництві» тощо. Відтоді почалося цькування Ахматової та М. Зощенка (обох виключено зі Спілки письменників СРСР). Ахматову

1951 відновлено у Спілці письменників.

1964 їздила до Італії на вручення Міжнародної премії, 1965 — до Великої Британії на вручення диплому почесного доктора Оксфордського університету.

Померла у санаторії «Підмосков’я».

Творчість

Перші вірші написала в 11-річному віці (не збереглися).

Входила до започаткованої М. Гумільовим (1911) групи «Цех поетів», 1913 пов’язала творчість з акмеїзмом.

Дебютна збірка «Вечір» («Вечер», 1912; з передмовою М. Кузміна) принесла Ахматовій визнання. Книги «Чотки» («Четки»; 1914) і «Біла зграя» («Белая стая»; 1917), позначені трагізмом світовідчуття, глибинною релігійністю та аскетизмом художніх засобів, забезпечили їй одне з провідних місць у російській поезії 1910-х. Уже в ранніх збірках окреслилися риси поетики Ахматової: поєднання напруженого переживання зі стриманістю інтонаційних та лексичних засобів; глибокий психологізм (психологічно насичена деталь, драматизм ліричного сюжету).

Передчуття історичних катастроф та гостре переживання моральної відповідальності притаманні книгам «Подорожник» та «Anno Domini» (обидві — 1921).

Упродовж 1920-х — початку 1930-х поетеса майже не писала (часті й важкі хвороби, неможливість психологічно адаптуватися до атмосфери репресій тощо). Її твори піддавалися цензурі. Вірші 1930-х сповнені душевної тривоги, смутку: «Привіллям пахне дикий мед» («Привольем пахнет дикий мед»), «Останній тост» («Последний тост»), обидва — 1934.

Досліджувала творчість О. Пушкіна (фаховість її праць було визнано провідними пушкіністами) та перекладала (1933 вийшла друком книга перекладів епістолярної спадщини П. П. Рубенса). Перекладацька діяльність до кінця життя була основним джерелом існування Ахматової.

Від середини 1930-х до поетеси повернулося натхнення («натхнення жаху»): вона працює над творами поеми-циклу «Реквієм» (завершено 1957–1961; опубліковано у м. Мюнхені 1963; у СРСР вперше 1987), в якій особистий досвід переживання арештів близьких поєднано з відчуттям загальнонародної трагедії часів сталінських репресій та культу особи.

Провідною в творчості Ахматової стала тема пам’яті, висвітлена з історіософською монументальністю, зокрема, в «Поемі без героя» (1940–1963).

Героїзм і страждання народу під час Другої світової війни ввійшли у творчість Ахматової поезіями високого громадянського звучання — вірші з циклу «Вітер війни («Ветер войны», 1941–1944).

Після публікації збірки «Із шести книг» («Из шести книг»; 1940) дві збірки вибраних віршів вийшли значно пізніше (1958 і 1961), а наступна (остання прижиттєва) книга «Плин часу» («Бег времени») — 1965, у часи «відлиги». Повернення до читача супроводжувалося міжнародним визнанням.

Поетичний стиль Ахматової вирізняється інтимно-розмовними інтонаціями, ясністю, мелодійністю, високою культурою віршування.

Органічне поєднання в творчості традицій класичної російської літератури з рефлексією на західноєвропейську спадщину (Данте Аліг’єрі, В. Шекспір, Горацій) і засвоєнням надбань модернізму забезпечили поетесі роль класика 20 ст.

Ахматова та Україна

Тематика багатьох віршів (1907–1914) Ахматової пов’язана з київським періодом життя поетеси (цикл «Київський зошит», збірка «Вечір» тощо). Кримські мотиви звучать у поемі «Біля синього моря» (1915). В автобіографічному оповіданні «Будка» є спогади про м. Одесу.

Переклала російською збірку І. Франка «Зів’яле листя» та поезії П. Усенка. Спогади про поетесу залишили Т. Масенко (книга «Роман пам’яті», 1970) та М. Бажан («Етна-Таорміна», 1979).

Вірші українською мовою переклали В. Герасим’юк, С. Жолоб, Т. Крижанівська, М. Москаленко, І. Римарук, Г. Синьоок, О. Смольницька, М. Тарнавська, В. Якубський та ін.

Визнання

Ахматову номіновано на Нобелівську премію (1962).

За заслуги у галузі поезії нагороджено міжнародною премією «Етна-Таорміна» (1964).

1989 у м. Севастополі на будинку діда поетеси А. Горенка, учасника оборони Севастополя, відкрито меморіальну дошку Ахматовій, котра тут бувала неодноразово.

1989 у с. Слобідка-Шелехівська Деражнянського району Хмельницької області у маєтку тітки Ахматової А. Вакар відкрито Літературно-меморіальний музей А. Ахматової.

Від 1989 в м. Одесі, а від 1999 — у м. Сімферополі проводяться «Ахматовські читання». 2017 у м. Києві в Маріїнському парку встановлено пам’ятник Ахматовій (скульптор О. Стельмашенко).

Іменем Ахматової названі:

• вулиці в містах Астрахані, Донецьку, Калінінграді, Києві, Майкопі, Москві, Одесі, Пушкіні, Ташкенті, Тюмені;

• мала планета, відкрита 1982 у Кримській астрофізичній обсерваторії (Akhmatova);

• кратер Ахматова на планеті Венері.

Цитата

Давній Київ ніби вимер,

Дивний мій приїзд.

Над рікою Володимир

Чорний хрест підніс.

Серед саду темнокорі

Липи й осокір,

І до Бога світять горі

Діаманти зір.

Шлях високий, шлях офіри

Тут закінчу я,—

Де лиш ти, мені до міри,

І любов моя.

(А. Ахматова. «Давній Київ ніби вимер…», 1914. Переклад М. Москаленка. Цит. за електронним джерелом: http://ocls.kyivlibs.org.ua/ahmatova/perekladi_1/ahmatova_rus_ukr/l_008.htm).

Твори

  1. Стихи и проза. Ленинград : Лениздат, 1977. 616 с.
  2. Сочинения : в 2 т. Москва : Правда, 1990.
  3. Записные книжки Анны Ахматовой (1958–1966). Москва; Torino : Giulio Einaudi editore, 1996. 850 с.
  4. Собрание сочинений : в 6 т. Москва : Эллис Лак, 1998–2002.
  5. У к р. п е р е к л. — Реквієм / Пер. з рос. Б. Олександрів. Мюнхен : Сучасність, 1973. 22 c.
  6. Анна Ахматова // Гармонія контрастів. Десять срібних поетів / Пер. з рос. Н. Горішної. Київ : Видавничий дім «Кондор», 2018. С. 220–241.

Додатково

Документальна телепередача "Прогулянки містом" (телеканал "Київ")

Література

  1. Эйхенбаум Б. М. Анна Ахматова. Опыт анализа. // Эйхенбаум Б. М. О поэзии. Ленинград : Советский писатель, 1969. С. 75–147.
  2. Жирмунский В. М. Творчество Анны Ахматовой. Ленинград : Наука, 1973. 184 с.
  3. Виноградов В. В. О поэзии Анны Ахматовой (Стилистические наброски) // Виноградов В. В. Избранные труды. Поэтика русской литературы. Москва : Наука, 1976. 512 с.
  4. Хейт А. Анна Ахматова. Поэтическое странствие / Пер. с англ. Москва : Радуга, 1991. 382 с.
  5. Пахарева Т. А. Художественная система Анны Ахматовой. Киев : Институт системных исследований образования, 1994. 136 с.
  6. Лосиевский И. Я. Анна всея Руси: Жизнеописание Анны Ахматовой. Харьков : Око, 1996. 368 с.
  7. Черных В. А. Летопись жизни и творчества Анны Ахматовой. 2-е изд., испр. и доп. Москва : Индрик, 2008. 768 с.
  8. Чуковская Л. К. Записки об Анне Ахматовой : в 3 т. Москва : Время, 2013.
  9. Тименчик Р. Д. Последний поэт. Анна Ахматова в 60- годы : в 2 т. 2-е изд., испр. и расшир. Москва : Мосты культуры ; Гешарим, 2014.
  10. Носик Б. М. Анна Ахматова. Я научилась просто, мудро жить… Москва : Алгоритм, 2015. 220 с.
  11. Найман А. Г. Рассказы о Анне Ахматовой. Москва : КоЛибри, 2016. 400 с.
  12. Смольницька О. О.. Символіка вірша-сну і спогаду Анни Ахматової «Вновь подарен мне дремотой…»: український контекст і перекладацький коментар // Закарпатські філологічні студії. 2018. № 3. Т. 2. С. 159–164. URL: http://zfs-journal.uzhnu.uz.ua/archive/3/part_2/34.pdf
  13. Краснянский А. Я. Ахматова. Поэты о поэте: к 130-летию Анны Ахматовой. Санкт-Петербург : Реноме, 2019. 174 с.

Т. А. Пахарєва

Покликання на цю статтю:
Пахарєва Т. А. Ахматова, Анна Андріївна // Велика українська енциклопедія. URL: http://vue.gov.ua/Ахматова, Анна Андріївна (дата звернення: 22.08.2019).