Канон позатекстовий (у релігії)

Канóн позатекстови́й (грец. κανών — правило, норма, зразок, від κάννα — жердина) — у релігії — найавторитетніші, фіксовані й незмінні взірці сакрального змісту (в архітектурі, мистецтві, обрядових практиках тощо), які передаються в межах релігійної традиції.

Фіксація канону

Статусу й значущості канону можуть набувати не тільки релігійні тексти (див. Канон текстовий), що містять засадничі положення віровчення, найголовніші норми та ритуально-практичні настанови, а й позатекстові об’єкти — зразки сакральної архітектури, живопису, музики, поведінки тощо. Головні критерії канонічності — такі ж, що й для текстової збірки, літературного твору: максимальна наближеність до взірців, які сягають часу заснування традиції; найширше визнання серед спільноти одновірців; фіксований та незмінний характер.

Фіксація канону історично пов’язана із загрозами для релігійної ідентичності, незалежно від того, походять вони із середини чи з-зовні щодо конкретної традиції. Так, єгиптолог Ян Ассман відзначав, що храмове будівництво в пізньому Єгипті (доби Птолемеїв) відігравало таку ж роль, як і запис священних текстів у юдейському середовищі, — фіксувало релігійну ідентичність перед загрозою зникнення традиції. Утвердження канонічних зразків часто припадає на періоди гострої полеміки, зіткнення релігійних течій і рухів; задовольняє потреби в самовизначенні й сталості конфесії, закріпленні власних авторитетних взірців, упорядкуванні культурної пам’яті.

Фіксація канонічних правил здійснюється максимально авторитетним для даної традиції чином, найчастіше є результатом консенсусу духовних ієрархів. Така згода може бути інституційована або як результат безпосередньої колективної співпраці (наприклад, на християнських соборах або буддійських сангіті), або заочно, як відсутність протиріч у висловлюваннях (наприклад, одностайність серед Отців Церкви у християнстві або іджма в ісламі).

Приклади позатекстових канонів

Фіксація канону візантійської християнської іконографії стала відповіддю одночасно як на внутрішні (іконоборство), так і на зовнішні (мусульманські впливи в сакральному мистецтві) загрози. Попри те, що іконографічний канон складався протягом століть, лише в умовах употужнення ісламу (7 ст.) постала необхідність його чіткої фіксації. Перші правила щодо канонізації іконографії були прийняті на Трулльському (або П’ято-Шостому) Вселенському соборі (691–692). Канонічні правила собору регламентували зображення Ісуса Христа у вигляді ягняти (пр. 82), заборону малювати хрест на землі (пр. 73) та деякі інші принципи візантійської та загальнохристиянської іконографії. Ухвалені рішення не розв’язали суперечностей у Церкві, й наступне століття минуло під гаслом боротьби іконоборців та іконошанувальників. Наслідком стало остаточне вироблення принципів іконопису та церковне обґрунтування його необхідності (зокрема, завдяки діяльності Іоанна Дамаскіна, Феодора Студита, а також рішенням VII Вселенського собору, 787). Так, візантійський іконографічний канон чітко регламентував не тільки перелік основних сюжетів Святого Письма і композицій, а й техніку живопису, пропорції фігур, загальний вираз обличчя святих, зовнішність і пози окремих святих, палітру кольорів тощо.

Процес канонізації стосується значущих для певної релігійної традиції форм сакрального мистецтва. Так, якщо для християнства чи буддизму іконографічний канон є надзвичайно важливим, то в ісламі, через другорядний статус зображувального мистецтва, становлення справжнього іконографічного канону не відбулося. Натомість мусульманські текстові та архітектурні канони набули особливої вагомості, чіткої фіксації, головуючої ролі у переданні традиції. Наприклад, типова мечеть постала з прагнення відтворити найпершу мечеть, яку звели мусульмани в м. Медіні під проводом пророка Мухаммада. Головними архітектурними атрибутами стали; прямокутний двір (араб. сахн) та тент (араб. зулла) над його частиною, ближчою до міхрабу (ніші, яка вказує напрям для молитви).

Окрім сакрального мистецтва, канон як правило та взірець, що закріплює певні традиційні форми, притаманний іншим елементам релігійної традиції. Характеру канону набувають: церковні піснеспіви; порядок і спосіб богослужіння (та його окремі елементи, див. Канон євхаристичний); вимоги до форми та оздоблення сакральних об’єктів (вівтаря, іконостасу та ін.); тип одягу священників; сукупність норм, правил, приписів, які складають основу релігійного права (див. Право канонічне); вимоги до моральних, особистісних тощо якостей духовних авторитетів (напр., Отців Церкви, святих та ін.).

Див. також

Канон, Канон (в архітектурі), Іконопис

Література

  1. Шукуров Ш. М. Искусство и тайна. Москва : Алетейа, 1999. 248 с.
  2. Ассман Я. Культурная память: Письмо, память о прошлом и политическая идентичность в высоких культурах древности / Пер. с нем. М. М. Сокольской. Москва : Языки славянской культуры, 2004. 368 с.
  3. Буркхардт Т. Алхимия // Алхимия и Нотр-Дам де Пари / сост. Е. В. Головин, пер. с нем. Е. В. Головина. Москва : Эннеагон-Пресс, 2007. С. 8–82.
  4. Креховецький Я. Богослов’я та духовність ікони. Львів : Свічадо, 2008. 232 с.
  5. Widengren G. Fenomenologia religii / przeł. J. Białek. Kraków : Nomos, 2008. 714 s.
  6. Буркхардт Т. Сакральное искусство Востока и Запада. Принципы и методы / Пер. с англ. Н. П. Локман. Москва : Новый Акрополь, 2014. URL: https://www.e-reading.club/book.php?book=1032180

Автор ВУЕ

Р. Х. Халіков


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Халіков Р. Х. Канон позатекстовий (у релігії) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Канон позатекстовий (у релігії) (дата звернення: 24.02.2020).


Оприлюднено


Оприлюднено:
18.12.2019

Покликання на статтю