Андрей (Шептицький)

Андрей (Шептицький), 1930-ті

Андрéй (світське ім'я — Шептицький, Роман Марія Александер; 29.07.1865, с. Прилбичі, тепер Яворівського району Львівської області, Україна — 01.11.1944, м. Львів, тепер Україна) — церковний, культурний і громадський діяч, предстоятель Української греко-католицької церкви (УГКЦ), митрополит Галицький, архієпископ Львівський, (з 1901), доктор права (з 1888), доктор теології (з 1894).

Андрей (Шептицький)

Справжнє ім’я Роман Марія Александер
Справжнє прізвище Шептицький
Рік народження 29.07.1865
Місце народження Прилбичі
Рік смерті 01.11.1944
Місце смерті Львів
Місце поховання Святого Юра собор у Львові


Життєпис

Походив з аристократичної родини. Батько — нащадок давнього українського боярського роду Шептицьких (з плином часу рід був полонізований, а його представники стали франкомовними римо-католиками). Мати — Софія-Людвіка-Цецилія-Констанція, донька польського літератора графа Олександра Фредра. У родині Шептицьких було семеро синів.

Початкову освіту здобув удома. 1879–1883 навчався у гімназії св. Анни (м. Краків). 1883 розпочав військову службу у м. Кракові, однак залишив її через хворобу.

1884–1887 навчався на юридичному факультеті в університеті м. Бреслау (тепер м. Вроцлав, Польща), водночас готував себе до священицького служіння. 1886 вперше відвідав м. Рим. За волею батька, 1887 вступив до колегії єзуїтів (м. Хирів). Подорожував Росією, познайомився з філософом В. Соловйовим та істориком В. Антоновичем. Після повернення до м. Кракова вивчав курси з богослов’я та філософії в Ягеллонському університеті (жовтень 1888 — червень 1891), здобув науковий ступінь доктора права (1888).

Наприкінці червня 1888 у супроводі батьків прибув у Добромильський монастир отців-василіан, де 13.09.1888 прийняв постриг. Узяв чернече ім’я Андрей. 11.08.1892 склав довічні чернечі обітниці у Кристинопільському василіанському монастирі. 03.09.1892 єпископ Юліан (Пелеш) у м. Перемишлі висвятив Андрея (Шептицького) на священика.

1892–1894 студіював богослов’я у монастирі єзуїтів у м. Кракові та здобув науковий ступінь доктора теології.

1896–1898 служив ігуменом василіанського монастиря Св. Онуфрія в м. Львові; 1898–1899 викладав богослов’я у Кристинопільському василіанському монастирі.

19.06.1899 Папа Римський Лев ХІІІ номінував його на Станіславівського єпископа. З 24.09.1899 по 13.01.1901 обіймав єпископську кафедру; багато зустрічався з вірянами у найвіддаленіших місцинах Гуцульщини, видав низку послань на гуцульському діалекті, клопотав про заснування семінарії в м. Станіславові (тепер м. Івано-Франківськ, Україна).

17.12.1900 Лев ХІІІ номінував Андрея (Шептицького) митрополитом Галицьким, архієпископом Львівським і єпископом Кам’янець-Подільським. 12.01.1901 у соборі Святого Юра у Львові відбулася інтронізація Андрея на митрополичий престол, який він обіймав до кінця життя.

За активну проукраїнську позицію зазнав утисків і переслідувань від більшовицької влади.

Помер внаслідок тяжкої хвороби, похований у крипті собору Святого Юра.

Церковна діяльність

Андрей - монах Добромильського монастиря, 1888–1892

За митрополитства Андрея (Шептицького) УГКЦ досягла найбільшого розвитку за 300-літню історію свого існування.

Першочергову увагу приділяв формуванню нової генерації національно свідомого та високоосвіченого греко-католицького духовенства. З цією метою провів реорганізацію Львівської духовної семінарії, відкрив семінарії у Станіславівській (1906) та Перемишльській (1907) єпархіях. Сприяв розвитку богословських студій. 1923 з ініціативи митрополита засноване Українське богословське наукове товариство, 1924 — періодичне богословсько-наукове видання «Богословія».

1928 заснував Греко-католицьку богословську академію у Львові, яка стала осередком формування богословської традиції. Значну увагу приділяв розвиткові чернечої спільноти УГКЦ. 1901 заснував студитський монастир. 1913 на його запрошення прибули до Галичини ченці редемптористи з Бельгії, які невдовзі прийняли східний обряд. Під опікою митрополита діяли жіночі чернечі спільноти східного обряду — сестри Святої Родини, студитки, йосафатки, мироносиці тощо.

Надважливою справою вважав об’єднання Православної та Греко-католицької церков, а чинником їхнього зближення — візантійський обряд. Вбачив у релігійному примиренні запоруку єдності української нації та зміцнення національної ідентичності; неодноразово звертався до духовенства, ієрархів, інтелігенції із закликом відкинути чвари та непорозуміння заради «святої справи» об’єднання. Засуджував спроби латинізації візантійського обряду УГКЦ, обстоював східну автентичність її літургійних практик.

Для реалізації екуменічних ініціатив 1907 та 1912 відвідав Росію, сприяв заснуванню та розбудові структур Російської греко-католицької церкви. З його ініціативи у березні 1917 у м. Санкт-Петербурзі було проведено синод Російської католицької церкви та призначено екзархом для католиків візантійського обряду в Росії отця Леоніда (Федорова).

Був ініціатором проведення та генеральним секретарем Велеградських конгресів (1907–1927), які розробляли екуменічну стратегію для східноєвропейських країн та залучали до її творення представників різних християнських конфесій.

Як предстоятель УГКЦ, митрополит Андрей переймався розбудовою церковних організаційних структур. У вересні 1914 висвятив о. Йосифа (Боцяна) (1879–1926) на єпископа Луцького. 1917 призначив о. Михаїла Цегельського (1848–1944) екзархом для греко-католиків Великої України з осідком у м. Києві. У жовтні 1939 було призначено екзархів для вірних візантійського обряду на території СРСР: для Волині та Полісся — єпископа М. Чарнецького, для Росії та Сибіру — отця Климентія (Шептицького) та ін. 22.12.1939 Андрей (Шептицький) висвятив на єпископа свого наступника — о. Йосифа (Сліпого).

Політична, громадська і доброчинна діяльність

Був виразником і поборником національних інтересів українців. Член Галицького сейму та Палати Панів у м. Відні; у 1903–1913 — заступник маршалка Галицького сейму. Виступав за надання українцям рівних виборчих прав. Найбільшим здобутком його політичної діяльності була домовленість із владою (1914) про виборчу реформу для збільшення українського політичного представництва у Галицькому сеймі. На заваді реалізації цих ініціатив стала Перша світова війна.

Через підтримку політики Габсбургів і антиросійські виступи митрополит Шептицький був арештований російською владою і депортований до м. Курська, потім — до м. Суздаля. Звільнений після Лютневої революції 1917. Влітку 1917 відвідав м. Київ, де взяв участь у засіданні Української Центральної Ради. Як член Української Національної Ради, вітав проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (1918) та взяв участь у підготовці «Тимчасового основного закону ЗУНР». Через активний захист політичних інтересів українства на міжнародній арені й відмову визнати умови Ризького мирного договору 1921 зазнав утисків з боку нової польської влади — у вересні 1923 був арештований і депортований до м. Познані.

Рішуче обстоював проукраїнську позицію, виступав проти більшовицьких реформ і політичних практик. У посланні «Україна в передсмертних судорогах» (1933), спільно з ін. ієрархами УГКЦ, викрив Голодомор 1932–1933. Засуджував політику пацифікації («умиротворення») польською владою українського населення Східної Галичини, нищення православних храмів на Волині.

Провадив активну доброчинну діяльність. Заснував у м. Львові Національний музей (1913); підтримував мистецькі починання М. Сосенка, Ю. Буцманюка, І. Труша, О. Новаківського; опікувався українськими національно-культурними товариствами «Рідна школа», «Просвіта» (див. Просвіти в Україні), «Пласт», «Січ», «Сокіл»; своїм коштом облаштовував дитячі сиротинці та садочки. 1903 заснував «Народну лічницю» — медичний заклад, який надавав безкоштовну медичну допомогу убогим м. Львова та Галичини.

Сприяв розвитку українського кооперативного руху, пропагував гасло «свій до свого по своє», заснував кооперативний ліцей (1908), став співзасновником першого українського банку — Земельного Банку Гіпотечного (1910).

Ставлення митрополита до українського національно-визвольного руху було неоднозначним. Він схвалював його державотворчу спрямованість, але не сприймав насильницьких форм і методів боротьби, наголошував, що «святій справі не можна служити закривавленими руками» («Слово до української молоді», 1932).

Митрополит Шептицький вітав Акт відновлення Української Держави 30.06.1941. Початково покладав сподівання на німецьку армію як порятунок від більшовицького гніту, однак швидко розчарувався у «нових визволителях», у листі до Папи Римського називав німецьку владу такою ж «диявольською», як і більшовицька (1942). Виступав проти нацизму у численних пастирських посланнях, засуджував знищення нацистами євреїв; врятував бл. 600 осіб, переховуючи їх у соборі Св. Юра та віддалених монастирях.

Визнання

Процес беатифікації митрополита Андрея розпочався 28.01.1955, але затягнувся з політичних причин і триває дотепер. 2015 Папа Римський Франциск видав спеціальний декрет про героїчні чесноти очільника УГКЦ.

На честь Андрея Шептицького названі площі, вулиці, сквери у багатьох містах України (Києві, Івано-Франківську, Калуші, Львові, Тернополі, Луцьку, Житомирі, Хмельницькому, Сумах, Чернівцях та ін.); його ім’я носять Національний музей у Львові (див. Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького), Стрийська гімназія; встановлено пам’ятники, погруддя, меморіальні таблиці тощо.

2015 Кабінетом Міністрів України заснована академічна стипендія імені митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького.

Постать та діяльність митроп. Андрея уславлена низкою метафоричних імен: «Український Мойсей», «Духовний будівничий», «Великий митрополит»; його писемна спадщина є предметом наукових і богословських досліджень.

Твори

  1. Твори (морально-пасторальні). Львів : Монастир Монахів Студійського Уставу, видавничий відділ «Свічадо», 1994. 548 с.
  2. Твори (аскетично-моральні). Львів : Монастир Монахів Студійського Уставу, видавничий відділ «Свічадо», 1994. 494 с.
  3. Пастирські послання : в 4 кн. / Упоряд.: О. Гайова, Р. Тереховський. Львів : Артос, 2007–2013.
  4. Як будувати рідну хату? Брустурів : Дискурсус, 2013. 56 с.
  5. Перше слово Пастиря. Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2015. 175 с.
  6. Послання любови. Брустури : Дискурсус, 2015. 224 с.

Відео

Пишемо історію

Джерела

  1. Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії. Документи і матеріали, 1899–1917 : в 3 т. / Упоряд. Ю. Аввакумов і О. Гайова. Львів : Видавництво УКУ, 1995–2004.
  2. Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939–1944 рр.) / Упоряд. С. Кокін, Н. Сердюк, С. Сердюк. Київ : Українська видавнича спілка, 2005. 480 с.
  3. Шептицька С. Молодість і покликання о. Романа Шептицького. Львів : Свічадо, 2015. 192 с.

Література

  1. Москалик Я. Концепція церкви митрополита Андрея Шептицького. Органічно-пневматологічна суть Церкви. Львів : Видавництво ЛБА, 1997. 127 с.
  2. Васьків А. Митрополит Андрей Шептицький про проблеми політичної теорії та практики // Різдво Христове 2000. Статті й матеріали. Львів : Логос, 2001. С. 192–195.
  3. Королевський К. Митрополит Андрей Шептицький (1865–1944) / Пер. з фр. Я. Кравець. 2-ге вид., випр. Львів : Свічадо, 2014. 490 с.
  4. Думанська О., Терещук Г. Шептицький від А до Я. Львів : ВСЛ, 2015. 72 с.
  5. Гентош Л. Митрополит Шептицький: 1929–1939. Випробування ідеалів. Львів : ВНТЛ-Класика, 2015. 596 с.
  6. Батій Я. О. Андрей Шептицький. Харків : Фоліо, 2018. 119 с.
  7. Маринович М. Митрополит Андрей Шептицький і принцип «позитивної суми». Львів : ВСЛ, 2019. 248 с.

Автор ВУЕ

А. Ю. Васьків


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Васьків А. Ю. Андрей (Шептицький) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Андрей (Шептицький) (дата звернення: 13.08.2020).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
17.07.2020

Покликання на статтю

Опитування читачів ВУЕОпитування читачів ВУЕ