Леонід (Федоров)

Леонід (Федоров).jpg

Леоні́д (Фе́доров) [Фьодоров; повне ім’я — Федоров Леонід Іванович; рос. Федоров Леонид Иванович (псевдоніми — Leonidas Pierre, Dr. Leonini); 04.11.1879, м. Санкт-Петербург, тепер РФ — 07.03.1935, м. Кіров, тепер РФ] — релігійний діяч, екзарх Російської греко-католицької церкви, мученик, блаженний Католицької церкви (з 2001).

Леонід (Федоров)

(Федоров Леонид Иванович)

Псевдоніми Leonidas Pierre, Dr. Leonini
Рік народження 04.11.1879
Місце народження Санкт-Петербург
Рік смерті 07.03.1935
Місце смерті Кіров


Життєпис і діяльність

Походив з православної міщанської родини, рано втратив батька. Закінчив ІІ Петербурзьку класичну гімназію, обрав священицьке служіння. 1901 вступив на навчання до Петербурзької духовної академії. Брав участь у релігійно-філософських гуртках, цікавився творами В. Соловйова, М. Бердяєва, Л. Толстого. Помітний вплив справили проповіді ксьондза Яна Щіславського, із яким зустрічався й багато спілкувався поза церквою. Самостійно вивчав святооцівську літературу, історію церкви.

Сформулював свою світоглядну позицію як схильну до католицького віровчення. Полишив навчання на 2-му курсі Духовної академії й вирішив прилучитися до Католицької церкви; запланував поїздку до м. Рима. Дорогою до Італії відвідав м. Львів, де зустрівся з митрополитом Андреєм (Шептицьким). В його особі знайшов духовного наставника, а згодом — керівного ієрарха.

31.07.1902 в церкві Св. Імені Ісуса (м. Рим) приніс сповідь Католицькій церкві, а також отримав нагоду зустрітися з Папою Римським Левом ХІІІ.

З 1902 навчався в семінарії «Леоніанум» («Leonianum»); 1907 отримав ступінь бакалавра богослов’я; продовжив навчання в Римській колегії Конгрегації з поширення віри (1907–1908); завершив — в університеті м. Фрайбурга (Швейцарія, 1910). 1907 брав участь у Першому, а згодом у Другому (1909) та Третьому (1909) Велеградських конгресах, присвячених питанням екуменічного єднання.

Від 1909 за дорученням митроп. Шептицького тричі відвідував Росію (1909, 1911, 1912) з метою вивчення стану церковних справ. Зустрічався зі священиками і мирянами російських католицьких громад, контактував з православним духовенством [зокрема, з митроп. Антонієм (Храповицьким)], лідерами білоруського національного руху, російськими старовірами (див. Старообрядництво) тощо.

Кін. 1910 — поч. 1912 провів у м. Львові, де мешкав у монастирі ченців-студитів, був професором і префектом заснованого митроп. Андреєм (Шептицьким) наукового товариства «Студіон». 1911 у м. Стамбулі (тепер Туреччина) прийняв дияконське, а потім і священиче свячення. Згодом, під час перебування у студитському монастирі св. Йосафата (1912–1913, с. Камениця, тепер Боснія і Герцеговина), прийняв монаший постриг під іменем Леонтій.

Напередодні Першої світової війни був змушений перервати схиму і повернутися до Росії. Вів просвітницьку діяльність, публікував богословські нариси з історії, займався організаційно-церковними питаннями. 1914 вперше заарештований як «агент митрополита Шептицького»; відправлений на заслання під нагляд поліції до м. Тобольська (тепер РФ).

Після лютневої революції 1917 й амністії політичних в’язнів у березні того ж року повернувся до м. Петрограда (тепер м. Санкт-Петербург). 29–31.05.1917 тут відбувся єпархіальний Собор, де митроп. Андрей (Шептицький), уповноважений папою Пієм Х, проголосив створення Екзархату Російської греко-католицької церкви (далі — РГКЦ) та призначив Леоніда (Федорова) екзархом (у сані протопресвітера). На соборі було ухвалено Статут РГКЦ та прийнято 68 постанов щодо діяльності католицьких громад візантійського обряду. Новостворений екзархат та його очільник були визнані Тимчасовим урядом Росії в червні 1917. Визнання Ватикана надійшло пізніше: 01.03.1921 Бенедикт ХV оприлюднив послання «Ex amplissimo», в якому підтвердив призначення екзарха та дарував йому титул апостольського протонотарія.

Окрім праці з розбудови екзархату (адміністративні й кадрові питання), Леонід (Федоров) продовжував активну літургійну, місійну і просвітницьку діяльність. Прагнув до екуменічного діалогу з Російською православною церквою, організував спільні молитви і рух єднання. Опікувався питаннями взаємодії з римо-католиками та органами світської влади. Після жовтневого перевороту 1917 рішуче виступив за об’єднання зусиль католиків і православних у протидії репресіям і духовному насильству в сфері релігії з боку більшовицької влади.

1922 заарештований за спротив кампанії насильницького вилучення церковних цінностей, але невдовзі звільнений із забороною виїздити з м. Петрограда. В кін. 1922 (разом з багатьма ін. храмами) була зачинена й церква Сходження св. Духа, в якій служив о. Леонід. На запрошення вірян відвідав м. Москву, де був знову заарештований (разом з архієп. Я. Ципляком). 10.03.1923 звинувачений у контрреволюційній діяльності (за спротив вилученню церковних цінностей та «незаконне» релігійне навчання неповнолітніх), засуджений до 10 р. ув’язнення. Тривалий час утримувався у Бутирській в’язниці м. Москви. На вимогу організації Червоного Хреста та за сприяння правозахисниці К. Пєшкової (дружини М. Горького) був звільнений через 3 р., оселився в м. Калузі (тепер РФ), став настоятелем храму Калузької парафії. Робив усе можливе, щоб підтримувати паству у складні часи антицерковних репресій.

10.08.1926 вчергове заарештований у м. Могильові (тепер Білорусь), куди прибув з метою допомоги у пастирській діяльності. Після арешту вивезений до м. Москви; засуджений до 3-х років виправних робіт в таборах. 26.09.1926 прибув до Соловецького монастиря (тоді — табору спеціального призначення). Намагався вести активне релігійне й пастирське життя, підтримував ув’язнених одновірців, таємно сповідав, писав. Комунікував з православними священиками, брав участь у спільних молитвах, зібраннях. По закінченні терміну покарання (серпень 1929) відправлений на поселення до Карелії. На поч. 1931 був знову заарештований, утримувався в тюрмі м. Архангельська. 1932 висланий у с. Губіно під м. Котласом (тепер Архангельська обл., РФ); звільнений у листопаді 1932 із обмеженням вибору місця проживання.

1934 оселився у м. Вятці (тепер м. Кіров, РФ), де невдовзі помер через хронічні хвороби й фізичне виснаження. Похований на місцевому кладовищі, точне місце поховання невідоме.

Погляди

Ікона священномученика Леоніда

Багато розмірковував над шляхами розвитку і долею Церкви католиків візантійського обряду в Росії; перевагах і недоліках моделі російського уніонізму. Спілкування з громадами греко-католиків у Галичині, унійними ієрархами та священнослужителями спонукали о. Леоніда до висновку, що «галицька модель» греко-католицизму — «надмірно латинізована» і мало прийнятна для втілення в Росії. Був ревним поборником східного обряду, мріяв про його відновлення в усій історичній повноті; вважав візантійсько-православну обрядовість стрижнем національно-культурної ідентичності РГКЦ.

Не відкидаючи канонічної зверхності та морального авторитету Святого престолу, критикував папство за ототожнення вселенськості християнства з традиціями західно-європейських церков та ігнорування східної традиції. Обстоював рівноправність унійної церкви з ін. партикулярними католицькими церквами; дорікав католикам за скептичне й упереджене ставлення до унійної церкви як «неповноцінної» та намагання її доконечно латинізувати. У листах до Шептицького критикував Католицьку церкву за брак справжнього аскетизму і «живої віри», занепад обрядової естетики, утилітаризм і раціоналізм. Вбачав місію унійного руху у поверненні до витоків апостольського християнства.

Основні праці

Писав богословські, історико-апологетичні, публіцистичні статті, рецензії на богословські праці (переважно латиною). Друкувався (під псевдонімами) у журналах «Roma e l’Orientale», «Slavorum Litterae Theologicae». Богословські нариси з історії церкви видавав часопис «Слово Істини». Склав проект статуту для Богословського інституту в м. Львові (1911). Перебуваючи в ув’язненні, упорядкував російською мовою Катехизис, працював над перекладами, богословськими творами (часто лишалися в стінах таборів або були конфісковані). Частково збереглося листування з митроп. Андреєм (Шептицьким).

Визнання

Процес беатифікації Леоніда (Федорова) розпочав 1935 митроп. Андрей (Шептицький). Проголошений блаженним священномучеником 27.06.2001 папою Йоаном Павлом ІІ під час богослужіння за візантійським обрядом у м. Львові. День пам’яті — 27 червня.

Додатково

Після смерті Леоніда (Федорова) митрополит Андрей (Шептицький) у листі до князя П. Волконського від 4 травня 1935 зазначав: «Ми сподіваємось, що екзарх перебуває на шляху до прослави через беатифікацію. Звичайно, ще надто рано говорити про це, але враження, яке склалося в усіх нас про його святість, підсилене ореолом мучеництва і смерти, напевно, підтверджує наші сподівання. З другого боку, як російський католик, як екзарх, як той, що помер у більшовицьких руках, нам здається, він опиниться в центрі уваги всієї Церкви».

Джерела

  • «С терпением мы должны нести крест свой…»: документы и материалы о жизни и деятельности блаженного священномученика экзарха Леонида (Федорова) / сост.: Парфентьев П. А. Санкт-Петербург : Издательская группа «Керигма», 2004. 505 с.
  • Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії. Книга 1: Документи і матеріали, 1899–1917 / за ред. Ю. Аввакумова. Львів : Видавництво Українського католицького університету, 2004. 973 с.

Література

  1. Диакон Василий ЧСВ. Леонид Федоров: жизнь и деятельность. 2-е изд. Львів : Місійне згромадження святих Кирила і Методія, 1993. 864 с. URL: https://fsspx-fsipd.lv/ru/istoria-cerkvi/other/309-leonid-fedorov-iii
  2. Чаплицкий Б., Осипова И. Книга памяти: Мартиролог Католической церкви в СССР. Москва : Серебряные нити, 2000. 766 с.
  3. Юдин А. Леонид Федоров. Москва : Христианская Россия, 2002. 303 с.
  4. Церква мучеників / Упоряд. О. Турій. 2-е вид. Львів : Свічадо, 2007. 56 с.
  5. Бистрицька Е. Східна політика Ватикану в контексті відносин Святого Престолу з Росією та СРСР (1878–1964 рр.). Тернопіль : Підручники і посібники, 2009. 416 с.
  6. Безпалько У. Проблема збереження православної обрядової практики як пріоритетна складова становлення унійної церкви в Російській імперії на початку ХХ ст. // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія : Історія. 2014. Вип. 1 (1). С. 146–150.
  7. Леонід Фьодоров — інок, екзарх і мученик єдності Церкви ради // Християнин і світ. URL: http://xic.com.ua/z-istoriji-dumky/3-bogoslovja/347-leonid-fodorov-inok-ekzarh-i-muchenyk-jednosti-cerkvy-rady

Автор ВУЕ

С. І. Присухін


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Присухін С. І. Леонід (Федоров) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Леонід (Федоров) (дата звернення: 28.05.2020).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
13.05.2020

Покликання на статтю

Опитування читачів ВУЕОпитування читачів ВУЕ