Дисгармонія (в естетиці)

Дисгармонія. Художнє втілення

Дисгармо́нія (від лат. dis- — префіксоїд зі значенням порушення, розладу, відсутності та грец. ἁρμονία — злагода, зв’язок, лад) — естетична категорія на позначення відсутності або порушення гармонії, злагодженості й впорядкованості цілого, відхилення від естетичного ідеалу досконалості.

Характеристика

Осмислюється в естетиці, етиці, філософії тощо як синонім хаосу, руйнації, порушення міри, відхилення від ідеалу або стабільного стану системи. Вживається як альтернативний за значенням термін при характеристиці категорій естетики, як класичних (міра, катарсис, прекрасне, граціозне, калокагатія), так і новітніх (відраза, деконструкція, ризома, шизоаналіз).

Як філософська категорія, поруч із гармонією та конфліктом, фіксує етапний стан у розвитку суперечності. Потенційно містить дві тенденції змін: спрямованих на зменшення деформацій у взаємодії протилежностей та на їхнє збільшення (у цьому випадку з дисгармонії визріває конфлікт).

Ознакою дисгармонії є контраст, символом — дисонанс. У теорії музики дисонанс, з одного боку, передбачає напружене і невпорядковане звучання різних тонів, дає відчуття непримиренної суперечливості та роз’єднаності, з іншого — дозволяє виразити високий рівень напруги емоцій і пристрасть.

У психології, філософії, міждисциплінарних гуманітарних дослідженнях використовують поняття дисгармонії особистості та дисгармонії міжособистісних стосунків. Зокрема, у психології дисгармонію особистості розуміють як: 1) надмірний розвиток одних і (або) відчутний брак інших властивостей особи, що виявляється у порушенні рівноваги між автономією власної поведінки і вимогами оточення, конфлікті із собою та іншими; 2) акцентуації характеру і невротичні ознаки особистісних розладів, для яких характерна дивна, ексцентрична, емоційно нестійка, мінлива поведінка. Дисгармонія міжособистісних стосунків може маркувати відсутність єдності й порушення співвідношень у спілкуванні, послаблення зв’язків між суб’єктами загалом і позитивних емоційних зв’язків, дисбаланс між пізнавальними, емоційними і поведінковими компонентами стосунків, гіперболізацію симбіотичних зв’язків тощо.

Термін вживають для характеристики процесів дезорганізації, руйнації пропорційності, співмірності, рівноваги.

В історії ідей

У давньогрецькій філософії є синонімом хаосу, порушення порядку, відхилення від естетичного або етичного ідеалу досконалості, рідше — діалектичною опозицією гармонії, необхідною для її існування. Так, у представників піфагореїзму дисгармонія пов’язана із порушенням міри і відхиленням від прекрасного, натомість у Геракліта з Ефеса — хаос протилежностей утворює гармонію. Платон асоціював дисгармонію із неузгодженістю зовнішнього і внутрішнього в людині. Аристотель наголошував на значенні зображення дисгармонії (напр., потворного) у мистецтві; в етиці пов’язав дисгармонію із відхиленням поведінки особи від середини. Подібне її трактування присутнє у стоїків та пізніших інтелектуальних традиціях.

Міркування про дисгармонію як дещо несправжнє і пов’язане із гріховними спрямуваннями людини знаходимо в Григорія Ніського, Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Аврелія Августина. У Фоми Аквінського вона характеризує недосконалу налаштованість духовного життя людини. Леон Баттіста-Альберті інтерпретує її як антитезу прекрасного, Марсіліо Фічіно — як відхилення від краси і грації. У Джованні Піко делла Мірандоли дисгармонія пов’язана із порушенням єдності мікро- і макрокосмосу, а в Луки Пачолі — пропорцій. Джозеффо Царліно тлумачив її як неспівмірність гармонії світу й гармонії людської душі.

Згадки про дисгармонію є в Р. Декарта в контексті осмислення людських пристрастей. Наприкінці 16 ст. з’явилися думки про земний світ назагал як царство дисгармонії, або порушення первинної Божественної гармонії. Про шляхи подолання дисгармонії у моральній сфері міркували мислителі Просвітництва.

І. Кант звертався до осмислення дисгармонії під час характеристики категорії піднесеного. Г. В. Ф. Гегель вважав дисгармонію необхідною умовою існування гармонії та надавав виняткового значення втіленню у мистецтві дисгармонійних сил. У теорії драми увів поняття колізії, яка веде до дисгармонії та відображає розгортання і долання суперечностей.

А. Н. Вайтхед розглядав красу як єдність гармонії й дисгармонії. Переживання суб’єктом дисгармонії пов’язував з усвідомленням значущості деструкції, передчуттям руйнівних подій у майбутньому, розчаруванням або зануренням у пасивність і байдужість до світу.

Тема первинної дисгармонійності людського існування присутня у філософії екзистенціалізму.

Парадоксальне переосмислення дисгармонії характерне для філософії Постмодерну і постструктуралізму. Згадки про співвідношення гармонії і дисгармонії присутні у Ж. Батая, Ж. Бодрійяра, Ж. Дерріди. Ж.-Ф. Ліотар пов’язував дисгармонію із піднесеним та ентузіазмом. Ю. Кристева наголошувала на тому, що такі прояви дисграмонійного як жахливе, відразливе, бридке, заборонене, гріховне у творах мистецтва дозволяють людині здійснити стрибок до краси і задоволення. Ж. Дельоз і П.-Ф. Ґваттарі проголосили прекрасним видимий безлад ризоми, котрий у класичній і модерній ретроспективі міг би трактуватися як дисгармонія.

Значення

Дисгармонія відігравала важливу роль в естетиці бароко, романтизму, модернізму, авангарду, театрі абсурду. Дисгармонію, деформацію і хаос часом називають головними принципами мистецтва 20 ст. (Г. Зедльмайер). Новітнє осмислення дисгармонії присутнє в сучасному медіа-арті (мистецтво, створене за допомогою нових медіа-технологій) і глітч-арті (англ. Glitch art — мистецтві помилок, цифрових перешкод).

Категорія активно використовується не лише в естетиці, етиці, онтології, соціальній філософії, але й у психології, теорії комунікації.

Додатково

Т. Адорно в «Теорії естетики» (нім. «Ästhetische Theorie», 1970) відмовився трактувати гармонію як абсолютне ціле або символ позитивності та ввів поняття «негативної гармонії», котра перебуває в дисонансних відносинах із елементами твору. За Адорно, гармонія була б естетично недоречна без нагадувань про суперечність та нетотожність, тому справжньою правдою про гармонію є дисонанс і експресія як антитези ілюзії гармонії.

Література

  1. Шестаков В. П. Гармония и дисгармония. Гармония как эстетическая категория. Учение о гармонии в истории эстетической мысли. Москва : Наука, 1973. С. 234–239.
  2. Милтс А. А. Гармония и дисгармония личности: философско-этический очерк / Пер. с латышского. Москва : Политиздат, 1990. 222 с.
  3. Адорно Т. Теорія естетики / Пер. з нім. П. Таращука. Київ : Основи, 2002. 519 с.
  4. Зедльмайр Х. Утрата середины / Пер. с нем. С. С. Ванеяна. Москва : Прогресс-традиция; Издательский дом «Территория будущего», 2008. 640 с.
  5. Уайтхед А. Н. Приключения идей / Пер. с англ. Л. Б. Тумановой. Москва : ИФРАН, 2009. 383 с.
  6. Гомілко О. Гумор, музика й ідентичність : інконгурентність і гармонія // Докса. 2011. Вип. 16. С. 40–50.
  7. Пруденко Я. Мистецтво помилки як естетика потворного // Культурологічний альманах. 2015. Вип. 1. С. 13–17.
  8. Бочаров Д. О. Епістемологічні «перспективи» Ф. Ніцше : дисонанс, гармонія та ієрархія – методологічні застороги // Правова позиція. 2017. № 1. С. 12–30.

Автор ВУЕ

Ю. Д. Доброносова


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Доброносова Ю. Д. Дисгармонія (в естетиці) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Дисгармонія (в естетиці) (дата звернення: 29.11.2020).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
21.11.2020

Офіційний телеграм-канал ВУЕОфіційний телеграм-канал ВУЕ