Богослов’я

Алегорія Теології. Худ. Рафаель Санті, 1511. Путті тримають таблички з написом «Знання Божественних речей»
Святий Августин дискутує з донатистами. Худ. Шарль-Андре ван Лоо, 18 ст.

Богосло́в’я (теологія; з грец. θεολογία — букв. слово про Бога, вчення про Бога, від грец. θεός — Бог і грец. λόγος — слово, вчення; лат. theologia) — багатозначний термін:

1) Теїстичне (див. Теїзм) вчення про Бога на основі текстів одкровення.

2) Християнська спекулятивна система обґрунтування, захисту і викладу релігійних доктрин, сукупність вироблених доказів істинності віри, догматики, релігійної моралі; систематична інтерпретація священних текстів, намагання їх сучасного прочитання за збереження традиції.

3) Містико-інтуїтивне споглядання; практика «богодумання», споглядання та богоспілкування в східній християнській традиції.

4) Вчення про Бога, боговшанування та релігійний досвід у православному християнстві.

5) Раціонально-логічна форма релігійного дискурсу, що відрізняє його від дискурсів науки та філософії.

Вчення про Бога

У широкому розумінні богослов’я як сукупність релігійних вчень про Бога можливе в усіх теїстичних релігіях. Але у спеціальному розумінні богослов’я формується в авраамічних релігіях, які розробляють вчення про Божественне Слово, об’явлення єдиного Бога «народу Божому» та можливість його пізнання та інтерпретації раціональними засобами.

У сенсі «слова людини про Слово Бога» може бути віднайдене в більшості індоєвропейських культур. В юдаїзмі та ісламі можливе як богословування, обґрунтування та захист істин віри, уґрунтоване на Святому Письмі цих релігій як одкровенні Бога. В індійській культурі богословською можна вважати творчість відомих індуїстських, кришнаїтських, вайшнавських релігійних мислителів 19–20 ст.

Питання про те, чи відносити до богословських релігійно-філософські тексти пантеїстичних (див. Пантеїзм) та політеїстичних (див. Політеїзм) релігій, є відкритим, дискусійним.

Виникнення богослов’я

Виникнення богослов’я пов’язане з упливом філософсько-спекулятивної традиції античної філософії. В давньогрецькій культурі богослов’я виникає як феномен теології. Спочатку теологами називали жреців, поетів та міфотворців, що оспівували богів. У Аристотеля теологія постає «першою філософією», спекулятивним вченням про Першодвигун як джерело і мету буття світу. Релігійний сенс теології надали стоїцизм та неоплатонізм, від яких цей термін увібрало християнство. Відтак термін, позбавлений від міфологічних та язичницьких конотацій, починає функціонувати на позначення вчення про єдиного Бога.

У добу патристики існує явище богословування, але поняття теології не набуває широкого вжитку. Формою християнського вчення про Бога і світ виступає філософія («любомудріє»). Складником загально християнської традиції стають численні філософсько-богословські вчення Отців церкви, які виконували апологетичні, догматичні, системотворчі, екзегетичні завдання, розробляли доктрини триєдності Бога (див. Трійця), Боголюдини Христа та спасіння людини. Термін «теологія» повною мірою утверджується лише в схоластиці з 13 ст., після заснування теологічних факультетів середньовічних університетів, у значенні спекулятивного вчення про Бога (на відміну від філософії, науки та містики).

Змістовно терміни «богослов’я» і «теологія» вживають переважно як синоніми, хоча варто розрізняти універсальне явище богослов’я як здатності людини мислити про Бога та конкретно-історичний феномен західної християнської теології.

У християнстві

Ідейні передумови богослов’я у християнстві — біблійні. Вихідним є визнання особистісного Бога-Творця, що створює світ та управляє ним, а також міри свободи людини, яка здатна пізнавати Бога і розумно осмислювати себе і світ.

Християнські засновки богослов’я полягають у тезах про Бога як Трійцю, Боговтілення, коли Слово Боже стає людиною і тим відкривається можливість до богопізнання та богословування (що фактично співпадають). Богослов’я вкорінене в бутті «народу Божого», церкви: Святому Письмі, традиції, євхаристії. Двома основними джерелами богослов’я є Біблія та Святий Переказ, які транслюються в сучасному вчительстві церкви. Покликання богослов’я вбачають у постійному тлумаченні Біблії та переосмисленні Переказу, узгодженні традиції із сучасністю, діалозі з наукою та філософією. Варіанти богослов’я розрізняють за тим, як виконуються ці завдання. З поділами християнства богослов’я набуває визначеного конфесійного характеру.

Залишаючи незмінними догмати Символу віри, богослов’я зазнає історичного розвитку та парадигмальних трансформацій. Так, у християнстві першого тисячоліття формування богослов’я було зумовлене опертям на Біблію, вчення Платона, Аристотеля та неоплатоніків. Це призвело до виникнення багатьох версій християнського неоплатонізму, в яких елементи філософії й богослов’я були тісно інтегрованими. На християнському Заході процес їх розмежування тривав до Нового часу, лише в пізній схоластиці філософія, теологія й наука остаточно відмежувалися як самостійні царини культури. На християнському Сході богослов’я ще тривалий час лишалося сполученим з філософією, яку сприймали пропедевтикою до богослов’я.

Структурно богослов’я завжди містить у собі як виклад звістки Бога так і раціональну її інтерпретацію, що породжує «вічні проблемі» співвідношення розуму і віри, природи і благодаті, які богослов’я намагається узгодити. Одна з моделей підпорядковує розум аксіомам віри (Аврелій Августин), інша — їх урівнює (Абеляр), третя — розмежовує (Фома Аквінський).

Від часів пізньої схоластики богослов’я умовно поділяється на три сфери в залежності від трьох форм одкровення: філософське (природнє, загальне одкровення), догматичне (надприродне, особливе одкровення) та містичне (особисте одкровення). Філософське богослов’я («природна теологія») є теоретизуванням про Бога як Абсолют, Благо, з використанням потенціалу й методів філософії. Догматичне богослов’я («надприродна теологія») зосереджене на аксіоматиці віри, систематизує догмати і формує доктрину церкви. Містичне богослов’я («містична теологія») намагається осмислити і передати символічною мовою екстатичні релігійні переживання містиків. Подібний поділ суголосний сучасним тлумаченням богослов’я як науки, біблійного вчення та духовного досвіду.

За конфесійною ознакою богослов’я поділяють на три головні напрями: православне, католицьке та протестантське, кожне з яких має власну історичну специфіку, доктринальні засади та парадигмальні особливості. Відповідно до використаних засобів і набутих форм, розрізняють апофатичне та катафатичне богослов’я; інтелектуалістичне, фідеїстичне та містико-емпіричне; дискурсивне та досвідне тощо. За суспільним виміром богослов’я класифікують на відкрите і закрите; ліберальне та консервативне; фундаменталістське та модерністське; церковне та публічне. Залежно від культурно-історичного контексту формування виділяють богослов’я християнського Сходу та Заходу; патристику та схоластику; античне, середньовічне, ренесансне, сучасне чи постсучасне богослов’я; грецьке, німецьке, українське тощо.

Практика споглядання

Богослов’я як практика містико-інтуїтивістського споглядання існує в східній християнській традиції. Богословами тут традиційно називають духовидців, містиків, які мали безпосередній досвід богознання — прямого єднання з Богом та розуміння його Слова. Не лише автора Євангелія від Івана, Григорія Богослова, Симеона Нового Богослова, але й інших Отців церкви відносять до справжніх богословів. Принагідно наводять вислів Евагрія Понтійського про те, що богословом вважається той, хто знає Бога (той, хто молиться, перебуває в єднанні з Богом, — той і богослов).

Православне богослов’я

У традиції православного богослов’я знайшли свій розвиток богословські парадигми академічного (шкільного) богослов’я, софіології, неопатристики, постнеопатристики, які використовують елементи методологій платонізму, неоплатонізму, схоластики, шеллінгіанства (див. Шеллінг, Фрідріх), екзистенціалізму, феноменології, постмодернізму. Це обумовлює значну варіативність православного богослов’я, відсутність в ньому домінуючих парадигм.

Традиційним у православ’ї є структурний поділ шкільного богослов’я на дисципліни:

  • основне богослов’я (апологетика), завдання якого полягає в обґрунтуванні і захисті основних положень християнської віри перед невіруючими та інаковіруючими;
  • догматичне (фундаментальне) богослов’я — доводить істинність догматів, зафіксованих у Нікейсько-Константинопольському Символі віри (включає, зокрема: тріадологію — вчення про Святу Трійцю, христологію — вчення про Ісуса Христа, пневматологію — вчення про Святого Духа, маріологію — вчення про Божу Матір, еклезіологію — вчення про церкву, сотеріологію — вчення про спасіння, есхатологію — вчення про кінець світу та майбутній Суд, сакраментологію — вчення про таїнства, іконологію — вчення про ікони, ангелологію тощо);
  • моральне богослов’я — розкриває сутність моральних принципів християнства;
  • пастирське богослов’я, що включає в себе літургіку та гомілетику;
  • порівняльне богослов’я — здійснює компаративний аналіз християнського вчення із ученнями інших конфесій;
  • біблійне богослов’я (екзегетика, герменевтика) — принципи і підходи до інтерпретації священних текстів;
  • історичне богослов’я — вивчення ґенези та розвитку християнського віровчення, історії церкви, церковної археології.

За межами духовних закладів освіти богослов’я є широким і оригінальним релігійним дискурсом, що осмислює багатий спектр проблем.

Форма релігійного дискурсу

Богослов’я як раціонально-логічну форму релігійного дискурсу характеризують через такі критерії, ознаки, методологію, форми, які вирізняють його серед царин науки, філософії, релігієзнавства, релігійної філософії, філософії релігії, містики. Як окремий дискурс богослов’я пов’язане з актами віри й релігійного досвіду, релігійної діяльності, обрядовості та моралі, але й відмінне від них у тому, що здійснює їх роз’яснення і тлумачення, формує систему релігійних концепцій.

Богословський дискурс має статус знання. Конфлікт між богослов’ям та наукою є результатом заперечення богослов’я як специфічної форми раціональності. На відміну від філософського та наукового знання, які є формами проблемного і критичного мислення, богословське знання не здійснює дискурсивний аналіз власних передумов, понять і предметів віри, а аксіоматично їх приймає та захищає. На відміну від релігієзнавства в богословському дискурсі існує власна релігійна раціональність, в якій розум виконує «службові» функції та завдання, пов’язані з тлумаченням священних текстів, створення релігійних сенсів та концептів. В основі богослов’я завжди закладено священний наратив, «істини одкровення», з яких постулюються певні релігійні аксіоми, узяті на віру. Навколо цього аксіоматичного ядра релігійний розум, що спирається на суспільний контекст, традицію та релігійний досвід, вибудовує первинні теологічні пояснення, тлумачення, що фіксуються в релігійних текстах та церковних ученнях. Потім систематичне богослов’я здійснює вторинну раціоналізацію, складнішу концептуалізацію та схематизацію релігійних ідей, для чого розробляє власний категоріальний апарат та методологію. Зрештою, богослов’я формує універсальну мову і претендує на формування мета-дискурсу, який, подібно до філософії та її засобами, осмислює найзагальніші реалії буття — Бога, світ, людину, цінності та культуру.

Богослов’я може розробляти власні та використовувати філософські методології. Богословське мислення може звертатися до мови герменевтики, феноменології, діалектики, аналітики, софістики, еклектики тощо. Богословські розвідки здатні набувати форми ідеалістичної спекуляції, антиметафізичної оповіді, персоналістично-екзистенційної проповіді, аналітичного трактату, феноменологічного чи герменевтичного тексту, парадоксальної теорії.

Функціонально богослов’я трансформує релігійні вірування у певну цілісну картину світу, здійснює захист і обґрунтування її істинності; залучає для цього основні категорії культури, одночасно наділяючи їх новими значеннями. Типологічно, в результаті інтеграції релігійного мислення з певною духовною сферою культури, можуть виникати певні «культурні форми богослов’я». Так, внаслідок інтеграції з мовою та стилістикою філософії, науки, міфу, поезії, літератури, мистецтва, метафізики, містики, в історії виникали різні версії богословської метафізики, теопоетики, теоестетики, теополітики та богословської містики тощо. За відсутності богослов’я як автономного культурного феномену в різних теїстичних релігіях трапляються власні культурні форми богослов’я. В ісламі виняткового розвитку набуло богословське право. В індуїзмі та буддизмі — богословська метафізика та містика. У найрізноманітніших релігіях наявні богословська поезія, естетика та література.

Значення

Богослов’я є важливим явищем європейської та світової культури. Воно відіграє важливу роль в раціональній самопрезентації релігій. Як самостійний дискурс богослов’я в західній культурі подолало тривалий шлях самоусвідомлення, отримало достатню інституційну автономію, здійснювало значний вплив і продуктивний діалог з наукою, філософією. Богослов’я стало невід’ємним складником сучасної освіти, культури, мистецтва, поезії та літератури. Виникають окремі царини богослов’я освіти, богослов’я техніки, богослов’я статі, богослов’я нації, богослов’я культури тощо.

Висновують одночасно про кризу та відродження богослов’я. З одного боку, церковне богослов’я потребує оновлення і осучаснення, продуктивного діалогу з наукою та громадянським суспільством, вироблення нових форм і підходів. З іншого — богослов’я давно вийшло поза тісні конфесійні межі, демонструючи значні гуманітарні, наукові, інтелектуальні здобутки, що впливають на формування сучасної культури.

Майбутнє релігії залежить від здатності богослов’я реагувати на кардинальні зміни суспільства, пов’язані з появою новітніх технологій, екологічними та глобальними проблемами людства.

Література

  1. Кимелев Ю. А. Философия религии: Систематический очерк. Москва : Изд. дом «Nota Bene», 1998. 424 с.
  2. Назаров В. И. Введение в теологию. Москва : Гардарики, 2004. 320 с.
  3. Аверинцев С. С. Теология // Собрание сочинений. София-Логос. Словарь / Под ред. Н. П. Аверинцевой, К. Сигова. Київ : Дух і Літера, 2006. С. 434–442.
  4. Лонерган Б. Метод в теологии. Москва : Институт философии, теологии и истории св. Фомы, 2010. 400 с.
  5. Левченко Т., Христокін Г., Чорноморець Ю. Теологія. Київ : Мала академія наук України, 2015. 229 с.
  6. Чорноморець Ю. Методологія православної теології: джерела, розвиток, сучасність // Релігія в Україні. 2017. URL: https://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/5884-metodologiya-pravoslavnoyi-teologiyi-dzherela-rozvitok-suchasnist.html
  7. Чорноморець Ю. Теологія як наука і предмет викладання: на шляху до концепції світської теологічної освіти в Україні // Релігія в Україні. 2017. URL: https://www.religion.in.ua/main/daycomment/11403-teologiya-yak-nauka-i-predmet-vikladannya-na-shlyaxu-do-koncepciyi-svitskoyi-teologichnoyi-osviti-v-ukrayini.html
  8. Христокін Г.В. Культурні форми буття теології: релігієзнавчо-філософський аналіз // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 7: Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. 2017. Вип. 38 (51). С. 65–73.
  9. Христокін Г. Теологія як специфічний тип соціо-гуманітарного знання // Актуальні проблеми філософії та соціології. 2019. № 25. С. 67–74.
  10. Христокін Г. В. Методологічний аспект взаємодії філософії та теології // Мультиверсум. Філософський альманах. 2020. Вип. 1 (171). Т. 2. С. 157–172.
  11. Христокін Г. В. Предметне поле теології: філософсько-релігієзнавчий аналіз // Науковий часопис Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова. Серія 7. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. 2020. Вип. 42 (55). С. 126–136.
  12. Христокін Г. В. Методологія православної теології в її парадигмальних трансформаціях. Ірпінь : УДФСУ, 2021. 404 с.

Автор ВУЕ

Г. В. Христокін


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Христокін Г. В. Богослов’я // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Богослов’я (дата звернення: 7.12.2021).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
19.11.2021


Офіційний телеграм-канал ВУЕОфіційний телеграм-канал ВУЕ