Аквамарин

Аквамарин 

Аквамари́н — мінерал класу силікатів, різновид берилу зеленувато-блакитних тонів (назва у перекладі з лат. — «морська вода»), алюмосилікат берилію кільцевої правильної шестикутної структури (Be3Al2Si6O18). Походження: магматичне, інтрузивне. Утворюється у гранітних пегматитах, грейзенах і гідротермальних жилах. Хімічний склад: оксиди берилію (14,1 %), алюмінію (19 %), кремнію (66,9 %), домішки натрію, калію, літію, цезію, рубідію, заліза, ванадію, іноді хрому. Колір — світло-голубий, голубувато-зелений, зеленувато-синій або сіро-голубий залежно від родовища; від прозорого до непрозорого; блиск — скляний; спаяність — відсутня; злам — раковистий, нерівний; сингонія — гексагональна; твердість за шкалою твердості мінералів Мооса — 7,5–8, щільність — 2,67–2,71. Окремі кристали сягають рекордних розмірів. Найбільший аквамарин знайдено 1910 у Бразилії: важив 110 кг, мав 48 см у довжину і 42 см у діаметрі. Родовища аквамарина є численними: на о. Мадагаскар, у США, в М’янмі, Індії, Шрі-Ланці, ПАР, Танзанії, Аргентині, Китаї, Норвегії, Ірландії. Але найбільші камені видобувають у Бразилії та РФ. В Україні аквамарин знаходили у пегматитах на Волині. Напівкоштовний камінь. Використовується у ювелірній справі.

Література

  1. Самсонов Я. П., Туринге А. П. Самоцветы СССР. Москва : Недра, 1984. 335 с.
  2. Бетехтин А. Г. Курс минералогии. 2-е изд., испр. и доп. Москва : КДУ, 2010. 736 с.
  3. Павлишин В. І., Довгий С. О. Мінералогія : у 2 ч. Київ : КНТ, 2014. Ч. 2. 528 с.

Автор ВУЕ


Покликання на цю статтю:

Вергельська Н. В. Аквамарин // Велика українська енциклопедія. URL: http://vue.gov.ua/Аквамарин (дата звернення: 19.03.2019).